У Католицькій Церкві мистецтво служить літургії, надаючи тайні «зримості». Крім того, літургія — сама по собі художній твір, який надихає на творення предметів мистецтва.
Вона складається з ритуальних дій, пов’язаних зі словами, потребує простору, в якому її можна було би здійснювати, у відповідній обстановці й предметах побуту, які ілюструють слово. Своєю чергою, храми й урочисті процесії, священні співи, картини та меблі вимагають співпраці фахівців у різних галузях: архітекторів і хореографів, композиторів, співаків, поетів, художників, скульпторів, ювелірів…
У деяких культурах творче натхнення, що служить культові, навіть вважається Божим даром, і мистецтво в усіх його формах — будь-яка здатність проектувати і створювати красиві та значущі твори — сприймається в тісному зв’язку із сакральним мистецтвом.
Наприклад, у Старому Завіті походження мистецтв явно представлене як функція культу, і Мойсей сам наставляв «кожого мудросердого чоловіка, кому Господь дав мудрости та розсудку, щоб уміти зробити кожну працю роботи в святині на все, що Господь наказав був» (Вих 36, 1).
Цей уривок із 36 розділу книги Вихід, мабуть, став основою юдеохристиянської концепції мистецтва. У біблійному оповіданні про втечу ізраїльського народу з єгипетського рабства до свободи на «землі обіцяній», скликання художників і будівництво святині становлять заключні акти цілого ряду подій, які відіграли вирішальну роль для історії та ідентичності народу Божого. Буде корисно коротко нагадати про ці події.
У той час, як на горі Мойсей отримує скрижалі Закону — Десять заповідей, — недовірливий народ відливає золотого тільця і починає поклонятися йому (пор. Вих 32, 1‑6). Зійшовши з гори і побачивши це, Мойсей, ображений невірністю ізраїльтян, розбиває скрижалі і змушує народ вибрати між Ягве та ідолом, кажучи: «Хто за Господа, [йди] до мене!» (Вих 32, 15‑28). Потім, вознісши молитви, він отримує прощення гріхів народу та обітницю, що Господь ітиме «посеред нього».
Але коли Мойсей просить для себе привілей бачити Бога, той відповідає: «Ти не зможеш побачити лиця Мого, бо людина не може побачити Мене і жити» (Вих 32,20 – 33,20). Тим не менш, для свого друга Бог робить поступку: «Ось місце при Мені, і ти станеш на скелі; і станеться, коли буде переходити слава Моя, то Я вміщу Тебе в щілині скелі, і закрию тебе рукою своєю, аж поки Я перейду. А здійму руку свою, і ти побачиш Мене ззаду, а обличчя Моє не буде видиме [тобі]» (Вих 32,30 – 33,23). Тоді Мойсей входить на гору і бачить зі спини, як і сказав Господь, Бога Ягве, який , проходячи, називає себе Господом: «Господь, Господь, Бог милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий» (Вих 34, 6). Бог встановлює завіт з Ізраїлем, і Десять заповідей пишуться на нових скрижалях (пор. Вих 34, 1‑28). У цей момент, знову зійшовши з гори, Мойсей просить народ про «добровільний внесок» на те, що слугуватиме матеріальним образом культу, і закликає найвправнішого майстра, Веселеїла, сказавши, що сам Господь «наповнив його Духом Божим, мудрістю, розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи, на обмислення мистецьке, на роботу в золоті, і в сріблі, і в міді, і в обробленні каменя, щоб всаджувати, і в обробленні дерева, щоб робити в усякій мистецькій роботі» (Вих 35, 31‑33).
У цій послідовності — яка починається з золотого тільця і завершується прикрасою святилища — мистецтво має справу з гріхом і з прощенням; воно відзначає радикальний вибір народу і матеріалізує обітницю Бога «ходити» серед нього. Крім того, воно виражає волю народу сприяти своїми коштами будівництву «місця, близького до Бога», архітектором якого є сам Бог, який надає план і наділяє художників талантами. Цей «добровільний внесок» народу стає потім знаком покаяння за гріх ідолопоклонства, так само, як краса святилища стане знаком завіту, що його запропонував Бог «милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий, що дотримує милість для тисяч, що вибачає провину й переступ та гріх» (Вихід 34, 6‑7).
Мистецтво, як воно представлене у Старому Завіті, стало одним із знаків завіту, укладеного поміж грішною людиною і Богом, який, прощаючи гріх, ходить серед свого народу; воно вже є «таїнством» присутності і спасіння, яке пропонує Бог. А вже в Церкві мистецтво використовується для прослави реальної присутності Агнця, відданого для того, щоб коханий Богом народ міг вийти з будь-якого рабства, перетнути всяку пустелю і йти у вірі в дім Отця. Тобто коли воно оточує естетичною красою Того, Хто втілює собою духовну красу, то досягає повноти свого покликання. Мистецтво, в певному розумінні, дане нам Богом для Євхаристії.
Євхаристійний Христос і мистецтво
Культові функції мистецтва, що в Ізраїлі зосереджувалося в рухомому святилищі, спорудженому за наказом Мойсея, а потім у Єрусалимському храмі, здається, сходять нанівець у Новому завіті, встановленому Ісусом Христом. Справді, розмовяючи з жінкою-самарянкою, Ісус скаже, що ні священна гора самарян, ні храм ізраїльтян більше не потрібні для поклоніння, тому що «настає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, — продовжує Ісус, — і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Йн 4, 21‑24).
Одного разу, почувши розмови про «храм, що прикрашений дорогоцінним камінням та дарами, Він прорік: Надійдуть ті дні, коли з того, що бачите, не зостанеться й каменя на камені, який не зруйнується…» (Лк 21, 5‑6). А іншого разу Він говорить щось геть парадоксальне, аби зменшити значення літургії та художніх мистецтв для віри Ізраїля, коли, вигнавши торговців і міняйл із зовнішнього двору, пояснює свої дії, кажучи: «Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його!» (Йн 2, 19).
І ось вам ключ до розуміння таких уривків: коментуючи здивування слухачів — «Сорок шість літ будувався цей храм, а Ти за три дні поставиш його?» — Євангеліст Йоан уточнює, що Христос «говорив про храм тіла Свого», і що, «коли ж Він із мертвих воскрес, то учні Його згадали, що Він говорив це, і ввірували в Писання та в слово, що сказав був Ісус» (Йн 2, 20‑22). За християнською теологією, саме Він — Ісус — є новим «храмом», «місцем поруч Бога», де вірянин споглядає славу Отця.
У Новому Завіті, як і в Старому, людина не може бачити Бога, і четверте Євангеліє стверджує, що «ніхто Бога ніколи не бачив» (Ів. 1:18). Але Іван одразу ж додає, що «Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів 1:18) – твердження, що сходить до Самого Христа, Який сказав апостолу Пилипу, який просив, щоб бачити Бога: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йн 14, 9). У тому ж дусі, в одному з Послань Павла буде сказано про Ісуса: «Він є образ [eikon, ікона] невидимого Бога» (Кол 1, 15).
Але якщо Христос є особистим і втіленим образом невидимого Отця — сяйвом тієї слави, яку Мойсей хотів бачити і не міг, — то роль образів у Новому Завіті має бути не менш, а більш важливою, ніж у Старому. Найпишнішим місцем Єрусалимського храму (як і раніше, у «Скинії» або «шатрі», зробленому Веселеїлом) була Святая Святих, де стояв ковчег, у якому зберігалися десять слів Бога на кам’яних скрижалях. Оздоба високоякісною деревиною кедра з різьбленням квіткових бруньок, які розпускаються, вказувала на важливість слів Бога (1 Цар 6, 14‑18).
Але в Ісусі Христі стали тілом не «десять слів», а Слово — Логос, або Дієслово. Воно не було приховане в ковчезі у недоступній Святая Святих, але явило себе всім, так, що Йоан у своєму Першому посланні міг сказати: «Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом» (1 Йн 1, 1‑3).
Роль мистецтва в Новому Завіті стане роллю звістки, спрямованої на повідомлення того, «що було від початку» і що деякі відчули сенсорним чином — тобто «бачили», «розглядали», «чули» і навіть «відчували на дотик»: втілене слово, життя вічне, що, зробивши себе видимим, пробуджує в тих, хто Його бачить, радісне свідчення. Фраза, яка завершує процитований вище уривок із Євангелія, так і завершується: «А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!» (1 Йн 1, 4).
Тепер у житті Церкви місцем, спеціально призначеним для вираження радості — типовим місцем свідчення і спілкування, — є Євхаристійна літургія. Тому мистецькі образи, що служать їй, стають частиною звістки, яка також є зустріччю — за аналогією з Таїнствами, знаками нового життя і спасіння, встановленими Христом. Із таїнственної літургії народ Божий черпає «присутність», «силу», «реальність».
Для богословів перших шести століть християнства самі таїнства були «образами». Наприклад, згідно зі св. Василієм, у хрещенні (яке є участю в смерті й воскресінні Христа: Рим 6) «вода дає нам образ смерті, приймаючи тіло як у могилу». І, говорячи про Євхаристію, Гауденцій із Брешії стверджує: «Хліб по праву вважається образом тіла Христового». Бо, зроблений із «безлічі зерен пшениці», змелених, змішаних з водою і спечених на вогні, він стає знаком спільності безлічі людей, хрещених у воді та у вогні Святого Духа — людей, які, своєю чергою, стають єдиним «містичним тілом» Христа, тобто Церквою.
Ці цитати, де, здається, переважає метафоричний аспект співвідношення «образ-таїнство», мають і візуальний вимір. У зв’язку з цим св. Лев Великий навіть мав сміливість стверджувати: після повернення Христа до Отця у Вознесінні «все, що було зримим у нашому Відкупителі, перейшло в таємничі обряди», а вони роблять зримими ті «таємні божественні дії», на яких «засноване все життя християнина». Значення образів, що сприймаються нашими органами чуття, таке важливе, що Гауденцій вважає «необхідним, аби таїнства відбувалися в окремих церквах світу до повернення Христа з небес. Потрібно, щоб усі — священики й миряни — щодня мали перед очима живе представлення Страстей Господніх, торкалися Його рукою, брали Його устами і серцем, і зберігали незгладиму пам’ять про наше відкуплення».
Але якщо вся спільнота повинна завжди мати перед своїми очима Страсті Христові, то з цього випливає, що, поряд з обрядами, які становлять «живе представлення» про смерть і воскресіння Спасителя, велику цінність мають також мозаїки і картини, вітражі та скульптури, які є відображенням змісту обрядів. Незліченні шедеври християнського мистецтва підказують цей зв’язок, деякі майже буквальним чином: наприклад, живописне полотно XVI століття для вівтарної ніші, що зображує уділення Причастя на тлі іншої картини (тобто картина в картині), на якій, своєю чергою, зображений сюжет зняття з хреста.
Мистецтво на службі Євхаристії
Образи, що їх традиція Церкви поставила на службу Євхаристії — Таїнству, яке знову і знову являє нам Страсті Христові, — це свого роду «розпізнавальні знаки». Являючи тілесно Христа, Марію і святих, картини і скульптури показують «новий і живий шлях» (Євр 10, 19‑20), який є тілом Спасителя, присутнього в освяченому хлібі, а також у містичному Тілі, яким є Церква.
Це не абстрактне міркування: воно дуже особисте, тому що новий шлях до Бога — плоть Христа — це також наше тіло, і образ тіла, в якому Він звершував обряди вічного священства, становить також образ нашого тіла. «Ви бачите, ви бачите в Мені ваше тіло, ваші члени, ваше серце, вашу кров», — каже Христос до вірних в одному з незвичайних текстів св. Петра Хризолога. — «І якщо ви боїтеся Божого, то чому не любите хоч би свого? Якщо ви уникаєте пана, то чому не вдаєтеся до пов’язаного з ним?»
Натхнений цією ідеєю, Хризолог потім вигукує: «O незмірна гідність християнського священства! Людина стала жертвою і священиком для себе. Вона не шукає поза собою того, що має бути принесене в жертву Богу, але несе з собою і в собі те, що жертвує».
Закликаючи потім наслідувати Христа, Хризолог застерігає: «Будь, о людино, жертвою і священиком […], зроби своє серце вівтарем, і принеси з твердим упованням своє тіло в жертву Богу. Бог бажає від тебе віри, а не твоєї смерті. Він прагне твоєї молитви, а не твоєї крові».
З цього погляду, окрім того, що образотворче мистецтво в контексті поклоніння стає звісткою та знаком Завіту, воно також є дзеркалом, у якому християнин споглядає свою гідність. У багатьох образах, що надихаються обрядами, Слово, здається, каже: «Ти бачиш у мені твоє тіло — зроби своє серце вівтарем». Це, зокрема, випадок спинки єпископського крісла, що зберігається в музеях Ватикану: у центральній її частині ми бачимо зображення вівтаря з великим хрестом, а за вівтарем — воскреслого Христа, який звершує літургію. Нагота цього «священика» і його молитовний жест — він зображений із розкритими і піднесеними руками (жест священика, який служить Месу) — виражають жертву Христа на Голгофі.
Вище цього «священика-жертви» друге зображення представляє його прославленим, у майже буквальному перекладі іншого уривка з Послання до євреїв, де йдеться про Христа: Він, «замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого» (Євр 12, 2). Зображений на престолі, з якого єпископ підводився, щоб піти до вівтаря, цей образ прекрасно передає згадані вище «дзеркальні» відносини: настоятель чи єпископ, який звершує євхаристійну літургію, повинен був мати в собі «ті самі думки, що й у Христі Ісусі», діючи не з цікавості чи марнославства, але приймаючи так само сором «замість радости, яка була перед Ним» (Флп 2, 3 5; Євр 12, 2). Віряни повинні були також бачити тіло Христа у тілі свого брата, єпископа, розуміючи, що істинний священик, який звершує богослужіння, — це завжди Христос, священик Нового і вічного завіту.
Чимало творів, виконані для місць звершення літургії, являють Христа, Марію і святих у дусі «священства» як справи всього життя: знамениті мозаїки базиліки Сан-Клементе в Римі; «Хрещення Христа» П’єро делла Франчески, що зберігаються нині в Лондоні; передостання «П’єта» Мікеланджело, у Флоренції; «Воскреслий Христос на хресті» Джуліано Ванджі в соборі Падуї. У цих випадках над вівтарем глядачі повинні були бачити — у Сан-Клементе і Падуї його видно і досі — образ нашого тіла, принесеного в жертву замість козлів і телят, Тому, Хто залишив нам приклад, аби ми йшли Його слідами (1 Пт 2, 21).
Навіть зображення Немовляти на руках своєї Матері, пов’язані з Євхаристією, нагадують про священство Того, Хто, «входячи у світ», пообіцяв Отцю, що замість всеспалення козлів і телят запропонує тіло, яке було Йому приготоване (пор. Євр 10, 4‑7).
Таким чином, визнаючи свою природу, свою людськість у тілі зображеного Христа чи якогось святого, вірянин відкриває в собі «священика», здатного у Христі принести на вівтар свого серця жертву, яка «може вдосконалити в сумлінні» того, хто її складає (пор. Євр 9, 9). І те, що було обіцяне у Старому Завіті, Завіті прощення — Божа близькість і часткове бачення слави Його, — співвідносяться з досвідом, який має в собі сам християнин, коли в літургії зустрічає Спасителя у конкретиці свого життя, піднесеного до гідності священства.
Тімоті Вердон , Радио Ватикан
Переклад:Ольга Литвиненко, СREDO
Фото: Flickr / Catholic Church England and Wales
фінансово.
Щиро дякуємо!
