«Пастир повинен пахнути своїми вівцями» (c). Коли я роздумувала над цими словами Папи Франциска, Бог дав мені кілька цікавих думок.
Дивина історії народження Царя Царів. Той, на кого так чекав ізраїльський народ для спасіння, приходить у світ як мала безпомічна дитина. Чи то Бог так пожартував із Вибраним народом? Вони очікували на могутнього правителя, а отримали малюка, який сам потребував людської допомоги. Фактично, Всемогутній Бог віддав Спасителя світу в розпорядження людей: довірив їм піклуватися, ростити і леліяти свого Сина.
Ба, мало того: Ісус народився в стайні — в місці, де зовсім не пахло парфумами, освіжувачами повітря чи святковою вечерею. Це було місце для худоби, місце, проходячи повз яке в селі, ми переважно затикаємо носа. Невже наш пастир має так пахнути? Або ж навпаки: якщо Він так пахне, а ми Його вівці — то що, й ми так пахнемо? Думаю, що ми, люди за своєю натурою, просто самі не пускаємо Ісуса в ті місця, де нам добре, і де пахне гарно — бо там нам чудово і без Нього. Ми автоматично забуваємо про Бога, коли тривог немає…. Так уже склалося між людьми, що починаємо кликати Бога на поміч, коли вже геть кепсько — і де людина не має сили на вирішення ситуації. То чи не ми самі спровокували Бога народитись у найсмердючішому місці? Чи не сама людина не впустила Марію з Йосифом у дім? То чи не ми самі починаємо про Нього згадувати, коли вже наступаємо обома ногами на лайно? Як на мене, то це не Бог хотів народитись у стайні — це ми, люди, не дали Йому іншого місця. А Марія з Йосифом у покорі прийняли таку волю. Чому ми, люди, починаємо згадувати Боже ім’я саме тоді, коли наше життя перетворюється на суцільну смердючу стайню?
Історії вже не зміниш: де Ісус народився, там уже народився понад 2000 років тому. На жаль, для багатьох людей Він і продовжує народжуватися тільки в найгірших ситуаціях, а до того вони про Бога й не згадують. На мою думку, наше завдання сьогодні — навчитися будувати ясла для Бога за кращих обставин і умов. Робити так, щоби наш пастир перебував у тому місці нашого серця, де гарно пахне. Наше завдання — вчитися приймати Бога там, де радість, а не тільки там, де сумно чи щось болить. Наше завдання — вміти жити у стані постійного народження Ісуса в нашому житті: бо це диво, казка, це найкращий стан душі і тіла.
Бог довірив свого Сина нам, аби показати, наскільки Він нас потребує до помочі. Бог прагне співпрацювати з нами, а не наказувати нам. Навіть від Маріїного «ТАК» залежала доля спасіння всього людства. Бог шукає шляхів, аби до нас достукатись, але завжди залишає нам право вільного вибору.
Повернемося знову до ясел і стайні. Ця таємнича історія народження малого Ісуса багато нам розказує. Але найважливіше послання цього року для мене те, що для Ісуса важливо, аби ми впускали Його в найсмердючішу кімнатку нашого серця. Саме там Він хоче народитися — там де брудно, де нема святкового пишного столу, там де на Нього не чекають і взагалі туди не заглядають, — саме серед такої темряви Він хоче стати світлом. Саме в такому місці, де людина вже не може нічого зробити, — Він хоче зробити все.
Тому бажаю Вам побільше таких кімнат,у яких нарешті має запанувати Бог!
Христос рождається!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
