Рік тому в моєму житті відбулась поки-що найградніозніша подорож усього життя, при тому, що живу я на колесах останніх сім років. Занесло мене в гості у самісіньке серце Азії, а саме в Туркменістан. А отримала я в подарунок шматок смаку життя місіонера. Інша країна, інша ментальність, інші потреби і зовсім інше відчуття життя. Те, що встигла побачити і засмакувати там – спробую передати на папері.
Отже поїхали.
Тепер можу поставити галочку:
• відвідала Азію
• політала в літаку
• вперше зробила сама візу, хоч поміняла вже 2 паспорти
• вперше взимку застала +27 за Цельсієм
• вперше була в пустелі.
І ще багато чого ВПЕРШЕ 🙂 і воно затягує як наркотик – я закохалась в Азію!
Отож 2 тижні незабутніх подорожей по країні, яка вражає своїми контрастами, щирістю обіймів, відвертістю болю, ніжністю поглядів і вимушеністю дій.
Азія – світ, котрий манить багатьох туристів, котрим надоїло повертати голову на Захід. Шукачі справжніх пригод дедалі частіше вибирають вектор свого руху, котрий манить до незвіданих країв, повних прянощів, піску, високих гір, широких, часто мало торованих доріг, базкраїх пустель і дивних істот які вільно прогулюються просторами тих піщаних сторін. Туркменістан – рержава розташована в центральній Азії. Населення країни становить близько 5 млн. людей. Найкращі місяці для перебування в країні – початок весни – а протягом року температура повіртя становить +50 градусів за Цельсієм. Межує на півночі з Казахстаном і Узбекистаном, на південному сході з Афганістаном, півдні з Іраном, на заході омивається Каспійським морем; столиця Ашгабад; близько 90 % країни становлять пустелі, включаючи Каракум (площа близько 310800 кв. км) – найбільша Азійська пустеля, головна ріка Амудар’я. У південній частині республіки простягаються гори Копетдаг, які в самій столиці, в сонячну погоду, складають враження закамянілої хвилі води, що ось-ось розілється на Ашхабад.
Все починалось весело, сонце в зеніті, емоції на екваторі, очі розбігались…
Аби не було скучно, поміж рядками вставлятиму страшненькі історії з життя азіатів-туркменів.
У листопаді вирішила прийняти запрошення нашого гітариста Олексія, котрий там провів аж цілих півроку свого життя, і піддатись на таку авантюру. Отож, якщо хтось раптом захоче поїхати кудись на місії, то даю маленький опис того, з чим мені довелось зіткнутись.
Одразу взялась за підбірку документів, і чкурнула до столиці, з уже готовим запрошенням мене туди із посольства Ватикану в Туркменістані. Складнощі із візою загалом є, бо політика країни веде анти-туристичну програму, і чужинців не надто радо вітають, але про це трішки згодом. Вперше в житті візу робила сама, вперше в якесь зовсім не характерне місце, і перше чудо, яких було доволі протягом цієї подорожі, я посмакувала уже в туркменістанському посольстві у Києві. Як виявилось згодом, то мені чудом видали візу, оскільки я мала необережність на повен голос сказати панові у приймальні посольства, що є журналісткою. Але, слава Богу, все обійшлось. Тож, документи готові, квитки є, залишається піднятись в небо.
Наша команда
Посольство
Місію в Туркменістані започаткували словачки, зокрема Хана Сімчікова, яка неодноразово виїжджала до Ашхабаду на довготермінове перебування. У тому році вдалось до словацької команди, до складу якої входили три дівчини, долучити українця, яким став наш канівський гітарист Олексій. Місіонерська команда працювала на базі посольства Ватикану при тоді ще неофіційній католицькій парафії. Загалом церква, як така, в Туркменістані існує 15 рік, і тільки один рік офіційно. Очолює парафію і є послом Ватикану в Туркменістані отець Анджей Мадей з ордену отців-облатів.
Посол Ватикану в Туркменістані отець Анджей Мадей ОМІ
Перший переломний момент для мене відбувся ще в Україні. Сівши в літак, єдине, що кинулось в очі, це те, шо навколо жодного європейця, і на стіні висить портрет президента-диктатора. Ковтнувши слину, я похапцем заховала свій натільний хрестик, який виразно зосереджував на собі увагу. Не знаю, що мене спонукало це зробити: чи розповіді про переслідування християн, чи явно звернені в мій бік погляди, проте я не встояла. В той момент я чітко відчула вагу того. Одразу почала шукати аналогів жесту носіння хрестика на собі там, і того, що б могло зрівнятись з цим тут, в Україні. Думаю, це могло б бути щось схоже до привселюдної відмови давати хабар у безвихідній ситуації, або ж відмова від аборту у критичній ситуації. Бо за вияв своєї віри в тих краях, можна було б багато чим поплатитись. Зрештою, літак, за чотири години перельоту почав поволі опускатись по-ближче до землі і я мала можливість розглядати вогні Ашхабаду крізь своє віконце. Згори все виглядало дуже прямокутно-перпендикулярно, і засліплювало вогнями столиці та чітко кидались в очі шпилі мечетей. Різниця в часі була якраз в чотири години, тому Ашхабад зустрів мене о першій вночі.
Почну свою розповідь із столиці Туркменістану – Ашхабаду. Зрештою, там я провела найбільше часу. Перші мої враження – перевірка паспорта і наявності візи митною службою в аеропорт. Люди у формі із дистанцією пів-метра, і кожен щось намагався знайти некоректне. Темно-зелений мундир вже тоді викликав не найкращі асоціації, але за тижні я до нього навіть звикла, бо таких шанованих громадян тої країни було багацько на моєму шляху.
Після такого теплого приземлення мене повезли центральними нічними вулицями столиці. Кількість світла і помпезність архітектури – один із парадоксів і контрастів Туркменістану.
Дорога, мов скло відбивала кольорові світла столиці. На фоні нічного неба барвисто виблискували позолочені частини замкових споруд, якими була забудована центральна частина столиці. Все свідчило про статус багатої, на перший погляд, країни. Але не все так кольорово вдень, як виглядало вночі. Як виявилось, фотографії, які я встигла зробити дорогою до помешкання, в якому мала жити, були єдиними із центральної частини столиці по одній простій причині – фотографувати заборонено владою….
Ось так закінчилась перша ніч в Туркменістані, а далі настав ранок. Але про це, та про всі наступні пригоди читайте вже іншим разом.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
