Події Майдану останнім тижнем змусили мене глибше задуматись про свою ідентичність, а найважливіше — про ідентичність покликання та його матеріалізації. Відкрито публікуючи на сторінках соціальних мереж свою позицію щодо Євроінтеграції, ми отримали багато негативних коментарів, і основним змістом їх була деморалізація суспільства Європи, із питанням , як ми — християни — можемо таке підтримувати.
То що ж ми маємо робити? Два протиріччя всередині. Фактично своїм існуванням як Кани ми завдячуємо саме європейцям. Звісно, умови, в яких ті працюють, значно більше сприяють розвитку творчості, що й дає змогу вільніше дихати та творити. Всім відома правда, коли людина не має де взяти шматок хліба — то про яку творчість мова… Умови розвитку в нашій державі ще 9 років тому майже не давали можливості щось подібне створити. Хочу зауважити, що й надалі аналогів практично не існує. Проте поштовх до діл дали нам саме поляки-європейці. І саме тоді, коли ми, молоді та зелені як музиканти і як громадяни, намагалися всунути у власну творчість музичні тенденції Європи чи Америки, — тоді саме європейці скерували нас на путь істини. Фактично змусили повернутися до свого рідного, автентичного. Що й дало свій результат. Захід дав поштовх і показав можливості, проте повернув нас до нашої українськості: мовляв, те, що є ваше в крові, ніякий європеєць не відтворить. З огляду на такий дрібний приклад, чи маємо ми право всю Європу підганяти під єдиний шаблон? Чи насправді всі проблеми прийдуть із заходу, чи вони вже давно загніздились у головах нездорових людей? І чи не є це чергова «відмазка» у стилі «моя хата скраю, нічого не знаю»?
Я вважаю, що ми, українці, сьогодні як ніколи потребуємо взяти на себе відповідальність власної свідомості. Тим більше, що наші предки дали нам великий духовний кредит, вистраждавши за рідний народ. Ми маємо безліч святих заступників-мучеників. Їхньою кров’ю ми не маємо право знехтувати.
Ми маємо право на розвиток. Ми повинні прагнути до покращення умов для втілення нашого покликання, щоб не за кожним разом утікати до Польщі, аби чогось повчитися. Проте ми також мусимо нарешті брати відповідальність за свій успіх, відповідальність за власні таланти від Бога, адже за них будемо нести звіт. Тут починається істинна боротьба кожного зокрема, боротьба особистостей. Справжня боротьба із зашкарублою ментальністю минулого століття. Ми — діти нового покоління — мусимо бути свідомі, що ніякий режим чи держава не забезпечать наше майбутнє. Ніякий диплом, на жаль, уже не є запорукою знань. Ми повинні боротися за знання, їхню якість, за свідомість, за гідність, і що найголовніше — за моральні цінності, які вже десь частково втратила Європа. Наш народ має велику місію щодо Європи: повернути їй ТЕОцентричний фундамент. Ми повинні знати, що в сьогоднішньому світі за гроші можна купити все, але не талант, не здібності, не самобутність, не гордість, не унікальність. Всі ці якості ми, молоді, повинні розвивати.
І ще одна важлива річ. Сьогодні мусимо просити в Бога мудрості. Існує велика небезпека захлиснутись благами Заходу. Щось на кшталт «свабоди папугаям». Християнство нам чітко говорить про покликання. Ми його маємо шукати і заповнювати власну нішу, допомагаючи суспільству відповідно до своїх таланів. Ми повинні допомогти західним сусідам, а не тільки прийняти від них допомогу. І ще невідомо, чий дар буде ціннішим.
Тому — так, ми за свободу, розвиток та нові можливості, але — з розумом, вірою, мудрістю, та з Богом у серці! І хай Бог нам у цьому допоможе!
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
