Доки ви чекаєте на завершення війни, гідні умови, початок нормального життя — цього не буде. Потрібно прийняти ситуацію і починати жити «тут і тепер».
Певно, ми завжди знали вираз «людина звикає до всього». На жаль, сьогодні українці можуть повною мірою переконатись у правильності цих слів.
Рік тому. Київ. Поділ. За вікном звуки пострілів — усе всередині стискається. Ні, це хтось запусти феєрверк… Вихідні. Усвідомивши, заспокоюєшся, але внутрішня настороженість залишається.
Маріуполь. Дворик, оточений «хрущовками». Чоловік вивішує килим на турнік і починає його вибивати. Хтось кричить у вікно: «Перестань, клятий! Не лякай!» З під’їзду вибігають жінки, зацитькують підбурника, полегшено зітхають.
У всіх всередині втома і надія, яка тихо згасає, на те, що це ненадовго, скоро все закінчиться і нарешті настане попереднє життя.
А й правда, коли воно настане?
Ось чоловік, у чий дім прийшла війна. Людина успішна, заможна, сама себе зробила. Починається стрілянина, мародерство, бомбардування, паніка, і людина кидає всі сили на те, щоби з цієї ситуації вибратися. Виїхати, покидаючи свій дім, бізнес, збудований з нуля. Нарешті він потрапляє на мирну територію, де можна перечекати найважчі часи, аби потім повернутися додому.
Або так: анексія Криму, початок АТО на Донбасі, політична нестабільність, падіння економіки. УкраїнаУкраїнатокому напруженні: політики, громадські діячі і підприємці шукають виходів; усі громадяни думають про долю країни. Проходять вибори, в українців з’являється президент із небаченим досі рейтингом. Ось, здається, зараз почнуться реформи, позитивні зміни, війна закінчиться.
Або так: у країні все погано. Й ось ви, звичайна людина, починаєте думати: як жити? Жертвуєте гроші на армію, про всяк випадок тихенько готуєтеся до екстреної евакуації сім’ї, «заморозили» до мирних часів усі принципові життєві рішення. Читаєте інформаційні стрічки, дивитеся випуски новин, реагуєте у соцмережах,дискутуєте з друзями. І чекаєте, чекаєте на хороші новини. Інколи вони з’являються, ніби навіть видніють зміни.
Місяць, два, півроку.
Зима. Минув рік від початку Майдану. Більше півроку з моменту окупації Криму. Півроку з початку АТО. Коли 16 вересня депутати ухвалили закони про «особливий статус» територій, захоплених «ополченцями», та про амністію терористам, у суспільстві здійнялася нова хвиля обурення. А нині, у країну, яка перебуває в точці кипіння, прийшло відключення електрики тричі на день, вимушений нічний режим ще вцілілих підприємств, і долар по 20 гривень.
І ось уже з’явилися заклики до нового Майдану, відверті прокльони — або тихе, але критичне зниження довіри до влади, думки про еміграцію. Стало остаточно зрозумілим, що війна, розруха і нестабільність — це надовго.
Хоч би що означали ці події для країни — для психіки українців і суспільства загалом це означає одне: фаза «медового місяця» закінчилася.
«Медовий місяць» — друга стадія переживання людиною зовнішньої вражаючої ситуації. Перша — фаза «героїзму» — триває близько тижня з початку кризи, доки людина перебуває всередині ситуації, бореться з нею. На другій стадії з’являється радість від перших результатів боротьби і віра в те, що все швидко закінчиться. Але люди спроможні вірити у швидке покращення максимум півроку. Якщо за цей час ситуація не змінюється, вони переходять на третю фазу. Це стадія «розчарування», яка ще зветься посттравматичним шоком.
На цій стадії люди зазвичай впадають у два стани: агресію чи апатію. Агресія, дратівливість, істеричність скеровані назовні: людина шукає винуватця. І знаходить: близьких, начальника, можновладців, уряд. Як наслідок — продовження і погіршення складного соціального становища в державі. А на тлі внутрішньої втечі проявляються гірші речі: алкоголізм, труднощі у стосунках, неспроможність любити, відсутність цікавості до справ, і особливо — страх. Страх за своє життя, страх убогості… Знайомо?
Що за цим може слідувати? Якщо ця стадія психічної реакції людини — а ми зараз говоримо не про події, а про реакцію на них — триватиме довго, вона може вилитися в психічні розлади, неврози, психосоматичні захворювання, в особливих випадках справи можуть доходити до самогубств. Самогубства бувають і масовими, як за часів Великої депресії чи економічних криз 1998 та 2008 років.
Фаза розчарування триває від 2 місяців до 2 років.
Четверта фаза — «відновлення» — настає тоді, коли, пройшовши всю глибину негативних емоцій та переживань, людина усвідомлює, що немає сенсу шукати винних, і ніхто, крім неї самої, не вирішить її проблем. Тоді вона бере на себе відповідальність за якість і результат свого життя, знаходить у собі сили долати зовнішню стресову ситуацію.
Це означає, що доки ви чекаєте на завершення війни, гідні умови, початок нормального життя, — доти їх не буде. Незалежно від того, як сильно ви вірите у швидку перемогу добра над злом. Є історія, відома як «парадокс Стокдейла». Американський адмірал Джеймс Стокдейл пережив вісім років в’єтнамського полону у вкрай жорстоких умовах. Попри катування і повну невпевненість, він узяв на себе роль лідера, боровся за дотримання прав військовополонених, учив інших терпіти біль і страх, робив усе, щоб люди вийшли з цього випробування і вижили.
Так ось, за його словами, першими, хто гинув у в’язниці, були оптимісти: “ті, хто казав «Ми вийдемо звідси до Різдва». Різдво наставало і відходило. Тоді вони казали: «Ми вийдемо звідси до Великодня». І Великдень наставав і відходив. Потім День подяки і знову Різдво. І вони вмирали, не витримували. Ось один дуже важливий урок: ніколи не плутайте віру в те, що ви переможете (а ви не можете дозволити собі втратити цю віру) з суворою необхідністю тверезо дивитися фактам в обличчя, хоч би які жахливі вони були”. Додам від себе — і діяти у наявних обставинах.
Спілкуючись із підприємцями з Донецька і Луганська, я побачила внутрішню зібраність, відстороненість від зовнішніх марнот і дріб’язку повсякденності. Є справа, її треба виконувати — решта неважлива. Важливо — жити.
Зверніть увагу: люди з зони АТО не надто охоче розповідають про те, як там насправді. Про це розпитують тільки ті, хто й думки не має туди поїхати. А діляться враженнями тільки ті, хто з якихось причин побував там не раз.
Нам із вами дуже важливо скоротити цю стадію, пройти її якомога швидше і з мінімальними втратами. Втрат уже всім досить. Треба прийняти ситуацію і жити «тут і тепер».
Якщо ти — лідер, то відповідаєш за життя своє та інших. Тому маєш пам’ятати, хто ти, і триматися мети. Зберегти за будь-яких обставин звичний стиль життя, почуття власної гідності, упевненість у своєму професіоналізмі.
Талант організовувати людей, провадити перемовини, думати масштабно, бачити можливості розвитку — цього не можуть відібрати жодні зовнішні обставини. Проблеми стимулюють лідера. Це виклик, поштовх проявити себе.
Не варто злоститися на себе чи інших і вимагати швидких рішень. Секрет у тому, щоб зосередитися на щоденних дрібницях, відчути смак кожного дня, знайти те, що «чіпляє», що дає відчуття наповненості. Допомагає відновити психологічний баланс увага до тілесних відчуттів. Спорт, фізична праця на свіжому повітрі. Оточення себе приємними запахами, вибір «живої» їжі, увага до тактильних відчуттів — якість життя змінює сприйняття реальності.
Відновивши себе, лідер починає робити свою справу, створювати проект, відновлювати життя. А для цього потрібні інші люди: однодумці, партнери, союзники. Лідери — це силові точки соціуму, «рука допомоги для багатьох», ті, хто допомагає відновитися людям довкола себе. Суспільство, яке зберегло лідерів, відроджується. У психолога і мислителя Антоніо Менегетті є чудова фраза: «Лідер — це не той, хто командує, а той, хто, закасавши рукави, робить». Тому саме зараз, саме тут важливо розпочати з себе.
Ольга Любченко, Новое время
Від редакції. Це поради психолога, звернені до «звичайних людей», тобто переважно невіруючих або непрактикуючих, хто далекий від життя Богом. Людині віруючій вочевидь легше пережити стадії пригноблення, оскільки християнин знає, що Господь — хазяїн історії, і що Він провадить нас за своїм планом. Хто важко переживає часи кризи, нехай чесно запитає себе про рівень своєї довіри Богові. І в будь-якому разі, що для віруючих, що для невіруючих людей правильна порада залишається правильною: діяти тут і тепер. Довіряти Богові й посилено молитися про звершення Його волі — ніяк не означає опустити руки й чекати, що Бог усе зробить сам, сам проведе люстрацію, сам організує житло і роботу для переселенців, відремонтує будинки і дороги. Гуртуватися, об’єднуватися, працювати — це не тільки психологічна допомога собі та ближньому, це ще й ота сама «побудова громадянського суспільства», яка робить Україну європейською державою — на відміну від «гомо совєтікус», за якого все вирішує влада.
Тому, з молитвою, — до нових звершень, в ім’я Бога і на благо України.
фінансово.
Щиро дякуємо!
