Найцінніше, що є у людини, – це життя, бо воно дароване Богом, а Божі дари потрібно берегти. Тому, якщо людині загрожує смерть або переслідування з політичних, релігійних мотивів, то вона має зробити все можливе, щоб урятувати себе, тобто своє життя як дар Божий. Чесно кажучи, коли 2002 року в польському Любліні я бачила родини біженців із Чечні, то ніколи не думала, що це питання мене цікавитиме з огляду на український контекст.
Скільки існує людство, стільки ж існують війни, і як побічний результат воєн існують біженці. Проте лише 1951 р. Женевська конвенція визнала статус і права біженців. Згідно з цією конвенцією, статус біженця можуть надати людині, якщо їй загрожує небезпека в країні її постійного проживання. Людина, яка потребує захисту, може на цей статус розраховувати – звісно, якщо доведе, що її свідчення правдиві, а загроза реальна.
Статусу біженця не надають, якщо людина втікає від природних катаклізмів чи екологічних катастроф. Це інша категорія людей, яким надають інший тип допомоги. Також не надають статусу біженця, якщо в країні постійного проживання особу переслідують за кримінальний злочин.
1990 р. країни Європейського Союзу прийняли так звану Дублінську конвенцію, яка регулює статус біженця в межах ЄС. Враховуючи різні нюанси правового, політичного й економічного характеру, відповідно до Дублінської конвенції, людина зі статусом біженця потрапляє під правову опіку країни першого позову, тобто там, де вона вперше заявила про потребу надання їй статусу біженця. Скажімо, якщо хтось заявив про переслідування й попросив надати статус біженця у Чехії, а потім перебрався до Франції, справу все одно розглядатимуть відповідно до чеського законодавства й допомогу надаватимуть у межах, передбачених чеською владою.
Заявити про надання статусу біженця можна зразу на кордоні. Для цього не потрібно навіть мати візу країни, у якій людина просить про допомогу. Існує відповідна процедура, відповідна анкета. Звісно, що свідчення людини перевіряють. Кожна країна має свій громіздкий бюрократичний апарат. З одного боку, це виглядає безжально – особливо якщо людина дійсно потерпає і їй загрожує реальна небезпека. Приміром, молода людина приїхала з країни шаріату, а у європейській країні навернулася у християнство. Повернення додому загрожує смертною карою, а додаткові розпитування і процедури дослідження можуть видатися надто жорстокими для того, хто й так перебуває у стресовій ситуації. З іншого боку, не бракує випадків, коли люди звертаються по статус біженця з розрахунку на безкоштовне житло і фінансову підтримку, бо втомилися від економічних негараздів у своїй країні і їм хочеться легшого життя у благополучній Європі. Оскільки біженці – тягар для платників податків, то обов’язок держави – захистити своїх платників від шахраїв, які маніпулюють міжнародним правом. Європейський добробут створювали століттями, і цілком зрозуміле бажання громадян захистити надбане тяжкою працею.
Історія має свій вплив і на питання надання статусу біженця. Історично так склалося, приміром, що у Франції по цей статус звертаються здебільшого людини, які зазнали переслідувань, будучи громадянами країн Близького Сходу чи Африки. Італія та Іспанія активно приймають людей з африканських країн. Свого часу Німеччина прийняла багато людей із Балкан. А, скажімо, до Польщі більше звертаються люди, які виїхали з Росії (чеченці, наприклад), і тепер, на жаль, з України. Багато людей зі сходу України, кримці не раз стукали в польські двері, просячи про допомогу. Воно й зрозуміло. Тут відіграє свою роль як історичне минуле, так і близькість кордону.
Не можу сказати, що я зустрічала багатьох біженців, проте, за моїми спостереженнями, людей можна поділити здебільшого на дві категорії. Перша категорія допомогу, надану їй новою державою, розцінювала як старт і можливість для реалізації в нових умовах. Інші ж намагалися «прилаштуватися» на допомогу, і їм нібито вистачало на найнеобхідніше – але не більше. Щоразу, коли я стикаюся з представниками цієї другої категорії людей, мимоволі думаю: цілком можливо, що через отаких хтось інший не дістав підтримки, не отримав допомоги й мусив повернутися в країну, де існує справжня загроза життю – Божому дарові.
Тетяна Дзядевич
«Католицький Вісник», № 4/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
