Отець Андрій Зелінський, ТІ вже тричі служив у зоні АТО. Востаннє капелан повернувся наприкінці січня із с. Піски та Дебальцевого.
Священик розповів про три періоди свого служіння:
— Протягом перебування під Слов’янськом завдання полягало у налагодженні самого служіння, у розпізнаванні потреб, якими відрізнявся цей час. Це був такий дуже творчий період, період ще звитяжний, можемо казати, тому що події загального контексту говорять про те, що українські війська просувалися вперед, відбулося звільнення Слов’янська.
Другий період був значно складніший. Складності обумовлені були тим, що це був час, коли ми переживали наслідки Іловайської трагедії. А отже, чимало сумнівів, чимало розчарувань у суспільстві і у військах, дуже багато незрозумілих ситуацій. І тут теж військовий капелан має свої завдання: яким чином зберегти надію, яким чином не дозволити темряві здолати світло, присутнє ще у серцях захисників народу. Йдеться про таку майже мікрохірургію духовну, для того, аби розпізнати що там у глибині серця, яка рана і як її зцілити або яку допомогу можна надати в такому контексті, у контексті певної зневіри, у контексті певного нерозуміння, певної темряви.
Третій візит (говорю про один, хоча мова йде про два різних контексти). Отже, перший контекст це ще Піски, де навіть протягом оголошеного перемир’я не припинялися обстріли. Дуже чітко собі завжди пригадую відсутність світла і тепла (те, що вражає). Але це також час, коли військовому капелану потрібно зорієнтуватися що робити у момент обстрілів, у момент, коли його бойові друзі, озброївшись, стають на позицію. Військовий капелан має теж знайти для себе відповідне, а значить максимально ефективне місце у контексті таких бойових дій. Тому, озброївшись молитвою, я у свою чергу теж ставав поруч з ними, аби молитися за кожного з них. Звичайно, коли було потрібно, коли були поранення, теж намагався якось допомагати, надавати першу медичну допомогу. Найщасливіші моменти мого особистого священства — це коли доводилося здійснювати Таїнства, а хлопці деколи просили про сповідь чи можливість прийняти Причастя. Для того аби добратися до позиції, де очікували, доводилося мандрувати разом із кулями. Свист куль супроводжував мене дуже чітко. Чітко було чути кожну кулю, яка пролітала десь над головою. У цьому моменті я пригадую таке глибоке свідоме рішення не повертатись, не ховатись, а оскільки чекають Христа, мене чекають, я не маю права відмовити. Є широке поле для щедрості, є широке поле для щирості, є широке поле для того, аби проявляти милосердя Боже у контексті трагедій конкретної людини. З іншого боку є також фронт інформаційний. Не можемо позбутися цієї ідеологічної складової, яку переживаємо в збройному вимірі. Правда — це те, чого ми сьогодні найбільше потребуємо. Це найпотужніша зброя, якою ми сьогодні, як християни, можемо оперувати в нашому суспільстві. Світ потребує правди, він завжди її потребує. А зокрема, потребує її сьогодні. Найважливіше — це усвідомлення того, що ніхто з нас не може бути позбавлений відчуття відповідальності за те, що відбувається. У першу чергу там, де стріляють, де ллється людська кров, але також і тут, де формуються відповідні переконання, відповідні погляди, де ще може бути якось попереджено жертви, попереджено кровопролиття, попереджено страждання людини. Як християни, ми завжди покликані бути втіленням Божої любові, втіленням Божої істини у світі, де страждає людина. Саме тому я глибоко переконаний, що ми не маємо права покидати лінію фронту на рівні нашої свідомості, а також на рівні нашого серця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
