Отець Тихон. Фото Георгій Дублинський
Зустрівши отця Тихона Кульбаку на службі в одній зі львівських церков, навряд чи хтось із місцевих подумає, що цей часто всміхнений бородань – з Донецька. Адже він греко-католицький священик – а у свідомості більшості галичан, за Дніпром повсюдне православ'я, при тому Московського патріархату, що, зрештою, не так далеко від дійсності.

Його українська мова – без русизмів і акценту, що теж ламає стереотипи галичан про "донецьких". І лише, коли почуєш отця Тихона в розмові із земляками, до яких він переходить на чисту російську, закрадаються перші підозри про його нетутешність.

Отець Тихон у Львові давно вже свій. Живе в місцевому монастирі, де його прихистили монахи-редемптористи. З Донецька він утік ще в липні – тільки-но його звільнили з полону, куди він потрапив як організатор Донецького молитовного майдану.

Зі священиком ми зустрілися в підвалі, переобладнаному в лекційний зал, однієї із церков у спальному районі Львова. Там отець по неділях проводить зустрічі з переселенцями, де обговорюють новини зі рідних міст та вирішують спільні проблеми з житлом, роботою та соціальною адаптацією в нових умовах.

А ще священнослужитель заряджає земляків оптимізмом. Не зважаючи на сильні болі в ногах, де нещодавно виявили рецидив раку судин, складну форму цукрового діабету та проблеми із серцем, – отець Тихон завжди в доброму гуморі й готовий до активної роботи.

Він уже зареєстрував громадську організацію для переселенців, першою акцією яких був вертеп, з яким донеччани та луганчани виступали на вулицях Львова. Для більшості з них це був перший досвід участі в традиційній українській різдвяній виставі.

Отець Тихон у лекційному залі з переселенцями. Фото Мар'яна П'єцух
 

Останні десять років над Донбасом проводили експеримент

— Ви зовсім не відповідаєте сформованому в суспільстві образу "донецького". На вашу думку, є якісь спільні риси для всіх "донецьких"?

— Ні. Навіть судячи з тих людей, які приходять на нашу зустрічі у Львові, можу сказати: усі дуже індивідуальні й несхожі між собою.

Спільне хіба те, що розмовляють російською, бо не мали можливості практикувати українську в Донецьку. Хоча я розмовляю вільно українською, бо народився й часто бував у селі, яке за два кілометри від Донецька. А там усі говорили українською.

— Тобто, ви вважаєте, що різниці в ментальності й світогляді мешканців Донбасу й, наприклад, галичан – немає?

— Ні. Те, що суспільству нав'язаний певний негативний образ "донецьких", – це "заслуга" влади й тих політичних сил, які робили все, щоб роз'єднати українців. Вони свідомо формували певний наш імідж у ваших очах, і ваш – у наших.

Є така істина: розділяй і владарюй. Усе почалося з 2004-го року, коли в Донецьку почалося піднесення. Тоді здавалося, що нарешті Донбас себе відчує частиною України. Коли до нас приїжджав Віктор Ющенко, я завжди мав можливість із ним зустрітися. І щоразу казав йому: "Віктор Андрійович, давайте щось робити, Донбас треба нарешті інтегрувати в Україну".

Але нас тоді не почули.

До влади в Донбасі знову на прийшли регіонали. Вони робили все, щоб зупинити інтеграцію регіону в Україну. Бо для них було важливо залишити свій вплив на регіон, щоб потім торгуватися й шантажував Київ. Тому на кожних виборах піднімалося питання мови, історії, протиставлявся Схід і Захід. Нас налаштовували один проти одного.

Останні десять років над Донбасом проводили експеримент. Усе що стосувалося української ідентичності, державності, соборності, усе нищилося абсолютно.

— Ви теж сповідуєте тезу про те, що Донбас "зливали", і таки "злили"?

— Тоді у відповідь на антиукраїнські дії регіоналів не було жодної реакції з Києва. Було враження, що місцеві князьки домовилися із центральною владою. Мовляв, ми працюємо, але ви нас не чіпаєте, це наша територія, і ви сюди не лізьте.

Тобто фактично нас штучно розділили. Мовляв, захід – це ваш регіон, там ваш електорат, а Донбас – це наш регіон. І кожен грає на своїх полях, усіх усе влаштовує.

В існуванні таких домовленостей я пересвідчився, коли в нас виникло спірне питання земельної ділянки. Я зателефонував одному з керівників "Нашої України", щоб допоміг розібратися. Він сказав, що немає проблем – і вже за кілька хвилин від його імені мені телефонує один із керівників ПР і питає, як він може допомогти моїй парафії.

Тобто, на верхах бізнес-питання вирішувалися дуже легко. І впевнений, що це робиться досі. Лише на публіку вони непримиренні вороги. Тобто нас просто поділили, щоб на верхах легко було вирішувати свої бізнес-інтереси.

Мої парафіяни казали: "Дайте нам зброю, і ми будемо захищати Донецьк"

— А, крім Києва, у вас немає образи на своїх земляків за їхню пасивність? Адже багато хто винить місцеве населення, що вони масово не повстали проти сепаратистів і вчасно не зупинили лихо.

— Коли все починалося, думаю, що війну можна було зупинити. Навесні в Донецьку вільно продавали зброю, пропонували "за хорошою ціною" – і ніхто на це не реагував. Тоді в нас ще не було жодного російського солдата. І тоді мої парафіяни казали: "Дайте нам зброю, ми готові захищати Донецьк".

Я обдзвонив усіх народних депутатів, телефони яких мав. Казав: робіть що-небудь! Але я не бачив адекватних кроків від української влади. Натомість донеччани бачили, що їх просто здають і зливають.

— Вас особисто в полоні тримали місцеві чоловіки, ваші земляки. Після цього ви ще хочете повертатися в Донецьк?

— До полону я абсолютно не відчував, що існую у ворожому для себе середовищі. Це моя рідна земля, на якій я виріс, де поховані мої предки. Тому для мене самого було питанням, звідки взялася ця ненависть до мене тільки за те, що я греко-католицький священик. Адже два місяця перед тим ми із цими людьми ходили по тих самих вулицях і магазинах, і в нас не було бажання один одного вбивати.

За ці кілька місяців місяці, думаю, людей дуже обробили пропагандою. Ті, хто мене тримав у полоні, називали себе православними й переконували, що баряться за ідеали святої Русі. Хоча я розумів, що вони прості донецькі мужики, заражені якоюсь невмотивованою й шаленою ненавистю.

У мене на східних теренах залишився мій брат, який дивиться сепаратистське й російське телебачення. Він каже, що якби не був очевидцем подій із моїм викраденням і полоном, він би давно став "ватою".

Ми програли повністю інформаційну війну на Донбасі. І далі програємо. Ми нічого не робимо, щоб цей стан змінити. І це жахливо.

— А до війни було якось принципово по-іншому? Там не принижували проукраїнське населення? Як, наприклад, греко-католиком жилося в Донецьку, їх націоналістами чи бандерівцями не вважали?

— Я, як греко-католицький священик, ніколи не відчував там якогось негативного ставлення до себе. Мені там завжди було комфортно. І до моменту полону не міг би подумати, що доведеться втікати з рідної землі.

Наші парафіяни завжди себе чітко ідентифікували з Україною, це було виразне проукраїнське середовище. Загалом, у Донецьку було п'ять греко-католицьких парафій. Зараз служби відбуваються лише в одній церкві, де є особиста домовленість між священиком і сепаратистами, інші закриті. Але церква знаходиться в районі, де постійні обстріли, тому не всі наважуються їхати.

Думаю, більша половина наших парафіян уже виїхала з окупованої території. І мені сумно, що наші люди виїжджають. Бо хто тоді з українських патріотів там взагалі залишиться? Якби не конкретна загроза моєму життю, я залишався там до кінця.

Зараз збувається пророцтво столітньої давності 

— За час антимайданів на Донбасі, згодом війни, популярними стали думки про Донбас як баласт України. Мовляв, він ніколи не був українським, і простіше від нього відмовитися, ніж втрачати життя за цю територію. Як ви сприймаєте такі заклики?

— Донбас — це Україна. У моєму селі під Донецьком завжди спілкувалися українською, сповідували українські традиції, на Різдво носили один одному кутю. Коли мені було шість років, я перший раз ходив колядувати. Так, це все було тихесенько, максимум по двоє-троє дітей. Бо вчителі рейди на нас влаштовували.

Не думаю, що Україні було б легше без Донбасу. Ми ж бачимо, які проблеми з енергоресурсами зараз в Україні без донецького вугілля. Ми бачимо, що через зупинку металургійних металокомбінатів наше ВВП упало.

— Київ уже частково позбувся "баласту", заблокувавши бюджетні виплати мешканцям окупованих територій, щоб гроші не потрапляли терористам. На вашу думку, чи був якийсь інший вихід у цій ситуації, щоб блокадою ще більше не налаштувати тамтешніх мешканців проти України?

— Якщо б українські спецслужби відповідно відпрацювали, то завчасно можна було б відокремити зерна від полови. І визначити людей, які хочуть бути з Україною, і далі про них дбати.

Бо ми розуміємо, що вивезти всіх 5-6 мільйонів людей державі не під силу. Тому їм треба було б передавати адресну допомогу – важливо, щоб вони там відчували підтримку України. Але зараз вони залишили сам на сам, їх просто кинули.

Тому ми, зокрема, тут у Львові працюємо над тим, щоб підтримати українське підпілля на Донбасі. Ми знаходимо можливості, збираємо й передаємо туди кошти чи ліки.

Ми робимо це тихенько, щоб сепаратисти не розкрили нашу підпільну мережу. І робимо це без жодної державної підтримки, хоча вона мала б бути.

— Ви вірите, що людей, які зараз налаштовані проти України, можна навернути назад?

— Для початку треба російські війська вигнати назад і перекрити кордон.

Політичних шляхів навернення цих людей я не знаю. Але як християнин я можу відповісти на це питання. Так, у 1917 році в португальському селі Фатіма об'явилась матінка Божа й сказала молитися за навернення Росії – і тоді настане мир. А якщо ні, то Росія поширить свої хибні ідеї по всьому світу й викличе війни.

На мою думку, зараз збувається пророцтво столітньої давності. Думаю, якщо вся Україна стане на коліна перед Богом, ми переможемо в цій війні.

— Але по той бік фронту теж є люди, які моляться. І вас тримала в полоні так звана "Русская православная армия", вони напевно теж моляться? Чи відрізняються ваші молитви?

— Вони моляться про що? Щоб убити ворога, щоб люди, які думають інакше й належать до іншої церкви, не жили поруч із ними.

А я молюся, щоб їх Господь благословив. Господь заповідав: молитися за ворогів і благословляти їх. Я не скажу, що я їх полюбив. Але скажу, що не маю в серці зла на них.

Хоча спочатку це було важко. Бо була ненависть, яка гірше за стан самого полону. Коли ти палаєш ненавистю, вона тебе з'їдає зсередини навіть на фізичному рівні.

Навіть лікарі кажуть, що в багатьох поранених не гояться рани, тільки тому що вони знаходяться в стані ненависті. Як тільки когось нам вдається вивести із цього стану, починається процес фізичного одужання. Тому я теж ходжу в госпіталь говорити із цими хлопцями й чоловіками.

Коли війна закінчиться, нам потрібні будуть колосальні зусилля церкви, психологів, громадськості, психіатрів, щоб лікувати чоловіків, що повернуться. Вони дуже зранені душевно й духовно.

— А на війні хіба ненависть не допомагає долати страх і не стимулює до бою?

— На війні має стимулювати не ненависть до тих, хто по іншу сторону барикад, а любов до тих, хто стоїть за твоєю спиною, до тих, кого ти захищаєш. Християнин і на війні має залишатися християнином.

Ті, хто керується ненавистю, повертається з війни дуже душевно зраненими. Майже кожної сповіді люди кажуть, що відчувають ненависть і агресію до ворога. Я їх прошу з тим станом боротися, бо він є шкідливим для християнина.

Отець Тихон разом з монахами. Фото Георгій Дублинський
Уникати мобілізації – це слабкість, породжена гріхом

— Війна – це смерті й убивства. Дехто пояснює своє небажання воювати християнською заповіддю "Не вбий". Як ви особисто мотивуєте чоловіків із парафії йти на війну?

— Так, убивати – гріх. Але, крім цієї заповіді, є ще заповідь, що немає більшої любові, ніж віддати душу свою за ближнього свого.

Зрозуміло, що кінцевий вирок винесе Господь Бог. Але я як священик благословляю цих людей на захист своєї землі та своїх сімей. Вважаю, що це християнський обов'язок – захищати батьківщину.

— Тобто, уникати мобілізації – це гріх?

— Думаю, що гріх. Це слабкість, породжена гріхом – недовірою до Бога та небажанням бути послідовником Христа саме в тій заповіді, щоб душу свою віддати за ближнього. Саме це Христос назвав найвищою формою любові.

— Але часто доводиться вибирати між захистом рідної землі й рідної сім'ї. Тому деякі чоловіки кажуть, що йдучи на війну, вони залишають без годувальника родину, чим теж нібито грішать, кидаючи дітей напризволяще.

— Я б тут сказав так: є гріх більший, є гріх менший. Або ти йдеш захищати свою сім'ю від смерті, залишаючи без певного рівня фінансово забезпечення, або сидиш і чекаєш можливої смерті. Що важливіше?

Якщо ми ворога не зупинимо там, ворог буде тут. Тому в нас не має іншого виходу.

Сім'я, навпаки, є стимулом іти на війну, щоб захистити своїх рідних. Якось на парафії ми збирали на фронт батька чотирьох дітей. Він розумів, що це його християнський обов'язок – іти воювати.

— До вас часто приходять мобілізовані за розрадою чи благословенням?

— Дуже часто. Просять молитися за них, поки вони будуть там. Я їм кажу: "Ви йдете на Боже діло, ви йдете не вбивати, а захищати своє. Тому Бог із вами й Він вам обов'язково допоможе. Якщо ви будете з Богом, то ви обов'язково переможете й повернетеся цілими й неушкодженими".

І я бачу реальні приклади, коли люди йшли в такому настрої на війну, ішли як християни виконувати свій християнський обов'язок, вони поверталися живими й неушкодженими.

Віра й молитва дуже допомагає. Якби я не був християнином, напевно, я б не витримав полону.

У найстрашніші моменти, коли в чергове виводили на розстріл, коли загострювався діабет, коли було відчуття, що я розвалююсь, коли був напад аритмії, я молився. Я молитвою на вервечці напад аритмії зняв за 15 хвилин, хоча в лікарняних умовах їх знімають тиждень. Коли я потім спілкувався з кардіологом, вона дивувалась. У тих екстремальних умовах я як ніколи відчув близькість Бога.

Ще був один показовий випадок. У вересні військові, що базувалася в селі Побєда на Луганщині, урятувалися чудом, бо за лічені хвилини їх попередили про можливий обстріл. Вони виїхали, і табір накрило "Градами". Усе було вщент розбите, неушкодженим залишився лише хрест, зроблений із двох берізок і освячений. Усе зруйновано навкруги – а він цілий-цілісінький.

— Війна оголила людські емоції, у суспільстві багато агресії й нертепимості. Як, на вашу думку, з таким явищем боротися? Мінімізувати перегляд новин?

— Треба брати себе в руки й зрозуміти кожному, що в країні війна. Відтак, мобілізуватися. Ця мобілізація допоможе кожному пережити стрес.

Бо коли ти намагаєшся себе заспокоїти, що війна це десь далеко, що тут спокійно, тому тебе це не стосується, – буде ще гірше.

Наразі отець Тихон Кульбака потребує дві операції на ногах, щоб подолати рак. Церковна громада збирає пожертви на лікування. Допомогти може кожен. Номер картки Приватбанку 5168 7423 0152 0163
одержувач Кульбака Сергій Іванович

Розмовляла Мар'яна П'єцух, спеціально для УП.Життя 

Детальніше про допомогу отцю Тихону можна прочитати ось тут.