Чи можуть «хрещені» гарантувати щось більше, ніж тільки дрібні подарунки? Ось кілька спостережень настоятеля.
Точкою відліку моїх спостережень стало душпастирство. Таке собі звичайне, досвід якого я набув у кількох парафіях. То завжди були міські парафії. Причому великі. А відповідно — що слідує за чисельністю — з широким «узбіччям» анонімності. Душпастирство щодо хресних конкретизується у трьох ситуаціях.
Насамперед — парафіяльне бюро і мука розмов із кандидатами на хресних. Принаймні, переважна більшість таких розмов — суцільне страждання. І, як я підозрюю, воно стосується обох сторін. Потім — катехеза (або катехези) перед хрещенням. По-третє, сама літургія хрещення. Хоча її траплялося правити також і в суботу, аби хресні могли встигнути в неділю повернутися до свого міста (або й іншої країни, де проживають).
Побоювання
Роблячи нотатки до цієї статті, я почав замислюватися, чи не узагальнюю часом, а отже — чи не ображу тих дев’яноста дев’яти праведних (а вони є). Чи вони не подумають, ніби я не помічаю їхньої присутності та внеску в парафіяльне життя. Нехай так не думають. Нехай мене пробачать, що я зосереджуся на певних негативних моментах нашого хрестильного душпастирства.
Ще один острах. Що у цих нотатках дехто упізнає тебе (по один і другий бік барикади) і подумає, що я пишу на підставі наших розмов. Без любові. Нехай так не думають. Вчора, шукаючи натхнення, я переглянув «Хрещеного батька» Копполи. Одне питання застрягло мені в голові. Нічого особистого, тільки бізнес.
Документи, тобто Як має бути
Катехизм Католицької Церкви достатньо лаконічний. У статті 1255 читаємо, що: аби могла розвиватися благодать хрещення, потрібна допомога батьків. У цьому полягає також і роль хресних батьків, які мають бути глибоко віруючими, а також здатними й готовими служити допомогою новоохрещеному, як дитині, так і дорослому, на шляху християнського життя. Їхня місія — це справжнє церковне служіння (officium). Уся церковна спільнота почасти несе відповідальність за розвиток і збереження благодаті, отриманої у хрещенні.
Названо три визначальні риси хрещеногоо: глибока віра, яку в контексті Катехизму треба розуміти не як переконаність, що по смерті ще щось є і над нами Хтось є, а в христологічному сенсі: що наше спасіння залежить від зв’язку з Ісусом Христом; здатність і готовність допомагати похресникові на шляху його християнського життя, що відсилає нас до життя таїнствами і молитвою; також буття хресним це виконання церковного служіння. Це означає, що про хрещеного мають щось сказати не тільки зацікавлені у таїнстві батьки, але й Церква.
Набагато більше на тему хресних говорить Кодекс канонічного права. Він присвячує хресним три канони: 872, 873 і 874. Останній варто процитувати повністю.
«До прийняття завдання хрещеного може бути допущений той, хто: 1) визначений тим, хто приймає хрещення, або його батьками, або тим, хто їх заступає, а якщо цих трьох нема, то настоятелем або служителем таїнства, і має відповідні для цього кваліфікації та наміри виконати це завдання; 2) вже має 16 років, хіба що дієцезіальний єпископ визначив інший вік, або настоятель чи служитель мають думку, що існує слушна причина для допущення винятку; 3) католик, миропомазаний і вже прийняв Таїнство Пресвятої Євхаристії та провадить життя, згідне з вірою та відповідне функції, що її має виконувати; 4) вільний від будь-якої канонічної кари, згідно з законом призначеної або оголошеної; 5) не є батьком або матір’ю того, хто приймає хрещення.
Все виглядає простим, як ціп.
Життя, тобто Як воно є
Щоденна практика вділення хрещень показує, що все стоїть на кількох ілюзіях. Переважно кандидати на хресних байдужі до вимог Церкви щодо їхньої функції, сприймають їх навіть як непотрібне висіння на мізках. Вони залишаються у межах сімейних традицій, приятельських стосунків і якихось зобов’язань перед традицією. Перебувають поза церковним, сакраментальним і молитовним, життям. Усвідомлюючи своє становище, з моменту кроку за поріг парафіяльної канцелярії починають удавати тих, ким не є.
Аби досягти свого, не завагаються навіть сказати неправду або відповісти на запитання так, щоби священик не зрозумів. Оскільки більшість зацікавлених знає, що настоятель не погодиться (згідно з законами Церкви), аби хресним став хтось, хто живе у вільному зв’язку чи в невінчаному шлюбі, то на запитання, який їхній сімейний стан, відповідають, що вони нежонаті або незаміжні.
Навіть якщо я знаю, що це неправда, то я сиджу в парафіяльному бюро не для того, щоб доводити людям їхню брехню. Я спираюся на їхні слова. На слова, які відображають не стан справ, а претензії кандидата. Люди свідомо погоджуються на ілюзію. Я підписую відповідне свідоцтво і зичу їм усього найкращого.
Зрештою, як я маю довести, що мене ошукали? Навіть якщо під час коляди я зустрів когось, хто жив зі своїм партнером чи партнеркою, то, може, цей зв’язок уже розпався? Не знаю. Може, людина каже правду, стверджуючи, що живе сама?
Я відмовляюся надати відповідне засвідчення лише тоді, коли хтось прямо каже, що живе у конкубінаті чи невінчаний. Тоді я викладаю рації Церкви, чую запитання, чи не можна однак щось зробити, відповідаю, що ні. Двері зачиняються, я залишаюся сам.
Дискусію можна розпочати лиш тоді, коли існує можливість перевірити, чи хтось насправді був миропомазаний або чи він ходить на недільні Меси. Але й тут не бракує курйозів. Бо хтось стверджує, що в літургії участі не бере, але ж він уже двічі за вісім років приходив крашанки святити, то чого ж я чіпляюся? Хтось інший просить підготувати його до миропомазання за два тижні, бо хрещення заплановане через три тижні. Я не вигадую цього, щоб написати статтю: розповідаю про речі, які знаю з досвіду.
Багато разів я відмовив у наданні засвідчення кандидатам на хресних батьків (з огляду на неврегульовану сімейну ситуацію, брак зв’язку зі спільнотою та літургією). І це завжди сприймалося як покарання, як виклик, афронт, помста «довгополих». Ніколи — як заохочення переглянути своє ставлення до Ісуса Христа і Церкви. Я думаю, в який же папірець загорнути гірку пігулку відмови, аби вона мала бодай якусь цінність у педагогіці віри. За багато років душпастирства так і не знайшов відповіді на це запитання.
Про один марксистський догмат
Церква на різних рівнях чинить зусилля, аби зарадити цій біді. Ми прекрасно усвідомлюємо, що майбутнє нашої спільноти вирішується у сім’ях. Однак, шукаючи розв’язань, варто взяти до уваги два питання. Перше стосується того, що не раз батьки і хресні не розуміють, що таке хрещення, чим воно є. Вони, як я написав, залишаються на рівні сімейної традиції або й навіть забобонної практики. По-друге, просять про хрещення попри те, що найчастіше не почуваються пов’язаними з Церквою. Мені якось важко повірити, що збільшення кількості катехез перед хрещенням може щось змінити. Чи перейде кількість у якість? Пам’ятаю розмову з одним молодим подружжям в одній з парафій, де я працював. Після катехези перед хрещенням до мене підійшли люди, активно залучені в життя Церкви (не тільки на парафіяльному рівні, але й дієцезіальному) і сказали, що те, що було запропоноване, то інструкція хрещення, а не катехеза на тему цього таїнства. Вони побоюються, що катехеза, яку нині пропонує Церква, у переважній масі (саме так) не розпалює і не розпалить жодного серця. І вже певно не розпалить сердець тих, хто далекий від Церкви. Запропонувати їм наступні катехези на такому самому рівні, тим самим методом, — це найімовірніше буде той самий результат: переконаність, що вони мусять вислухати щось нудне і отримати ще один підписаний папірець. І тоді нарешті все буде добре.
Питання, яким способом таких людей, що неусвідомлено відбрели від Христа і Церкви, пов’язати зі спільнотою? Також і заради того, аби показати їм таємницю хрещення, про яке вони просять для своєї дитини. Я не вмію висловити цього інакше, але маю враження, що надто малу вагу ми приділяємо емоційному елементові. Зрештою, ті двоє учнів, які йшли до Емауса, після зустрічі говорили один одному: чи ж не палало в нас серце?
Отож питання — як розпалити вигаслі серця.
Ми часто повторюємо знаний вислів блаженного Павла VI, що нині потрібно більше свідків, ніж учителів, — а все одно продукуємо вчителів. І кількість усе ніяк не перейде в якість.
Насамкінець потрібно визнати й те, що критичні зауваження стосуються всіх, також і автора цього тексту.
Адам Блищ CR, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
