Коли життя летить на шаленій швидкості — потрібно мати місце, де можна зупинитися, відпочити, зібратись думками. Саме таким місцем для сотника, який переломив хід історії, і депутата України Володимира Парасюка є василіянський монастир св. Онуфрія у Львові. Користуючись такою можливістю, ми поспілкувалися з Володимиром про віру в Бога і життя.
— Пане Володимире, відомо, що Ви — практикуючий християнин. Хто Вам прищепив любов до Церкви? Ким Ви мріяли стати у дитинстві?
— Найперше, це мої батьки, які перейняли релігійне виховання у своїх батьків. Також потрібно сказати, що у нашому домі за часів підпілля УГКЦ відправлялись богослужіння. А вже коли я став дорослішим і свідомішим, ходив на Літургії до Крехівського монастиря, що знаходиться недалеко мого родинного села. Там я черпав духовність, із якою зростав.
Взагалі, я завжди молився і просив Бога, щоб відіграти важливу роль у своїй державі; можливо, це смішно, але це реальність. Я казав: «Боже! Дай мені такий шанс, а я його точно використаю на добре». І як бачите, Господь дослухався до малого хлопця і дав йому цей шанс. А те, що сталось на Майдані, не було просто так, я це знаю точно. Нашій країні потрібно перетерпіти теперішні важкі хвилини, а дальше, я впевнений, на нас чекає дуже світле майбутнє.
— Знаємо, що у Вашому житті був період перебування у Крехівському монастирі отців-василіян. Поділіться своїми враженнями. Як це вплинуло на подальше життя?
— Кожна людина переживає труднощі у житті, а в такі моменти головне не падати духом. І я мав такий період. Тоді о. Пантелеймон Саламаха, ЧСВВ, запропонував мені пожити у монастирі. Він казав, що ніхто мене ні до чого не змушує, хочеш — залишишся, а хочеш — поскладай свою бібліотеку і лети. Пригадую смішний випадок, коли ми їздили на схід України. Там ми молились на одному цвинтарі, а замість хрестів на цвинтарі було багато радянських зірок. Я ті зірки відламлював, а о. Пантелеймон розвішував вервички замість них.
Перебування у монастирі — це найпрекрасніші миті мого життя. Монастирська гармонія прекрасна, але це мало хто розуміє. Я дякую Богу за таку можливість, і тепер завжди стараюсь хоча б раз на рік вирватися на кілька днів, щоб побути у монастирі. Я від цього набираюсь енергії та завжди розумію, що маю робити дальше.
— Розкажіть історію про нагрудний хрест, який врятував Вам життя у ворожому полоні.
— Коли я вперше їхав на Майдан, до мене підійшов мій похресник Северин і сказав: «Візьми мій хрестик». Мама взяла цей хрест і, знявши з хлопчини, одягла мені на шию. Відтоді я з ним не розлучаюся.
Коли ми потрапили у полон в Іловайську, чеченці старались усі християнські атрибути в нас позабирати. Коли вони підійшли до мене, щоб зняти хрест, я відповів: «Можете відрубати голову, але хрест я не зніму». У цей момент я зрозумів, що моя віра набагато сильніша. Фізичне насильство — це їхня слабкість! Морально я переміг.
Хочу розповісти ще один цікавий випадок про хрестик. Найперше скажу, що я людина не забобонна, але є такі речі, про які задумуєшся дуже серйозно, вони стосуються конкретно тебе. Отже, прокидаюсь я одного ранку, а хрестика нема. Тут я зрозумів: потрібно зупинитися, незважаючи на те, що переді мною стоїть нове життя, і навіть, як дехто каже, «кар’єра». Не знаю, чому, але я це дуже чітко зрозумів. У цей період я набрав номер телефону і сказав, що виборів не буде, я повертаюсь до спокійного життя. Я розумів, що це знак від Бога. І тут за короткий час я знаходжу хрестик, і мені стає зрозумілим те, що Бог перевіряв мою покору.
Україна — християнська держава, ми це повинні чітко розуміти.
— Сьогодні Церква допомагає фронту матеріально і духовно, відсилаючи священиків у зону АТО. Як до цього ставиться держава? Яке майбутнє капеланської служби в Україні?
— Дуже шкода, що на державному рівні до військового капеланства серйозно не ставляться. Дбають про тіло, а не про душу. Держава має дуже цікаве ставлення до цього: вона не сприяє і не допомагає. Перебування священика серед наших хлопців дуже потрібне, знаю це з власного досвіду. Ідучи на бойові завдання, я дзвонив до отця і просто хотів поговорити, бо страшно вмирати з тягарем на душі. Взагалі, Церква дає відповіді на питання, які на війні дуже потрібно знати нашим хлопцям. Солдати просять сповіді і просто бажають поплакати. Я вдячний усім капеланам і волонтерам, які, незважаючи на труднощі, їдуть у зону АТО, щоб допомогти нашим захисникам.
— Ви не раз згадували, що пишете книжку. Що б Ви хотіли донести до людей через неї?
— Бій в Іловайську — це історичний бій. Він прирівнюється до відомих боїв ХХ століття і навіть часів козацтва. У своїй книжці я хочу описати все, що відбувалось там, навіть похвилинно, оскільки кожна хвилина на війні — особлива. Емоційні стани війни дуже непрості. Сидячи в окопі, у бліндажі, тримаючи периметр, ми спілкуємося один з одним, а тут за хвилину мого співбрата уже немає в живих. Феномен українського військового — це щось нове, це людина, яка надзвичайно хоробра, мужня і щира. В Іловайську загинув мій друг, про нього я хочу розповісти. Також опишу історії людей, які є героями, попри те, що не отримали жодних нагород і пільг, як ті «паркетні генерали». Я опишу своїх побратимів, яких повинна оспівувати історія.
— Ваші побажання…
— Я хочу побажати усім нам великого терпіння. Не треба казати, що Майдан нічого не змінив. Неправда, Майдан змінив багато, потрібно до цього ставитися з розумінням. Я хочу, щоб у цій країні ми вже почали жити і розвиватись.
Закінчуючи, хочу поділитися своїми роздумами. Коли їду у своє село, доводиться їхати дуже поганою дорогою, вкритою ямами і брудом. Але завжди тішить одне: що незабаром буде хороший асфальтований шлях. Так і в нашому житті, незабаром настане мир і спокій. Цього усім бажаю.
бр. Роберт Ленів, ЧСВВ, osbm.in.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
