10. Духовний досвід, продовження
Друга ілюстрація. Єфрем Сирійський описує подію зі свого юнацького життя. Коли він проходив через якусь місцевість, то був арештований і безпідставно звинувачений у злочині, якого він не скоїв. У в’язниці після роздумів і молитов перед його очима постав гріх, який він учинив колись раніше, й виразне відчуття, що сьогоднішня ситуація — це наслідок чи покарання саме за цей гріх. Більшість в’язнів, з якими він сидів, казали, що вони не винні, нічого поганого не вчинили. Але коли він детальніше випитував про їхнє минуле, роздумував і молився над тим, то врешті зрозумів, що невинних немає, над усім чуває Боже Провидіння, і що всі ці незаконні арешти не є випадковими.
Третя ілюстрація. Солженіцин у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ» описує, що в таборі тюремний фельдшер зробив йому важку хірургічну операцію примітивними знаряддями і способом. Коли він лежав на прогнилій соломі й гадав, що вже помирає, його осяяло світло: він збагнув, що межа між добром і злом проходить не по державних кордонах чи границях між різними політичними системами, а через кожне людське серце, і справжня боротьба між добром і злом відбувається в кожному людському серці.
Четверта ілюстрація. Фільм «Гра», в головній ролі Майкл Дуглас. Раджу подивитися цей фільм. Він розпочинає «гру», яка полягає в тому, що йому роблять спочатку маленькі пакості, потім щораз більші, аж до великих проблем. Це ніби послідовні медитації про гріх зі щораз глибшим входженням. Ненависть до кривдників щораз збільшується, в ньому пробуджується звір, він хапає пістолет і хоче стати суддею. Кульмінаційний момент відбувається на даху хмарочоса, він випадково вбиває брата, як йому здається, бо він не знає, що це гра, вважає це дійсністю. Що людина повинна би відчувати після цього? Ще більшу ненависть до ворогів, стріляти в усіх без розбору. Але саме в цей момент у нього всередині щось ламається, він кидає пістолет, нікого вже не хоче карати. Як це можливо? В одну мить змінився його внутрішній стан, вороги зникли, він залишився один зі своєю внутрішньою пусткою, перевів стрілки на себе, він у всьому винний, він не хоче вже жити й карає себе самогубством. Символічно: ніби ненависть до себе доходить до свого піку.
Перехід від звинувачення інших до самозвинувачення — це перехід від одного стану свідомості до іншого, глибшого. В теології існує два розуміння співвідношення між вірою та знаннями: «розумію, щоб вірити» і «вірю, щоб розуміти». Перший стан свідомості більше відповідає співвідношенню «розумію, щоб вірити», другий — «вірю, щоб розуміти».
Аби зрозуміти, про що йдеться, якщо я можу хоч щось тут пояснити, звернімося до християнського розуміння «прощення», як воно виглядає і чим різниться на різних рівнях свідомості.
На першому рівні свідомості є кривдник і є кривда. «Прощення» полягає у тому, що я не буду мститися кривдникові за отриману кривду, але кривдник залишається кривдником і кривда залишається кривдою, навіть і прощена. Бо кривда — це щось об’єктивне, існує незалежно від мене. Тобто в глибині душі якийсь осад залишиться, і його нічим не можна витерти. І з часом цей осад накопичується в мені й негативно впливає на всі сфери мого життя. На цьому рівні свідомості людина сприймає зовнішні вчинки людей у моральних категоріях добра і зла, і часом з дуже сильним емоційним забарвленням. Говорячи просто, гріхи інших мене дістають. На них треба якось реагувати, якщо не ділом, то словом. У побаченому й почутому я підсвідомо виловлюю щось негативне, не усвідомлюючи, що це моє суб’єктивне сприйняття дійсності або мій актуальний стан свідомості.
На другому рівні свідомості, коли я переводжу стрілки на себе, розуміння «прощення» змінюється. Якщо я побачив і насправді усвідомив причину своєї біди або кривди в минулих учинках, то само поняття «прощення» зникає з моєї свідомості, мені нема що прощати кривдникові, бо причина в мені, а не в ньому. Я розумію, що за цим стоять глибші духовні закони, до яких я щойно починаю добиратися. Тобто кривди з боку кривдника нема. Навіть якщо я ясно усвідомлюю, що його наміри щодо мене були поганими, грішними, — я не відчуваю до нього образи, його гріховність — це його справа з Богом, бо світ я сприймаю вже не в моральних категоріях добра і зла. Моє сприйняття більше подібне до бачення всього у фізичних законах причини й наслідку.
Святий Ігнатій Лойола в останні роки свого життя довів іспит совісті до досконалості. Керуючи Орденом і ухвалюючи рішення у важливих і дуже складних справах, він упродовж дуже завантаженого працею дня знаходив кільканадцять хвилин, щоб побути на самоті, і цього було достатньо, щоб увійти в контакт із Богом та отримати необхідне світло чи підказку у важкій справі.
І це не плід теоретичних міркувань чи глибокого психоаналізу або інсайту. Все це приходить із нічого, з порожнечі, без будь-яких попередніх засновків. Щось подібне як «слово пізнання» в харизматичних рухах. Людина ясно відчуває в цьому дію позаземної сили, Бога, хоча на цьому етапі самого Бога ще немає. Він діє приховано, ніби з укриття, не показуючи свого обличчя. На цьому етапі ще нема відчуття Бога як особи, відчуваємо ефекти Його дії. Якщо я спробую ще якось це описати, то воно виглядає так, ніби час узагалі зникає, моє сьогодення й минуле постає на одній картинці, я ясно бачу лінію, яка з’єднує причину в минулому з наслідком у теперішньому. Відчуття простору взагалі не знаю як описати. За глибшого входження у цей досвід можна зазнати того, що в медицині називається рекапітуляцією: миттєве бачення усього минулого, як у клінічній смерті, тобто пережити клінічну смерть, не входячи в неї реально.
11. Реколектанти – ті, які виконують вправи
Як я вже нагадував, опис досвіду не замінить досвіду, а в багатьох випадках реципієнт сприймає все навиворіт, у чому я вже не раз переконувався. Пояснити, що таке духовні вправи св. Ігнатія Лойоли, дуже важко, якщо взагалі можливо. До того ж досвід кожної людини, яка виконує вправи, незважаючи на спільні ключові моменти, цілком індивідуальний. Упродовж історії навчання вправ відбувалося не через теоретичні лекції, в яких може брати участь широка аудиторія, а через практичне виконання вправ під керівництвом інструктора вправ, через наступництво від учителя до учня. До того ж, коли ми говоримо про ігнятіанські реколекції як про індивідуальні, то, за думкою св. Ігнатія, вони повинні були бути індивідуальними в буквальному значенні: для одного учня. Групові реколекції, хоча й почалися вже за життя св. Ігнатія, були вимушеним етапом: кількість охочих набагато перевищували можливості Ордену. А знаємо, що збільшення кількості спричинює зменшення якості.
Але, маючи за собою власний досвід і досвід інших людей, спробую якось його описувати.
Входження в такий досвід — це ніби входження в інший світ, де все не так, як у звичайному світі, а деякі речі взагалі навиворіт. Це ніби входження Аліси у задзеркалля. Тільки тут усередині людини все болить. Глибина болю залежить від глибини входження у цей досвід і від індивідуальних характеристик людини: її виховання, способу мислення, освіти, життєвого досвіду тощо. Різні категорії людей переживають це по-різному.
Наприклад, людина, яка змалку вихована в дуже моральній і побожній сім’ї, де батьки подавали лише добрий приклад і виховали її дуже порядною та богомільною християнкою чи християнином, часто неспроможна зійти з одного стану свідомості до другого, тобто стрілку звинувачення перевести з інших людей на себе. У своєму житті їй важко знайти якісь конкретні грішні вчинки, її моральне життя бездоганне, а за своїм внутрішнім світом — емоціями, почуттями, думками, які породжують постійне осудження аморальної поведінки інших людей і поступово нищать її душу, — вона ніколи не слідкує, не надає цьому великої ваги. Для неї гріх — це зовнішні вчинки й слова, а не внутрішній духовний світ, який, за зовнішньою порядністю і бездоганністю, може бути повністю зруйнований. І тому така людина не має за що вчепитися у своєму житті, щоб через цей видимий гріх увійти у щось глибше й невидиме, тобто не розуміє, як зовнішній гріх може ініціювати внутрішнє навернення, те, що в духовності називається felix culpa — щаслива провина. Якщо ж, попри це, вона входить у такий досвід, то довго там утриматись не може, а як поплавок, занурений силою на велику глибину й відпущений, відразу вискакує високо на поверхню. Неважко знайти причину: в неї дуже твердий і глибоко закарбований світогляд, що всі грішні, а я святий чи свята. Її сповіді формальні, бо така людина ніколи не почувається грішною, а всі почуті проповіді чи прочитані книжки, де говориться чи пишеться, що всі люди — грішники, вона сприймає поверхово, ніколи в це глибоко не входить, тобто може без кінця бити себе в груди: «я грішник» чи «грішниця», але це буде порожнім звуком. Це добре відображає внутрішній світогляд фарисея у храмі, його розуміння гріховності. Якщо це перевести у психологічну площину, то такий стан добре описує Карен Хорні: «Вражає, яку тупість проявляють люди, цілком інтелігентні, потрапляючи в ситуацію, коли вони повинні визначити причинно-наслідковий зв’язок на рівні психіки. Коли ми розкриваємо пацієнтам ці причинно-наслідкові зв’язки, то вони піддають їх сумнівам, починають викручуватись, відповідають плутано», — не хочуть бути винними, включають різноманітні захисні механізми, такі як раціоналізація, щоб довести собі й психологу, що їх ці проблеми не стосуються. Щось подібне відбувається й під час духовних вправ: я з гріхом і гріховністю не маю нічого спільного.
Дуже важко входити в динаміку вправ категорії людей, яку я би назвав інтелектуалами, людьми, які мають великі знання і в житті вже чогось домоглися, мають за собою немалий творчий доробок та успіх у праці. Як у попередньої категорії людей є тверді моральні принципи, так у цієї групи є тверді світоглядні принципи, що базуються на їхній освіті. Їхній погляд на світ і на те, що в ньому відбувається, — науковий і вже стабільний, у ньому вони можуть міняти лише щось дрібне. У їхньому випадку переведення стрілки на себе супроводжується іншим досвідом: відчуття, що все попереднє життя змарноване, бо мій світогляд неправильний, а те, що я зробив у цьому світі доброго, це ілюзія, самообман і обман інших людей, які дякують мені за добро, вчинене для них, але вони сліпі, добра немає, я як обманював себе, так і обманював їх. Я це нарешті усвідомив, а вони ще сліпі. Треба все починати спочатку. Відчуття таке, що всі мої знання в мене послідовно видирають, оголюють мене, а вони становлять частину мене самого, отож ніби мене самого ріжуть по частинах. І є спокуса зупинити це, вийти з цього процесу.
Як в першому, так і в другому випадку людині важко усвідомити, що це Божа дія, Божа благодать. Часто люди сприймають це, як щось демонічне, з чим треба боротися, а не піддаватися цьому. Тому відкритість на духовного керівника, щирість у розмовах, зовнішня підтримка — дуже важливі елементи.
Наступна категорія людей, яким важко робити ігнатіянські реколекції, це ті, які приїхали з конкретною проблемою чи бідою: важка хвороба, сім’я розвалюється тощо. Часто такі люди від реколекцій прагнуть миттєвого чуда, щоб Божа благодать зійшла і вирішила зразу всі проблеми. Таким людям важко ввійти у динаміку вправ тому, що вони зациклені на собі та своїй проблемі, і якщо не зможуть від своєї біди відірватися, то цикл медитацій про гріх погіршуватиме їхній внутрішній стан, доводити їх до депресії чи психозу. До того ж реальну проблему людина перебільшує, підсилює своїми страхами й негативним самонавіюванням. І тому тут важливо розібратися, яка біда сама по собі, тобто об’єктивна, і яка біда суб’єктивна, тобто у сприйнятті конкретного індивіда. Якщо це виразити по-іншому, то воно виглядатиме так: біда — це позбавлення людини чогось, що є для неї цінністю. І тому біда тим більша, чим більшу цінність вона відбирає. Через це люди реагують по-різному. Наприклад, розлучення: для однієї жінки це може бути великим психічним ударом, і до нормального життя вона буде довго повертатися. Інша в такій ситуації вже через тиждень знайде собі іншого мужчину, а рощлучення не буде для неї великою травмою.
о.Олег Кривобочок, ТІ, Єзуїти в Україні