У четвер 28 травня 2015 року відкрили пам’ятну дошку в СШ № 3 у Василькові, що під Києвом. У тому самому Василькові, де в часи Майдану стояли автобуси з «беркутівцями» на території коледжу Авіаційного університету, і їх відчайдушно блокували нечисленні противники «золотого батона».
Ця подія має щонайменше два поверхи. Один — цілком зрозумілий, офіційно схвалений, навіть оно ТСН зробило півторахвилинний сюжет про відкриття дошки герою, який навчався у цій школі. Другий — такий дивний, що невідомо, сміятися чи плакати. Чи, може, запросити охочих до справи?..
Отже, Олександр Лістровий, колишній учень третьої школи, молодий батько трьох дітей, загинув 30 січня цього року в так званій зоні АТО, а простіше кажучи, на фронті. Прощання з ним зібрало на центральну площу міста всіх небайдужих, не тільки його побратимів, командирів і ще родичів, але всіх, кому насправді небайдуже, що вчорашня «сестра», вона ж «братній народ», пішла підлою війною на наші землі. Це було перше прощання зі своїм загиблим в історії сучасного Василькова. Після мітингу-реквієму відбулося заупокійне богослужіння. Але справа на цьому не закінчилася. З’ясувалося, що італійська українка Олена Карамушка готова надати свій твір — Ікону Пам’яті Загиблих, аби вшанувати полеглого героя.
Відкриття пам’ятної дошки, а також вручення ікони відбулося в дні, коли по всіх школах відбувається свято останнього дзвоника (але не в його рамках, щоби насправді вшанувати загиблого). Святкування не просто «порохом пропахло», воно сповнене неймовірності й жахливого абсурду: відкриття не пам’ятника «афганцям» і не перепоховання солдатів Другої світової — а жалобний спомин нашого недавнього випускника. Заступник міської Спілки ветеранів Афганістану п. Віктор Мєлєхов, затинаючись, сказав: «Ми пройшли цю війну і думали, що це буде остання війна…» І побажав школярам бути патріотами.
Олена Карамушка надіслала листа з нагоди відкриття пам’ятної дошки.
«Дуже сумно від того, що світлими янголами в небеса відлітають найкращі. Цвіт української землі. Безстрашні, мужні наші Герої, що віддали своє життя за нашу с вами свободу. Вони загинули за мирне життя кожного з нас. Наші хлопці, яких оплакує зараз Україна, не відлетіли янголами на небеса марно. Їхня самопожертва змінила всіх нас, витягла з нашої душі на поверхню усе найкраще. Вони стали для нас прикладом. Ми стали сміливими, як вони, ми почали діяти, як вони, ми почали рівнятися на них, жити, як вони, і, як вони, оцінювати людей іншою міркою — військовою. "Якби ти пішов із цією людиною в бій — значить, це гідна людина. Якщо ні — це вата." Сашко був гідною людиною. Як захисник нашої Батьківщини, він поклав душу й тіло на вівтар незалежності України.
Від імені Української діаспори в Італії звертаюся до всіх присутніх із проханням цінувати саможертовність нашого хороброго і мужнього героя. Прошу вас — збережіть назавжди пам’ять про це чудове обличчя на світлинах. Адже народ, осяяний пам’яттю, — безсмертний.
Янголами йдуть від нас молоді юнаки та зрілі чоловіки, чиїсь діти, кохані, брати і батьки. Неможливо виказати весь сум і жаль за обірване життя, відчуваєш тільки біль… біль … і біль…
Дякуємо, що Ви за нас стояли!
Вибачте, що Вас не вберегли.»
Вшанування загиблих в Україні відбувається останнім часом нерідко. Також і барельєфи-ікони пам’яті загиблих за Незалежність України отримала вже не одна сім’я. Це — інший рівень згаданої теми. 28 травня ікону передали матері й батьку Олександра Лістрового. 29 травня наступну ікону отримали родичі загиблого Віктора Бойко у с. Барахти під Васильковом. Третя ікона поїхала у Новоград-Волинський. Там також 29 травня відбулося її вручення мамі Олега Чижа, випускника школи № 7. Він загинув у ніч із 12 на 13 серпня 2014 року в районі с. Степанівка. Ще частину фантастично гарних барельєфів ручної роботи передано для благодійного аукціону. Тому що хтось же має будувати Україну. Не дяді з Америки, не хтось заїжджий. Це тоді буде не наша Україна, а якась інша.
А з явищем, яке зветься державою (тобто з численними бюджетними інституціями, комісіями, комітетами та іншими тепленькими місцями) скульптору-українці налагодити співпрацю не вдалося. Пані Олена з великим здивуванням розповіла у скайпі, що допомогу для потребуючих організовувати можна, але переважно за принципом «тобі треба — ти роби». Не знайшла відгуку в української сторони її пропозиція налагодити виробництво пам’ятних ікон-барельєфів. Скульптор погодилася виготовляти їх безкоштовно, не йдеться про закупівлю, тільки про вшанування, однак ентузіазму не зустріла… а може, саме тому, що йшлося про безгрошову пропозицію?
Хтозна. Україна, як усі пересвідчилися за цей рік, це «суспільство без держави»: струхлявілі системи просто смокчуть бюджет, а діло роблять ті, хто хоче його робити. Отак і з пам’ятними іконами загиблим за незалежність. Першу з них було вручено в Києві, де від 23 квітня до 4 травня тривала спільна виставка українських та італійських митців. Задум п. Олени Карамушки почав втілюватися: в Київському домі авторську ікону отримала дружина загиблого волонтера, який втратив життя зовсім недавно, уже під час так званого перемир’я, Тетяна. «Вони вбили Чубаку», — так називається стаття про смерть Володимира Кочетова-Сукача (позивні «Кочет» або «Чубака»), волонтера, який працював над «дронами», співзасновника і одного з лідерів «Аеророзвідки».
Українсько-італійська мисткиня, яка всім серцем підтримує боротьбу своєї батьківщини за незалежність, запрагнула зробити такі ікони (а вони «іменні», на кожному барельєфі є місце, передбачене під фотографію загиблого — див. ілюстрацію) для всіх полеглих героїв. Спершу вона думала — орієнтуючись на офіційні дані — про виготовлення близько 500-600 ікон. Потім їй сказали, що це, м’яко кажучи, не так. Вона погодилася на безкоштовне виготовлення навіть тисячі авторських барельєфів. Однак зараз їй уже говорять про вп’ятеро більшу цифру…
Війна пожирає не тільки життя і ресурси — війна пожирає також ресурси душ. «Я би приїхала до Києва, чи до Львова, де би зібралася група охочих виготовляти такі ікони, — сказала мені п. Олена. — Насправді їх виготовляти не так уже й важко, потрібне тільки бажання… Досі відгукнулися тільки волонтери. Якось так виходить, що повсюди відгукуються самі волонтери…»
Що таке авторська ікона? Це дуже дорогий і пам’ятний подарунок. «Мені дзвонили родичі загиблих і казали, як вони вдячні, що ця ікона з фотографією їхнього сина стоїть у домі, це для них як святе місце у домі…» Святе місце для кожної такої родини. Навіть якщо хтось досі не був ані особливо богомільним, ані не зараховував себе до віруючих… А ікона в домі, поєднана з живою любов’ю і болем, — діє. І цю пам’ять, цю живу ниточку до втрачених батьків, синів, братів, цю ниточку до Бога і Його Скорботної Матері мисткиня пропонує від щирого серця. Не щоб мати тендер. Не заробити на відкаті. Чи навчаться українці приймати щирим серцем те, що від щирого серця виходить?
«Може, хто звернеться, що їм треба 20 ікон, — ми зберемо спільноту і зробимо!» — каже п. Олена. Хто такі «ми»? Знову ж таки — волонтери.
Чи можна буде допомогти волонтерам? Звісно — коли хто захоче. Можна звертатися безпосередньо до п. Олени у фейсбук: Elena Karamushka. Вона сказала, що з радістю співпрацюватиме, аби були охочі.