Коли я в конфесіоналі чую, що хтось не був на недільній Святій Месі, то зазвичай запитую про причину.
Інколи чую, що то через хворобу чи опіку над малим дитям, якого нема з ким залишити. Тоді пояснюю, що коли хтось, хто прагне бути на Євхаристії, не може вибратися на неї не з власної провини, то тоді гріха не має. Аби лиш подбав про те, щоби попри все вшанувати святий день: наприклад, через тривалішу молитву.
Не раз також чую, що причиною стала праця. Оскільки згідно з тим, чого навчав Ісус, кожну заповідь ми розуміємо в дусі заповіді любові, то існують такі види праці, які можна виправдати саме любов’ю до ближнього: це служіння іншим людям чи суспільству. Таке служіння це, наприклад, опіка над хворими чи турбота про безпеку громади: лікарні чи пожежні частини, або ще інші варіанти служіння нам усім, де вимагається чергування також і по неділях та святах.
Однак буває, що головну причину праці в неділю становить просто бажання прибутку — не обов’язково грошова хіть працівника, який цю роботу виконує, а радше працедавця, який до такої праці змушує. Чуючи такі історії, я згадую слова, якими Бог гостро картає свій люд через вуста пророка Амоса: «Слухайте це, ви, що раді б бідного пожерти і вигубити вбогих краю, кажучи: Коли мине той новий місяць, щоб нам продати хліб наш? І субота, щоб нам засіки наші відчинити? (…) Щоб нам купити бідолах за гроші, вбогого за пару капців, продавши висівки пшеничні. Господь поклявсь гординею Якова: Повіки не забуду ані одного з їхніх учинків!» (Ам 8, 4-7).
Як тоді, так і тепер дехто сприймає святий день — чи то шабат, чи то неділю — як перешкоду для збільшення своїх зисків. Хто з працівників наважиться боронити своє право на вільну неділю, коли йому загрожує звільнення з праці? Та ж сім’ю треба годувати! Отож для зиску можна не тільки примушувати до праці у святий день, але й подовжувати години праці без додаткової оплати, примушувати працівників до обману на свою користь, ризикувати їхнім здоров’ям, а інколи й життям.
Нерідко я перепитую в конфесіоналі, чи ці працедавці — невіруючі люди або, може, іншого віросповідання. Тоді легше було би зрозуміти, чому до них не доходить, чим для нас є Третя заповідь Декалогу, яка важлива для нас Євхаристія. На свій подив, чую, що ті, хто експлуатує своїх працівників, попри все, видають себе за християн — і по Службах ходять, хоча самі примушують своїх працівників до роботи!
Що ми самі тут можемо зробити? Насамперед — не користуватися недільною працею тих, кого до неї примушують: в першу чергу це торгові заклади. Гріх людини, яка працює у неділю, бо не має іншого виходу, невеликий, бо вона не несе за нього повної відповідальності. Найбільша відповідальність лежить на працедавцях, які хочуть бути «конкурентоспроможні» навіть коштом Божих заповідей. Це найперший грішник у такій ситуації. Однак грішимо також і ми, коли долучаємося до тих, через кого оплачується бізнес по неділях. Це не тільки гріх проти любові до Бога — коли зиск або й просто покупки стають для нас важливішими від Нього самого. Це також гріхи проти любові до ближнього — того, кого через нас примушують працювати у святий день. Якщо ми не маємо змоги повчити працедавця, що він таким чином грішить, то принаймні самі не докладаймо руки до цього гріха.
Мірослав Божек SJ, deon.pl