Неділя це не тільки Євхаристія

Для переважної більшості нинішніх християн святкування неділі завершується обов’язком участі у Святій Месі, ну а решта часу вже має «світський», приватний вимір.

Подеколи, аби раніше відбути цей прикрий обов’язок, вони беруть участь у суботній літургії. Тоді всю неділю «мають для себе». Це невелике непорозуміння. Ціла неділя має святковий вимір, не тільки Євхаристія.

Неділя це не тільки перерва в праці. Її святковий характер має осяяти весь тиждень, надаючи йому цінності й сенсу. Свято має на меті «зарядити нас» по-іншому. Ми маємо набратися духовної енергії. Треба нагодувати духа. Заново задивитися в нематеріальні багатства, аби ми могли впоратися з робочим тижнем, маючи інше бачення, інше сприйняття, нового духа. Дуже гарно написав Ципріан Каміль Норвід: відпочити означає почати заново. Святковий день це час відпочинку, набирання духовної енергії, аби розпочати новий тиждень, переживаючи його не тільки в рутині щоденності, але насамперед у служінні добру та любові.

Мінімум недільного відпочинку становить утримання від непотрібної праці, не тільки фізичної. Винятки становлять праця доконечна і суспільно корисна, сімейні обов’язки, а також громадська, культурна чи спортивна діяльність. Однак новий Катехізис застерігає, щоб це не стало звичкою або відмовкою від правильного святкування неділі (ККЦ 2185).

Заперечення святкового відпочинку становить трудоголізм. Трудоголік оцінює себе за своєю продуктивністю і придатністю. Неважливо, хто він як людина; важливо, «скільки результату» він виробив. Залучаючись у роботу максимально, він отримує відчуття власної цінності: в такий спосіб прагне заглушити внутрішню пустку і неспокій, а також заслужити схвалення інших Трудоголіка характеризують: неустанний поспіх; перфекціонізм і брак задоволення від своєї праці; контролювання праці інших (підвладних); постійний неспокій, нетерпеливість і роздратування; систематичне збільшування «норми виробітку»; занедбання міжлюдських зв’язків, також і сімейних та дружніх; провали у пам’яті та моменти «неприсутності» під час розмов; брак турботи про себе (їжа, відпочинок, спорт). Трудоголік ніколи не відпочиває. Він узалежнений від праці, бере її з собою до ліжка, не розстається з нею навіть у вихідні та на відпустках — одним словом, ніколи, бо ж вона становить спосіб його існування. Така людина просто неспроможна святкувати неділю.

Інша форма невмілого відпочинку — це бездумне марнування часу. Я знаю сім’ї, для яких святковий відпочинок зводиться до сидіння перед телевізором і бездумного витріщання на програми сумнівної цінності. Молодь, своєю чергою, вибирає інтернет, віртуальні розваги і чати. Пам’ятаю, що за часів мого дитинства був обов’язок недільної Євхаристії, незалежно від програми телебачення. Сьогодні для Меси вибирають час, який найбільше пасує до телевізійних пропозицій.

Великою сучасною проблемою стали торгові пасажі та гіпермаркети. Вони становлять джерело руйнування свят і сімей. Світ розваг і споживацтва «піклується», аби духовний і релігійний вимір неділь та святкових днів заступити світським змістом. Коли у Польщі постала «Солідарність», люди боролися за суботи й неділі. Сьогодні борються за свободу недільної торгівлі. Не тільки звичка робити недільні закупівлі стає дедалі поширенішою. Християнські сім’ї проводять цілі години у торгових центрах, прислуговуючи божкам нинішнього світу. При цьому вони не замислюються, що це стає можливим за ціну праці інших. Працівники сфери торгівлі бувають експлуатовані, мають мізерні зарплати. Працедавці не надто переймаються їхнім правом на недільний відпочинок, попри існування такого обов’язку. Це форми сучасного рабства, яке потрібно засуджувати і боротися з ним.

Правильне святкування неділі передбачає час для Бога, ближніх і себе. Серед ближніх найважливіша родина. Протягом тижня вона буває розпорошена. Бракує часу зустрітися, поговорити. Дім часто сприймається як готель. У такій ситуації важливо докласти зусиль (зокрема це стосується батьків), аби недільний час заново об’єднував сім’ю. Спільний обід, спокійний час і безтурботна розмова при столі, сімейна прогулянка або триваліший похід — це прості засоби, що зближують людей.

Неділя це також час служити ближнім своєю любов’ю та милосердям. Це особливий день солідарності з бідними, стражденними і потребуючими. Коли я був у новіціаті єзуїтів у Старій Всі, нашим щонедільним обов’язком було відвідування хворих. Ми проводили до двох годин часу у розмовах із ними. На їхніх обличчях, окрім великого страждання, можна було побачити також велику радість і вдячність. Для декого з них то були єдині відвідини на тиждень.

Йоан Павло ІІ у листі про святкування неділі заохочує вийти поза свій егоїзм і відкритися на інших, особливо у дні свят, вказуючи на конкретні приклади: нехай [така людина] роззирнеться довкола, аби відшукати тих, хто може потребувати її солідарності. Може статися, що у найближчому сусідстві або в колі знайомих є люди хворі, старі, діти, іммігранти, які в неділю особливо болісно відчувають свою самотність, убогість і страждання. Вочевидь турбота про них не може виражатися у спорадичних учинках, які виконуються тільки по неділях. Але також і тоді, коли це більш системна діяльність, хіба не можна зробити з неділі дня, особливим чином присвяченого солідарності, використовуючи різноманітну творчу енергію християнського милосердя?

Безсумнівно, формою підтримки убогих є недільна пожертва, яку складають на користь бідних чи на потреби Церкви. Тим не менше, матеріальні жести не найважливіші. Краще давати себе, свій час, своє серце, ділитися глибиною свого духа. Уже св. Йоан Золотоустий у перші століття Церкви звертав увагу на певне непорозуміння: що ж із того, що євхаристійний стіл вгинається від золотих чаш, якщо Він помирає з голоду? Спершу нагодуй Його, коли Він голодний, а потім можеш оздобити вівтар тим, що залишиться.

Неділя це день радості. Радість воскресіння і святкування Євхаристії має переходити на реальність нашого життя. Знаємо історію молодих людей, які, повертаючись із великодньої резурекційної процесії, виражали радість співом і вибухами радісного сміху. Подавчиня девоціоналіїв, зацікавлена їхньою поведінкою, жваво запитала, що сталося. Здивовані, вони відповіли: пані, хіба ви не знаєте? Христос воскрес! На обличчі жінки з’явився попередній вираз нудьги і втоми. Е, теж мені новина, — буркнула вона попід ніс.

Навернений на християнство письменник Жульєн Грін полюбляв спостерігати за людьми, які виходять із храму. Він вважав, що після молебню їхні обличчя мають сяяти радістю. Однак вони були звичайні, ніякі, безбарвні, знуджені. Він коментував: «Сходять із Голгофи, і позіхаючи розмовляють про погоду». Брак внутрішньої радості, якою спонтанно діляться з іншими, свідчить, що стосунки з Богом — зовнішні, випливають з обов’язку повинності, повеління, а не потреби серця. Такі стосунки рано чи пізно закінчуються вибухом претензій і жалю до Бога. Так само це було і в старшого сина з Ісусової притчі (див. Лк 15, 25-32).

Глибока духовна радість не становить плоду доброго характеру ані природної риси особистості. Це дар Святого Духа (див. Гал 5, 22) і наслідок дружби з Ісусом. Вона пронизує все буття людини. Дає міць і силу у важкі хвилини, ба навіть екстремальні. Радості ніколи не можна плутати з тимчасовим переживанням задоволення чи приємності, які часто п’янять чуття і думки, однак пізніше залишають у серці ненасиченість, а буває, і гіркоту. Радість, сприйнята по-християнськи, набагато триваліша і приносить глибоке заспокоєння: за свідченнями святих, вона може навіть перервати темну ніч страждань, і в певному сенсі є «чеснотою», яку слід розвивати (Йоан Павло ІІ).

Святкування неділі також вимагає тиші, роздумів, зупинки. Це час для себе. У щоденності, поспіху та забіганості бракує часу для духа. І може статися, що попри фізичний, психічний чи інтелектуальний розвиток людина маліє. Дух також вимагає «підживлення». Нею є метидація, роздуми, добре читання чи музика, тиша і споглядання краси мистецтва або природи. Завдяки таким цінностям дух розвивається, набирає краси, глибини, його «тягне» до Абсолюту, гармонії та любові Бога, до безсмертя. Він дає змогу любити себе та інших і бачити в кожному тінь абсолютної, Божої любові.

Станіслав Бєль SJ, deon.pl