Хлопці, які воюють за нашу державу, потребують не тільки матеріальної допомоги, а й молитовної та моральної. І саме капелани допомагають солдатам долати проблеми, з цим пов’язані. Отець Марцін Вірковскі OSPPE — з таких священиків-волонтерів. Уже майже рік він допомагає українським військовим і матеріально, і духовно.
— Отче, розкажіть,що Вас спонукало стати волонтером і що для Вас означає бути волонтером?
— Усе розпочалось з того, що я приїхав в Україну. Думаю, мені Богом дано працювати тут. Першою моєю парафією був Маріуполь, що на Донбасі, потім Кам’янець-Подільський, потім була розлука з Україною. І ось тепер я знову тут. Перед тим, як приїхати в Україну знову, я був у Ченстохові три місяці — саме під час Майдану. І зрозумів, що я мушу бути тут. Адже, ще працюючи в Маріуполі, я зрозумів, що серце своє віддав Україні. Хоч і не маю жодних українських коренів, та відчуваю у серці близькість до України. Польща — моя Батьківщина, а Україна стала другою.
Волонтерство з’являється в серці. Без поклику серця людина нічого зробити не може. Для мене волонтер — це людина,яка все робить через поклик серця і не чекає нічого на відплату. Але ця праця не забирає сил: ти хочеш служити далі. Це можливо лише тоді, якщо людина відчуває, що не хоче жити лише для себе. Кожен з нас, тією чи іншою мірою, живе для себе. Та коли в серці з’являється ось це бажання, то це значить, що Бог торкнувся серця. Така склалась у державі ситуація, що багато людей стали волонтерами. Але одні працюють волонтерами, а інші є волонтерами. Ось ті, хто працюють, тягнуть усе собі й не мають любові ні до ближнього, ні до Батьківщини.
— Отче, Ви вже давно активно співпрацюєте з волонтерами. Як Ви з ними познайомились і як Ви їм допомагаєте?Чим саме займаєтесь як волонтер?
— Я відчував серцем, що не можу бути байдужим і залишатися осторонь від усього, що відбувається. Тоді почав шукати волонтерів, приходив до їхніх наметів. Отак потроху почав допомагати. Моє волонтерство не лише молитовне: їздячи за кордон, я привозив різну матеріальну допомогу. Служу також як священик. Волонтери кажуть, що я — підтримка і для них самих. І хоча ця група волонтерів міжконфесійна, та між нами не було ніяких конфліктів і непорозумінь. На моє переконання, це добре, бо так ми вчимося шукати єдності. Цікаво, що протестанти кожному солдату висилають Новий Завіт, а ми — розарій. І виходить такий молитовний комплект.
— А як Ви стали капеланом? І яке служіння тут?
— Через роботу з волонтерами я познайомився з багатьма хлопцями, які збиралися йти на фронт, або з їхніми родинами. Спілкуючись із ними, я бачив,що їм потрібна підтримка, добре слово, і обіцяв молитися за них. Тоді мені згадалося, що ще змалечку я мріяв стати капеланом. Хотів служити в армії — і хотів бути священиком. Але поклик Бога був сильніший. Я пішов у монастир. А вже як став священиком, то потрапив сюди. Я не один раз ходив до військкомату,щоб мене призвали і я став капеланом, але як поляк я не можу служити в ЗС України. Проте можу бути волонтером! Генеральний настоятель OSPPE дав дозвіл бути капеланом тут, і так розпочалось моє служіння.
Бог ставив на моїй дорозі тих людей, хто потребував моєї допомоги. Перебуваючи у військкоматі, я часто молився за мобілізованих, розмовляв із ними, і саме тоді відчувалося, що ми разом. Я бачив, що для хлопців неважливо, до якої конфесії належить священик, а важливо, щоб він був поруч. Пам’ятаю, як дивився в їхні очі й бачив там сльози. Я відчував, що для них це момент справжньої відваги. Пам’ятатиму завжди, як солдат підійшов і так тихо, на вухо сказав: «Молися за моїх дітей. У мене їх троє!» То був момент непідробної щирості. Також є хлопці, які дзвонять із передової та просять порозмовляти, помолитися за сім’ю. Хочу сказати, що в такі моменти вони просять за рідних більше, ніж за себе.
— Що Ви кажете тим, хто їде в зону АТО?
— Я розумію,що Бог дає людині гідність, й інша людина також її має. Тому я постійно повторюю хлопцям, що герой це той,хто не втрачає своєї гідності навіть тоді, коли ворог її втратив. Не можна забирати гідності навіть у ворога. Також важливо допомогти повернути гідність людині, яка її втратила. Чуємо немало історій, що коли солдати потрапляють у полон, то з них знущаються. Хоч би що робив ворог — та ми не можемо відібрати гідності в іншого і втратити свою особисту. Це і є героїзм:у цих умовах не стати звіром. На цьому й побудована любов до України. Це все всередині нас. Допомогти хлопцям відчути себе людьми —ось завдання капелана. Але найголовніше, що я їм кажу, це обіцяю молитись. Усі воїни потребують молитви!
— В Кам’янці-Подільскому багато демобілізованих. Як Ви працюєте з ними?
— Скажу так. Повернувшись звідти, вони зразу не прийдуть і не просять про допомогу. Але вже півроку, як я став капеланом Легіону сприяння оборони Січових Стрільців, належу до Громадської організації учасників АТО. А там близько600 хлопців. Туди мене запросив комендант Січових Стрільців Борис Зверянський. Легіон має свою базу, виділену міськрадою. Там є окопи і місця для тренувань. Це такий собі центр реабілітації для тих хто повернувся з зони АТО. Бо якщо зразу важко повернутися до мирного життя, то вони можуть приходити на базу, проводити трохи часу. Також на базі були навчальні заняття для молоді , щоб показати їм,як поводитися зі зброєю, як надавати першу медичну допомогу. Два місяці тому на тій території з моєї ініціативи встановили хрест і скульптуруАрхангела Михаїла, покровителя Січових Стрільців. А потім одразу з’явилась ідея побудувати каплицю.Думка конкретизувалася, коли вирішили, якою каплиця має бути.
— Розкажіть, будь ласка, про неї більше.
— Колись, я побачив у Мережі, як хлопці під Луганськом побудували каплицю в окопах. І в мені загорілась думка зробити нашу каплицю схожою. Вона стане знаком єдності нас із тими, хто воює, і щоби ті, хто прийдуть на базу, могли відчути єдність ізтими, хто на фронті. Обов’язково поставимо пам’ятний знак про тих кам’янчан, що загинули. Каплиця ж буде присвячена Богородиці Покрови, яка своїм плащем покриває Україну. Дуже сподіваюся, що до традиційного для східного християнства свята Покрови (14 жовтня) ми її відкриємо. На моїй сторінці у Facebook є реквізити, для бажаючих допомогти у побудові каплиці. Також через неї можна зв'язатись зі мною, якщо хтось хоче допомогти.
— Отче, а якої конфесії буде ця каплиця?
— Я католицький священик, але розумію, що більшість хлопців православні, тому цю капличку будемо робити у східному стилі. Але вона буде міжконфесійна. В ній буде ікона Покрови Матері Божої, статуетка святого Юрія Побідоностця та ікона Матері Божої Ченстоховської. Сподіваюся, це об’єднає всіх. Усередині каплиця буде дерев’яна і за розмірами невелика. Це більше як знак, адже ми не вибудовуємо там церкву. Як капелан Легіону, будую цю каплицю з ним. На хресті написано: «Бог, єдність, патріотизм». А каплиця є продовженням — «Бог понад усе!»
— Які зворушливі моменти були за цей час?
— Навіть не знаю, який виділити з усіх. Але можу сказати про найщиріший і найстрашніший. Це момент, коли хлопці вже ідуть у зону АТО. Тоді оголюється страх і всі почуття. І найчастіше тоді хлопці просять по молитву за сім’ю, за себе.
— А найбільш запам’ятались?
— Таких ситуацій було багато. Та дуже добре пам’ятаю, як прийшла мама одного парафіянина і попросила про молитву. Я не знав його особисто, в мене була його фотографія, і я молився. Цей чоловік був у гарячих точках. Він дзвонив до мене і ми розмовляли. Коли мав повернутись уже до дому, то попередив лише мене. Я так хвилювався, що ми зустрінемось, аж не спав майже всю ніч, хоча були ми знайомі лише по телефону. Ми зустрілися в храмі. Мав відчуття, що брат повернувся. Ми досі підтримуємо зв’язок.
— Отче, а які плани на майбутнє?
— Планів багато. Далі допомагати хлопцям і добудувати каплицю. Кажуть, що в місті мають відкрити центр реабілітації, то я би теж хотів там допомагати. На жаль,на сьогодні в нас такого нема.
— Дякую за розмову.
— З Богом!
Фото з ФБ о. Марчіна Вірковського
фінансово.
Щиро дякуємо!
