Виступ Папи Франциска на засіданні Конгресу США, 24 вересня 2015 р.
Пане Президенте, пане спікер, шановні члени Конгресу, любі друзі,
я дуже вдячний за запрошення виступити на засіданні Конгресу «землі вільних та оселі хоробрих». Як мені здається, причиною тому те, що я теж — син цього континенту, звідки ми всі стільки отримали і перед яким ми всі маємо спільну відповідальність.
Кожен син чи дочка своєї країни має місію, особисту й соціальну відповідальність. Як члени Конгресу, ви зобов’язані за допомогою законодавчої діяльності виростити з цієї країни націю. Ви — обличчя цих людей, їхні представники. Ви покликані захищати й боронити гідність ваших співгромадян у постійній та запеклій боротьбі за суспільне благо; це й становить головну мету політики. Політичне суспільство виживає, коли досягає (як покликання) забезпечення суспільних потреб через стимулювання розвитку усіх його членів, особливо тих, хто знаходиться у вразливому стані. Законодавча діяльність завжди пов’язана з піклуванням про народ. До цього ви запрошені, покликані та зібрані тут тими, хто вас обрав.
Ваша праця спонукає мене до роздумів про постать Мойсея у двох баченнях. По-перше, старійшина та законодавець Ізраїльського народу символізує потребу народу у збереженні їхньої єдності за допомогою законодавства. З іншого боку, особа Мойсея орієнтує нас прямо до Бога та до божественної природи людської істоти. Мойсей дуже гарно пояснює вашу роботу: ви покликані захищати засобами закону образ і подобу Господа у кожному людському обличчі.
Сьогодні я хочу звернутися не лише до вас, а й до всього народу Сполучених Штатів. Тут, разом із їхніми представниками, я хотів би використати можливість діалогу з багатьма тисячами чоловіків та жінок, які щодня важко й чесно працюють, аби принести додому хліб насущний, зібрати гроші та, крок за кроком, створити краще життя для своїх сімей. Це люди, які не зосереджуються лише на сплаті податків, але своїм звичайним способом підтримують життя суспільства. Вони своїми діями формують солідарність, створюючи організації, які простягають руку допомоги потребуючим.
Я також хочу звернутися до багатьох старших людей, які є скарбом мудрості й досвіду, які різними способами шукають можливості поділитися своїми історіями та поглядами, особливо через волонтерську працю. Я знаю, що більшість із них пенсіонери, але вони все ще працюють; вони продовжуються працювати для розбудови цієї країни. Я також звертаюся до молоді, яка працюють заради здійснення своїх великих і прекрасних прагнень, до тих, хто не збивається з дороги через сторонній вплив, хто стикається з важкими ситуаціями, які часто є наслідком недосконалості дорослих. Я хочу звернутися до усіх вас; я хочу це зробити через історичну пам’ять вашого народу.
Мій візит відбувається в той час, коли чоловіки та жінки доброї волі відзначають ювілеї декількох великих американців. Попри заплутаність історії та реальність людської слабкості, ці чоловіки й жінки були різними і жили у різних умовах, здатні до важкої праці та самопожертви, дехто на завершення свого життя, щоби збудувати краще майбутнє. Вони сформували фундаментальні принципи, які будуть вічно присутні в дусі американців. Люди з таким духом можуть пережити багато криз, напружень та конфліктів; у них завжди буде джерело руху вперед, і вони робитимуть це з гідністю. Ці чоловіки й жінки пропонують нам спосіб бачення та інтерпретування реальності. Шануючи їхню пам’ять, ми натхнені, навіть серед конфліктів та повсякдення, черпати з найглибших культурних резервів.
Я хочу згадати цих американців: Авраам Лінкольн, Мартін Лютер Кінг, Дороті Дей і Томас Мертон.
Цього року відзначаємо 550‑ту річницю вбивства Президента Авраама Лінкольна, хранителя свободи, який невтомно повторював, що «цей народ із Божою допомогою матиме нове народження свободи». Розбудова майбутнього свободи вимагає любові до суспільних благ та об’єднання понять ієрархічної структурованості й солідарності.
Всі ми боїмося і схвильовані нестабільною соціальною та політичною ситуацією у світі зараз. Наш світ — місце жорстоких конфліктів, відразливих і жорстоких безчинств, які скоюються навіть в ім’я Господнє та з релігійних мотивів. Нам відомо, що жодна релігія не застрахована від випадків самообману чи ідеологічного екстремізму. Це означає, що ми повинні бути дуже уважними до будь-якого фундаменталізму, не зважаючи, чи він релігійний, чи будь-який інший. Делікатний баланс необхідний для боротьби із жорстокістю, яка скоюється з релігійних причин, ідеології чи економічної системи, а також захищаючи релігійну свободу, інтелектуальну свободу та особисту свободу. Але є інші спокуса, з якою ми обов’язково повинні боротися: спрощений редукціонізм, коли ми бачимо або добро, або зло, — або, якщо хочете, праведників і грішників. Сучасний світ, де стільки відкритих ран наших братів і сестер, вимагає протистояння будь-якій формі поляризації, яка їх поділить на ці два табори. Ми знаємо, що спроба звільнитися від ворога ззовні може спровокувати ворога всередині. «Найкращий» спосіб це зробити — повторювати жахливі й жорстокі вчинки тиранів та вбивць. Це саме те, що ви як народ відкидаєте.
Навпаки, наша відповідь повинна демонструвати надію та спасіння, мир і справедливість. Ми повинні зібрати усю мужність і розум, аби протистояти сучасним геополітичним та економічним кризам. Навіть у розвиненому світі вплив несправедливих вчинків очевидний. Наші старання повинні зосередитися на відновленні надії, виправленні помилок, виконанні зобов’язань, таким чином забезпечуючи покращення рівня життя окремих людей та цілих народів. Ми повинні рухатися вперед як одне ціле в оновленому дусі братерства й солідарності, об’єднуючись задля спільного добробуту.
Складнощі, з якими ми стикаємося зараз, вимагають відновлення духу єдності, який був невіддільний від стільки хорошого впродовж історії Сполучених Штатів. Складність, серйозність і терміновість таких завдань вимагає від нас активування наших ресурсів і талантів, щоб допомагати одне одному, поважаючи наші відмінності й наші погляди на суспільну свідомість.
На цій землі велика кількість релігійних деномінацій зробили значний внесок у формування та зміцнення суспільства. Важливо, що сьогодні, як і в минулому, до голосу віри дослухаються, бо це голос братерства й любові, який відкриває найкраще у кожній людині та в кожному суспільстві. Таке об’єднання — потужне джерело у боротьбі за знищення нових глобальних форм рабства, які з’явилися через жахливу несправедливість. Їх можна побороти лише новою політикою та новими формами соціального консенсусу.
Зараз я думаю про політичну історію США, де демократія глибоко вкорінена у свідомість американців. Уся політична діяльність повинна служити та забезпечувати благо для людини й формуватися на засадах поваги до її чи його гідності. «Ми вважаємо, що ці істини є самоочевидними, що всі люди створені рівними, що вони наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких належать життя, свобода і прагнення до щастя» (Декларація незалежності, 4 липня 1776 року). Якщо політика повинна служити особі, то вона не може бути в рабстві у економіки та фінансів. Політика — це вираження очевидної потреби жити окремо, щоб створити найбільше суспільне благо: суспільство, яке жертвує певними принципами, аби ділитися у справедливості й мирі своїми товарами, інтересами, суспільним життям. Я не применшую складнощів, які при цьому виникають, але заохочую вас у цій спробі.
Також я думаю про марш від Сельми до Монтгомері, який очолював Мартін Лютер Кінг 50 років тому як частину кампанії для реалізації «мрії» рівних цивільних та політичних прав афро-американців. Ця мрія продовжує нас надихати. Я щасливий, що Америка для багатьох залишається «країною мрій». Мрій, які ведуть до дій, до участі, до об’єднання. Мрії, які пробуджують найглибші та найчесніші питання життя людей.
За минулі століття мільйони людей приїхали на цю землю, щоби здійснити мрію про побудову нового життя у свободі. Ми, жителі цього континенту, не боїмося іноземців, бо більшість із нас колись ними теж були. Я говорю це вас як син іммігрантів, знаючи, що серед вас теж є нащадки іммігрантів. Трагічно, але права тих людей, що проживали тут раніше за нас, не завжди поважалося. Я хочу виразити глибоку пошану і вдячність цим народам та національностям від серця американської демократії. Ці перші контакти часто були бунтівними й жорстокими, але важко судити про минуле з використанням сучасних критеріїв. Тим не менше, коли незнайомець у нашому середовищі звертається до нас, ми не повинні повторювати гріхів і помилок минулого. Ми повинні вирішити зараз жити благородно й справедливо, наскільки це можливо, оскільки ми повинні виховати нові покоління так, щоб не перетворити їх на наших «сусідів». Побудова нації вимагає від нас розуміння того, що ми повинні постійно спілкуватися з іншими, забуваючи про почуття ворожості, при цьому забезпечувати протилежну ієрархічну структуру. Я впевнений, що ми зможемо цього досягти.
Наш світ переживає кризу біженців у таких масштабах, яких не було з часів Другої світової війни. Це вимагає від нас великих випробувань і важких рішень. На цьому континенті тисячі людей переїжджають на Північ у пошуках кращого життя для себе та своїх сімей, у пошуках кращих перспектив. Чи це не те ж саме, чого ми хочемо для наших власних дітей? Ми не можемо змінити кількості [мігрантів], але повинні бачити у них людей, бачити їхні обличчя та чути їхні історії, стараючись відреагувати найкращим чином на їхню ситуацію. Реагувати по-людськи, справедливо та по-братньому. Ми повинні уникати сучасної тенденції — відкидати все, що може створити проблеми. Давайте завжди пам’ятати Золоте Правило: «Чого ви хочете, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (Мт 7, 12)
Це Правило вказує нам правильний шлях. Давайте будемо ставитися до інших з такими ж емоціями та розумінням, якого б ви хотіли до себе. Давайте шукати для інших таких же можливостей, як і для себе. Давайте допомагати одне одному розвиватися. До слова: якщо ви прагнете безпеки — організуймо її; хочете життя — дайте його; хочете можливостей — давайте їх отримувати. Мірило, яке ми використовуємо для інших, також повинні використовувати ми самі. Золоте Правило нагадує нам і про наш власний обов’язок захищати людське життя на кожному етапі його розвитку.
Цей висновок від початку прийняття мною священицького сану наштовхнув мене на думку, що необхідно на різних рівнях вимагати глобальної відмови від смертної кари. Я впевнений, що це найкращий шлях, оскільки будь-яке життя священне, кожна людина має невід’ємну гідність, а суспільство може лише виграти від реабілітації засуджених. Нещодавно мої брати єпископи тут, у США, поновили своє звернення щодо відмови від смертної кари. Я не лише їх підтримую, я також підтримую тих, хто впевнений, що справедливе і необхідне покарання не допускає втрати надії та мету реабілітації. Зараз соціальні питання дуже важливі, тому я не можу не згадати Слугу Божу Дороті Дей, яка заснувала Рух робітників-католиків. Її соціальна активність, її пристрасть до справедливості й щодо пригнічених були натхненні Словом Божим, її вірою та прикладом святості.
Скільки досягнень у цій сфері по всьому світу! Скільки було зроблено за ці перші роки третього тисячоліття, щоб вивести людей із жахливої бідності! Я знаю, що ви поділяєте мою думку, що багато чого необхідно зробити, що у час криз та економічних труднощів духу глобальної солідарності не можна втрачати. У той же час я б заохочував вас пам’ятати всіх людей навколо вас, хто потрапив у лабети бідності. Вони теж потребують надії. Боротьба проти бідності й голоду повинна відбуватися постійно і всюди, особливо у таких випадках. Я знаю, що багато американців зараз, як і раніше, працюють, аби вирішити цю проблему.
Само собою зрозуміло, що частина цього значного досягнення полягає у створенні та розподілі багатства. Правильне використання природних ресурсів, застосування технологій і помірне використання підприємництва — це головні елементи економіки , яка має бути сучасною, всеосяжною і стабільною. «Бізнес — це благородне покликання, спрямоване на виробництво багатства і покращення світу. Він може бути плідним джерелом процвітання для галузі, в якій працює, особливо якщо розглядають створення робочих місць як невід’ємну частини свого служіння задля загального блага» (Laudato Si', 129). Це загальне благо також включає в себе землю, це центральна тема енцикліки, яку я нещодавно написав, щоби «вступити в діалог з усіма людьми про нашу спільну домівку» (Laudato Si', 3). «Нам потрібна розмова, яка включає всіх, оскільки екологічна проблема, якою ми переймаємося, і її людські корені впливають на нас усіх» (Laudato Si', 14).
В енцикліці Laudato Si' я закликаю до мужніх та відповідальних спроб «перенаправити наші кроки» (61) і запобігти найсерйознішим наслідкам погіршення стану зовнішнього середовища, спричиненого людиною. Я впевнений, що ми можемо вчинити інакше, я знаю і не маю жодного сумніву, що США, цей Конгрес, мають зіграти важливу роль. Зараз саме час для відважних дій та стратегій, спрямованих на застосування «культури догляду» (Laudato Si', 231) та «комплексного підходу до боротьби з бідністю, відновлення гідності знедолених, і в той же час захисту природи» (Laudato Si', 139). «Ми маємо необхідну свободу обмежувати та спрямовувати технології» (Laudato Si', 112); «заповісти мудрі шляхи… розвитку та обмеження влади» (Laudato Si', 78); і поставити технологію «як інструмент іншого типу розвитку, який є здоровішим, більш гуманним, більш соціальним, більше інтегрованим» (Laudato Si', 112). У цьому разі я впевнений, що американські визначні академічні та дослідницькі інститути можуть зробити життєво важливий внесок на майбутні роки.
Сторіччя тому, на початку Першої світової війни, що її папа Бенедикт XV назвав «безглуздою м’ясорубкою», народився ще один американець, на якого варто звернути увагу: цистерціанський монах Томас Мертон. Він і досі залишається джерелом духовної наснаги та дороговказом для багатьох людей. В автобіографії він писав: «Я прийшов у цей світ. Вільний за своєю природою, створений за подобою Божою; але, тим не менше, я був в’язнем власного насильства і власного егоїзму, подібний до того світу, в який я народився. Той світ був подібний на Пекло, повний таких людей, як я, що водночас любили Бога і ненавиділи Його; народжених любити Його, а натомість таких, що жили у страху безнадійного голоду, що суперечить сам собі». Мертон понад усе був людиною молитви, мислителем, який поставав проти аксіом свого часу та відкривав нові горизонти для людей і Церкви. Він також був людиною діалогу, прагнучи миру між людьми та релігіями.
Саме з позиції діалогу я б хотів відзначити ті зусилля, що їх було в останні місяці докладено для подолання історичної різниці, породженої болючими епізодами в минулому. Мій обов’язок — побудова мостів, допомога людям у будь-який можливий спосіб робити те саме. Коли країни, що були не в кращих стосунках, стають на шлях діалогу — діалогу, який може бути перерваний з надзвичайно вагомих причин, — для всіх відкриваються нові можливості. Це потребувало і потребує мужності й волі, що не те саме, що безвідповідальність. Добрим політичним лідером є той, хто має на увазі інтереси всіх, але користається з нагоди в дусі відкритості й прагматизму. Добрий політичний лідер завжди вибирає почати процес, аніж «готувати підґрунтя для процесу» (Evangelii gaudium, 222-223).
Бути на службі діалогові й миру також означає насправді присвятити себе мінімізації, а в довгостроковій перспективі — і припиненню багатьох збройних протистоянь по всьому світі. Тут ми маємо спитати у себе: «Чому смертельна зброя продається тим, хто прагне завдати невимовного болю особистості і суспільству?» Хоч як прикро, але відповідь відома нам усім. Просто через гроші. Гроші, просякнуті кров’ю, і часто-густо — невинною кров’ю. Перед лицем цього безсоромного та злочинного мовчання нашим обов’язком буде спротивитися та припинити торгівлю зброєю.
Троє синів і донька цієї землі, чотири особистості й чотири мрії: Лінкольн — свобода, Мартін Лютер Кінг — свобода для всіх і без винятку, Дороті Дей — соціальна справедливість і права людини, Томас Мертон — можливість діалогу та відкритість до Бога.
Четверо представників американського народу.
Я завершу свій візит до вашої країни у Філадельфії, де візьму участь у Всесвітній зустрічі сімей. Бажаю, аби під час усього мого візиту родина була постійною темою. Яке ж значення мала родина для розбудови цієї країни! І скільки вона важить для нашої підтримки і заохочення! Але я не можу приховати своєї занепокоєності щодо родини, яка наражається на небезпеку і зовні, і зсередини. Сумніву піддано основні відносини, що є підставою шлюбу і сім’ї. Я можу лише наголосити на важливості та, понад усе, багатстві і красі сімейного життя.
Особливо хотів би привернути увагу до тих членів сім’ї, що найбільш вразливі: до дітей. Для багатьох із них майбутнє переповнене незліченними можливостями, але так багато їх залишаються безпорадними і безцільними, загубленими в лабіринті насильства, знущань і відчаю. Їхні проблеми — це наші проблеми. Ми не можемо втекти від них. Ми маємо разом стати з ними обличчям в обличчя, обговорити їх та знайти ефективні розв’язання замість утопити все в обговореннях. Ризикну надміру все спростити, але мушу сказати, що ми живемо в культурі, яка силує молодих людей не заводити сімей, бо вони не мають можливостей у майбутньому. Але інші натомість дістають так багато можливостей, що їх це стримує від сімейного життя.
Націю можна вважати великою, якщо вона захищає свободу, як Лінкольн; коли вона обстоює культуру, в якій людина мріє надати рівні можливості всім своїм братам і сестрам, чого прагнув Мартін Лютер Кінг; коли вона прагне справедливості й захисту гноблених, як це невтомно робила Дороті Дей; коли плодом її віри стає діалог і вона сіє мир в зваженому стилі Томаса Мертона.
Цими зауваженнями я бажав би нагадати вам про багатство вашої культурної спадщини, про дух американського народу. Всім серцем бажаю, аби цей дух продовжував рости і розвиватись, щоб його успадкували якомога більше молодих людей, що житимуть в країні, яка спонукає до мрій багатьох.
Боже, благослови Америку!
За матеріалами: Vatican Radio
Переклад: Ірина Ролінська, СREDO
Фото: Catholic News Service
Син Божий знав, що означає — почати життя без даху над головою
На зустрічі з бездомними чоловіками і жінками у Вашингтоні Папа Франциск сказав, що віра може допомогти нам вистояти проти несправедливості та неприємних ситуацій. Ці його слова прозвучали під час візиту до парафії святого Патрика, найстарішої католицької парафії у Вашингтоні, заснованої 1794 року для пастирської підтримки ірландських робітників, які працювали на будівництві Білого Дому і будівлі Конгресу.
Звертаючись до «людей вулиці», Франциск сказав, що вони нагадують йому святого Йосипа, до якого він звертається, потрапляючи «в скруту». Йосип зіткнувся з деякими важкими ситуаціями, особливо коли виявився бездомним разом із Марією, яка мала народити сина, Ісуса. «Біблія чітко вказує, що не було їм місця в заїзді, — сказав Папа, — тож Син Божий прийшов у цей світ як бездомний».
«Подібно до святого Йосипа, — розповідав Папа своїм слухачам, — багато з вас можуть щоденно задаватися питанням: чому ми бездомні, позбавлені місця, де ми могли б жити? І це питання може поставити перед собою кожен з нас: чому наші брати і сестри не мають місця, щоб жити?».
«Ми не можемо знайти жодного соціального ані морального виправдання, взагалі жодного виправдання за відсутність житла, — поділився своєю думкою Папа. — Але ми знаємо, що Бог ніколи не залишає нас у наших стражданнях. Віра також дає нам знати, що Бог стукає у наші двері і закликає нас "любити, співчувати, служити одне одному"». Папа Франциск підсумував зустріч із бездомними спільною молитвою, кажучи, що через молитву ми вчимося розпізнавати одне в одному братів і сестер.
Нижче представлено звернення Папи Франциска до бездомних у Вашингтоні.
Любі друзі,
перше слово, яке я хочу вам сказати, це «Спасибі». Спасибі, що прийняли мене і доклали зусиль, аби ця зустріч відбулася.
Зараз я думаю про людину, яку люблю, про когось, хто є і завжди був дуже важливим у моєму житті. Він завжди був опорою і джерелом натхнення. Це той, до кого я приходжу, коли я «в скруті». Ви спонукаєте мене думати про святого Йосипа. Ваші обличчя нагадують мені його.
Йосип мусив зіткнутися з деякими важкими ситуаціями у своєму житті. Однією з них був час, коли Марія ось-ось мала народити Ісуса. Біблія говорить нам, що, «коли вони були там [у Віфлеємі], настав Їй час родити. І Вона породила свого Сина первородного, сповила Його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді» (Лк 2, 6‑7).
Біблія говорить чітко: для них не було місця. Я можу уявити собі Йосипа з дружиною, яка має родити, без притулку, без дому, без місця, де можна залишитись. Син Божий прийшов у цей світ як бездомний. Син Божий знав, що означає — почати життя без даху над головою. Можемо собі уявити, які думки міг мати Йосип. Як так, що Син Божий не має дому? Чому ми лишилися без притулку, чому не маємо житла? Це питання, які багато з вас можуть щоденно ставити перед собою. Подібно до святого Йосипа, ви можете запитувати себе «Чому ми бездомні, позбавлені місця, де ми могли б жити?» Над цим питанням може замислитися кожен із нас: «Чому наші брати і сестри не мають місця, щоб жити?», «Чому наші брати і сестри бездомні?»
Питання Йосипа актуальні й сьогодні; вони супроводжують усіх тих, хто протягом всієї історії були і є бездомними.
Йосип був кимось, хто запитував. Але насамперед він був людиною віри. Віра дала Йосипові силу знайти світло в той момент, коли все видавалося темним. Віра підтримувала його посеред неприємностей життя. Завдяки вірі Йосип зміг іти вперед, коли здавалося, що все відтягало його назад.
Перед обличчям несправедливості та неприємних ситуацій віра приносить нам світло, яке розсіює темряву. Як у прикладі Йосипа, віра відкриває нас для тихої присутності Бога в кожен момент нашого життя, в кожній людині та в кожній ситуації. Бог присутній у кожному з вас, у кожному з нас.
Ми не можемо знайти жодного соціального ані морального виправдання, — взагалі жодного виправдання — відсутності житла. Несправедливих ситуацій є багато, але ми знаємо, що Бог страждає разом з нами, переживає їх на нашому боці. Він не залишає нас.
Ми знаємо, що Ісус прагнув показати солідарність із кожною людиною. Він хотів, щоб кожен із нас пережив Його товариство, Його допомогу, Його любов. Він ототожнився з усіма тими, хто страждає, хто плаче, хто переживає будь-яку несправедливість. Він чітко говорить: «Я був голодний, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли» (Мт 25, 35).
Віра дає нам пізнати, що Бог на нашому боці, Бог серед нас, і Його присутність спонукає нас до милосердя. Милосердя народжується з заклику Бога, котрий продовжує стукати в наші двері, двері усіх людей, закликає нас «любити, співчувати і служити одне одному».
Ісус продовжує стукати в двері нашого життя. Він не робить цього з чарами, спецефектами, мигалками і феєрверками. Ісус продовжує стукати в двері в особах наших братів і сестер, наших сусідів, в особах усіх тих, хто поруч.
Любі друзі, одним із найефективніших способів допомоги, що ми маємо, є молитва. Молитва об’єднує нас, чинить нас братами і сестрами. Вона відкриває наші серця і нагадує нам прекрасну істину, яку ми іноді забуваємо. Молячись, ми всі вчимося казати «Отче», «Батьку». Ми вчимося розпізнавати одне в одному братів і сестер. У молитві немає багатих і бідних, є лише сини і доньки, брати і сестри. В молитві немає перших чи других, але є братерство.
Саме в молитві наші серця знаходять в собі сили не бути холодними і байдужими до несправедливості. У молитві Бог продовжує кликати нас, відкриваючи наші серця на милосердя.
Як добре молитися разом! Як добре зустрітися в цьому місці, де ми бачимо одне в одному братів і сестер, де ми розуміємо, що потрібні одне одному! Сьогодні я хочу бути з вами. Мені потрібна ваша підтримка, ваша близькість. Я хотів би запросити вас до спільної молитви одне за одного та одне з одним. Таким чином, ми можемо допомогти собі та іншим відчути радість від розуміння, що Ісус поміж нас. Ви готові?
Отче наш, що єси на небесах…
Перед тим, як залишити вас, я хочу дати вам Боже благословення:
Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе!
Нехай Господь світить обличчям своїм до тебе та милує тебе!
Нехай Господь оберне обличчя своє до тебе і дасть тобі мир! (Чис 6, 24‑26).
І, будь ласка, не забувайте молитися за мене.
За матеріалами: Vatican Radio
Переклад: Анастасія Подлюк, СREDO
Довідка: Собор св. Патрика, Нью-Йорк
Кафедральний собор архидієцезії Нью-Йорк безперечно вирізняється на фоні хмарочосів та історичної архітектури Середнього Манхеттена. Це найбільш відвідувана сакральна споруда та історична пам’ятка Нью-Йорка, яку щороку приходять оглянути 5 мільйонів чоловік. 24 вересня Папа Франциск відслуживтут приватну вечірню Святу Месу.
Собор відчинений з 6:30 до 20:45; щоденно у храмі служать від 3 до 8 Святих Мес. До речі — святиня може вмістити більше 2 тисяч вірних.
Після масштабної реставрації, яка коштувала 177 млн. доларів, було відновлено шпилі, що здіймаються угору на 330 футів, бронзові двері, стелю, вітражі та величезний орган з лабіальними трубами.
Будівля зведена з цегли та облицьована мармуром. Щойно ви відчините бронзові двері і увійдете до собору, вас вразить склепінчасте перекриття, величезний орган із 7855 труб (менший є також), комплекс вітражів та понад 20 вівтарів, два з яких були створені «Tiffany & Co». Мармурові стояння Хресної Дороги здобули відзнаку на Міжнародній виставці у Чикаго 1893‑го року.
Святиня, освячена 1879‑го року, була споруджена, аби замінити собор святого Патрика по вулиці Малбері, що став замалий для постійно зростаючої римо-католицької спільноти міста. Собор святого Петра — ще один храм у Фінансовому кварталі Нью-Йорка — також не міг умістити усіх вірних.
Собор святого Патрика спроектований Джеймсом Ренвіком-молодшим та названий на честь покровителя Ірландії. Архітектор і раніше проектував схожі храми: церкву Страстей Господніх із двома шпилями та церкву Божого Милосердя у діловому центрі міста. Святиню, що нагадує готичні церкви в Англії, будували 21 рік. Місцезнаходження обробленого вручну наріжного каменя, закладеного 1858 року, зараз невідоме.
У соборі 3700 вітражів, враховуючи 26‑футову розетту над входом, а копія «П’єти» Мікеланджело, яку можна тут побачити, утричі більша за оригінальну скульптуру в базиліці св. Петра. Бронзові двері головного входу вагою 9 тисяч фунтів спроектовані так, щоб їх можна відчинити однією рукою. Балдахін (або ківорій) головного вівтаря, зроблений із масивної бронзи, заввишки близько 60 футів.
У крипті під головним вівтарем поховано кардиналів Едварда Еґана та Джона О’Коннора. Там також поховано колишнього раба, перукаря та благодійника П’єра Тусана. Він — перша світська особа, похована у крипті собору. Його останки перенесли зі старої святині за наказом кардинала О’Коннора.
Поминальні Святі Меси за Джорджа «Бейба» Рута, Енді Уорхола та Роберта Ф. Кеннеді відбулися саме тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
