У Данії існує служба, що виконує останні бажання невиліковно хворих людей
«Я виявив, що перед смертю в людей часто виникають різні дрібні бажання», — каже Кеєс Велдбоер, водій машини швидкої допомоги і засновник фонду «Швидка допомога у здійсненні бажань». Ця організація народилася з його спонтанного імпульсу допомогти пацієнтові.
У листопаді 2006 р. він отримав завдання: перевезти смертельно хворого Маріо Стефанутто з однієї лікарні в іншу. Та коли пацієнта вже поклали на ноші, їм повідомили, що доведеться затриматись: нова лікарня ще не була готова його прийняти. Пан Стефанутто не мав ані найменшого бажання повертатися у ліжко, де непорушно пролежав попередні три місяці. Тоді Кеєс Велдбоер спитав, чи не хотів би він куди‑небудь проїхатись.
Пан Стефанутто — колишній моряк — попросив відвезти його до каналу Влардінген, щоб трохи побути біля води і попрощатися з Роттердамським портом. Був сонячний день, і вони провели на набережній майже годину. «По його обличчю текли сльози радості, — пригадує пан Велдбоер. — Я спитав, чи хотів би він знову вийти у море, але він відповів, що це неможливо: адже він нерухомий лежить на ношах».
І тоді у пана Велдбоера зародився намір здійснити це «неможливе» бажання. Він попросив у начальника дозволу скористатися машиною швидкої допомоги у свій вихідний, заручився підтримкою колеги і зв’язався з фірмою, що пропонує прогулянки каналами Роттердама на катері. Всі охоче відгукнулися, і наступної п'ятниці, на подив пана Стефанутто, водій швидкої зайшов по нього у палату, щоб забрати його у море.
У листі, відправленому за кілька тижнів до смерті, пан Стефанутто пише: «Я надзвичайно щасливий, що на землі є небайдужі люди… Знаю з власного досвіду, що навіть невеличкий турботливий вчинок з боку іншої людини може виявитись дуже важливим».
Так народилася «Швидка допомога у здійсненні бажань».
Пан Велдбоер і його дружина Інеке, медсестра за фахом, розробляли перші плани у себе вдома, за кухонним столом. Минуло вісім років, і тепер фонд має 230 волонтерів, шість машин швидкої допомоги і власний дачний будиночок — а число виконаних бажань наближається до семи тисяч.
Іноді бажання виконуються у той самий день, коли надходить запит. У середньому фонд допомагає чотирьом людям на день, незалежно від їхнього віку і точного діагнозу. Є лише дві умови: вони мають бути смертельно хворими і без інших можливостей транспортування, окрім ношей та машини швидкої допомоги.
«Нашій наймолодшій пацієнтці було лише 10 місяців. Вона була однією з двійнят і все своє коротке життя провела у дитячому хоспісі, жодного разу не побувши вдома. Її батьки хотіли хоч раз посидіти з нею вдома на дивані».
«Найстарша пацієнтка мала 101 рік — вона хотіла востаннє покататися верхи на коні. Ми підняли її у сідло за допомогою автомобіля з підйомником, а невдовзі по тому переклали у кінну бричку. Вона махала звідти перехожим, наче королівська особа. Це було хороше бажання», — пригадує пан Велдбоер.
Маріо та його жираф
Перед тим, як 54-річний Маріо помер, він мав спеціальне бажання — попрощатися зі своїм улюбленим жирафом.
Маріо пропрацював у Роттердамському зоопарку у Нідерландах протягом 25 років. Після зміни він любив відвідувати тварин та допомагав доглядати їх, у тому числі жирафів.
Маріо захворів на рак мозку і у свої останні дні, все що він хотів — це відвідати зоопарк востаннє. Він хотів попрощатися з колегами та з деякими друзями‑тваринами.
Маріо вдалося відвідати свого улюбленця жирафа.
Іноді бажання бувають дуже простими. Як, наприклад, — з'їсти останню порцію морозива зі своїм коханим чоловіком.
Або в останнє побувати вдома чи подивитися на щось гарне.
Так, одна жінка, яка протягом шести місяців не була вдома, протягом години просто роздивлялася все навколо, ймовірно відтворюючи моменти, які вона там пережила. Після цього, вона спокійно попросила забрати її назад.
Інший пацієнт просто хотів побачити востаннє улюблену картину Рембрандта.
А ще один пацієнт забажав провести вечір, спостерігаючи за тим, як граються дельфіни.
Люди просто хочуть побачити своїх онуків, або знову постояти на пляжі. Виявляється, що найпростіші життєві задоволення є для них найбільш значущими.
Здається, що ніколи не вистачає часу. Ні дня. Ні року. Ні цілого життя. Але тоді, можливо, краще цінувати те, що ми вже маємо, а не витрачати так багато часу думаючи про всі ті речі, яких ми ще не зробили.
Те, що ми пам'ятатимемо наприкінці життя, — це не стрибки із парашутом та подорожі Європою. Це може бути запах шпалер у будинку, де ми виросли, або сонячний день, проведений біля води, або це будуть маленькі моменти, проведені з людьми, яких ми любимо найбільше.
За матеріалами: Українська правда життя , BBC Україна
фінансово.
Щиро дякуємо!
