Перша в історії білоруска, яка отримала Нобелівську премію в галузі літератури. Сьогодні, 8 жовтня 2015 р., у Стокгольмі проголошено імена нобелівських лауреатів.
Вихідці з Білорусі й раніше здобували цю престижну нагороду, але громадяни Білорусі — ні. Тому день 8 жовтня стає особливим для історії наших братів-білорусів.
1. Її життя врятували українські черниці
Світлана Алексієвич народилася 1948 року в українському Івано-Франківську. Її батько — білорус, військовий льотчик; мати — українка.
«Моя українська бабуся завжди казала, що я повинна любити Україну. Все дитинство вона розповідала мені про Голодомор, який це був жах.»
Алексієвич казала, що історія її життя починається з того, що лікарі сказали: дитина не виживе. «У мене був рахіт. Мати нічого не могла купити на базарі. Батькові брати якимось чином перекинули його через стіну монастиря, й він прийшов до настоятельки. Попросив, щоб урятували дитину. Настоятелька довго думала, а потім сказала, щоб жінка приходила щодня, їй видаватимуть півлітра козиного молока».
2. Дев’ять трійок в атестаті
1961 року сім’я Алексієвич перебирається до Петриківського району Білорусі. Батько, Александр Юхимович, стає директором Копаткевицької середньої школи. То була глухомань Полісся. Мати працювала вихователькою.
Відмінницею Алексієвич не була. В одному інтерв’ю вона зізналася, що закінчила школу аж із дев’ятьма «трійками». «Відмінно» мала тільки з літератури й історії. Алексієвич каже, що особливої симпатії до школи вона ніколи не мала, а хотіла швидше вирватися у великий світ.
3. Працювала у районках
Після школи Алексієвич працювала кореспонденткою норовлянської районної газети «Прип’ятська правда», а ще вона була вчителькою німецької мови у Мозирському районі. 1967 року вступила на факультет журналістики БДУ. Після навчання була «розподілена» в березівську районку «Маяк комунізму». Від 1976 року працювала у мінських газетах і літературних часописах.
Сильний вплив на творчість Алексієвич справив Олесь Адамович і книжки «Я з вогненного села» та «Блокадна книга», що вийшли за його сприяння. Саме Адамович започаткував у Білорусі жанр, де змішувалися література й журналістика. Алексієвич називала Адамовича своїм наставником і пішла його шляхом.
«Із тисяч голосів, шматочків нашого побуту й буття, слова і того, що поміж словами, я укладала не реальність (реальність недосяжна), а образ… Образ свого часу. Те, як ми його бачимо, як ми собі уявляємо. Я складаю образ своєї країни з людей, які живуть у мій час. Я б хотіла, щоб мої книжки стали літописом, енциклопедією майже десятка поколінь, які я застала і разом із якими йду», — так сама Алексієвич охарактеризувала свою творчість.
Два роки видавництва не давали ходу її книжці «У войны не женское лицо». Набір її першої книжки «Я виїхав з села» розсипали у друкарні. Тільки з кризою Радянського Союзу її книжки змогли повноцінно дійти до читача.
Кабул, 1988 рік. Під час роботи над книжкою «Цинкові хлопчики».
4. Дала прихисток Орлову
Заступник директора Ліцею ім. Якуба Коласа Левон Барщевський каже, що Алексієвич була однією з перших, хто став на захист цього навчального закладу, коли його ліквідували. «Як нас вигнали в підпілля, то Алексієвич допомагала грішми на оренду приміщень, жертвувала частину власної бібліотеки, брала участь у зустрічах».
Алексієвич ніколи не була пов’язана з політичною опозицією, однак постійно допомагала громадянському суспільству.
Літератор Володимир Орлов розповів незвичайну історію, як йому в житті допомогла Світлана Алексієвич. «Після мого виступу на Дзядах 1988 року став до мене заходити міліціонер Сальник. Він склав підряд два протоколи за проживання у Мінську без прописки. Мені загрожувала депортація за місцем прописки, до Полоцька. У цій ситуації мені на допомогу прийшла Світлана Алексієвич».
Житлові умови письменниці дозволяли прописати у себе Орлова. Алексієвич подала документи у комунальні служби. Завдяки цьому Володимир Орлов не втратив роботу в «Художній літературі» й залишився у столиці.
5. Цінує Станкевича і Федоренка
Світлана Алексієвич читає чимало білоруської літератури. «Я люблю те, що мене відкриває, люблю речі справжні… наприклад, “Любити ніч — право пацюків” Юрія Станкевича. Пам’ятаю, що коли прочитала — ахнула. Я побачила добре зроблену річ», — казала вона.
Також Алексієвич відзначила Андрія Федоренка за його описи села.
Цього літа, коли «Наша нива» опублікувала щоденник Андруся Горвата — мінчанина, який перебрався до села, — це так вразило Світлану Алексієвич, що вона надіслала в те поліське село бандероль із книжками.
6. Не здобула жодної премії у Білорусі
Письменницю вшановано міжнародними літературними преміями. Тільки за останні роки вона отримала приз читацьких симпатій на найбільш престижній премії Росії «Великая книга», премію ім. Ришарда Капусцінського у Варшаві, звання почесного офіцера ордена мистецтв і літератури Французької Республіки, французьку премію Медичі, премію Союзу книготорговців Німеччини. Від кінця 1990‑х її регулярно нагороджують на Заході, а ось у Білорусі письменниця не заслужила жодної нагороди.
До речі, у російських ЗМІ з року в рік ходить по колу та ж сама чутка, що Алексієвич живе у Європі. Ні, вона повернулася в Білорусь і останніми роками мешкає в Мінську, а в теплу пору року — на дачі біля витоків Іслочі. При цьому чимало подорожує, зустрічається з читачами по всьому світу.
7. Стала на захист України і європейських цінностей
Від початку війни на Донбасі Світлана Алексієвич одразу ж зайняла чітку позицію. Вона не соромиться називати колективним безумством те, що нині діється в Росії. Письменниця закликає російських інтелектуалів не мовчати у цій ситуації, не боятися висловлювати власну думку.
«Путін — не політик. Путін — кадебешник. І те, що він робить, це провокації, якими зазвичай займається КДБ», — також слова Алексієвич.
У нещодавньому інтерв’ю «Нашій ниві» Світлана Алексієвич сказала: «Ми маємо справу з російським націоналізмом, вельми небезпечним. Мені дуже шкода, що він вражає і талановитих людей… Дай Боже, щоби ми вціліли у цьому російському націоналізмі».
За матеріалами: Наша ніва
фінансово.
Щиро дякуємо!
