У жовтні 2015‑го року було оприлюднене цікаве рішення курії Мінсько-Могилівської архидієцезії РКЦ в Білорусі: о. Владислав Завальнюк, настоятель відомої парафії св. Симона і св. Єлени в Мінську, призначений духовним опікуном — капеланом — 50‑ї змішаної авіаційної бази в Мачулищах.
Офіційно, на державному рівні, інституту військових капеланів у Білорусі немає, але на практиці католицькі священики часто опікуються різними соціальними групами: студентами у навчальних закладах, хворими у лікарнях, ув’язненими в місцях позбавлення волі.
Але духовна опіка в армії, зізнається о. Владислав, це найбільш специфічне служіння. «Тут є і молодь, і керівний склад, і їхні родини. Вони у вирі своєї діяльності та обов’язків рідко коли можуть “приземлитися” й задуматися над чимось вічним і духовним, оскільки життєва круговерть насправді нас втягує. Обов’язки капелана такі ж, як і в усьому світі; проте хочеться, щоб у нас це було “живе” капеланство — жива зустріч із молодими військовослужбовцями та старшим командуванням, яка допоможе їм осягнути духовний зв’язок: аби вони знали не тільки “наказ” і “виконати”, але також мали сумління, віру і страх Божий; аби вони усвідомили, що коли наказ стосується Батьківщини, треба не просто його виконати, а зробити це втричі краще», — зазначив новопризначений капелан.
Знайомство священика із 50‑ю змішаною авіабазою відбулося раніше, ще кілька років тому. Саме це, напевно, і стало вирішальним у справі призначення духовного опікуна. «Мене запросили на присягу, дали слова, які я маю сказати перед новобранцями та їхніми батьками. Зібралося тисяча-півтори людей, і, знаєте, між ними звучало Слово Боже — благословення і освячення. Також вони хотіли, щоб якийсь священик приїхав на Різдво і на Великдень. Я звертався до митрополита, питав, чи можна. Він відповів: “Так, будь ласка, їдь”. Ось так я і втягнувся. Це призначення близьке мені також і з іншої причини. Перед закінченням середньої школи я мріяв бути тільки льотчиком! Тож це мене ще більше зближує. Я дякую Богові, що став священиком; але також вдячний Йому й за те, що я — довірившись Йому — маю тепер стосунок і до цієї справи», — зізнався священик.
Особовий склад авіабази налічує 700 чоловік. Отець не розділяє військових за конфесійною приналежністю. А ось те, що льотчики-військові — люди особливі, о. Владислав усвідомив давно. «Це справді така “каста” людей, які повинні бути завжди на рівні. Вони мають справу з повітрям: там не так, як на землі (забув щось і повернешся). Це люди дуже відповідальні, пунктуальні, вони знають свої обов’язки, а також і те, як їх виконувати. Чи вони ближче до Бога? Можливо; але в душу не заглянеш. Проте я впевнений, що вони відкриті й розуміють кожну секунду небезпеки, на повні груди вдихають простір польоту й велич простору. А там, у небі — хочеш не хочеш — з’являються слова “О Боже!”» — пояснив священик.
Щойно о. Владислав Завальнюк отримав призначення, одразу почав розробляти конкретні кроки, аби бути корисним для льотчиків-військовослужбовців: у його планах — разом переносити стресові ситуації та спільно переживати свята. Священик упевнений: це служіння принесе радість і користь обом сторонам.
За матеріалами: Ватыканскае радыё
Переклад: Анастасія Подлюк, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
