Моральність Ісуса

Щедрість Церкви у Ювілей Милосердя означає, що ми маємо змогу згадати, наскільки наш Бог милосердний. У певному сенсі, проголошення Ювілею Милосердя й поширені повноваження сповідників — це євангельська притча, в яку ми потрапили. Люблячий батько, який вибігає назустріч марнотратному змученому синові. Ісус біля криниці, який не докоряє жінці, що мала купу коханців, а говорить їй про воду життя вічного…

Найчастіше людей турбують і руйнують спокуси та гріхи статевої природи, а від примирення з Богом відштовхує страх перед гнівом і карою. Однак Ісус ніколи не виражав гніву щодо грішників, які припускалися переступів, зокрема щодо статевої поведінки. Здається, Він не ставив таких гріхів на перше місце.

Не проклинав останніми словами і Юду Іскаріота, хоч і знав, що той Його зрадить; обмив йому ноги (див. Йн 13, 12), а за мить перед арештом сказав до нього: «Друже, роби, що повинен» (див. Мт 26, 50). Не дорікав Петрові за зраду, тільки тричі спитав: «Симоне, чи ти любиш Мене?» (пор. Йн 21, 15-17). Ісус не вважав багатства гріхом: Він із любов’ю дивився на багатого юнака, хоч той і не зумів продати все, що посідав. Милосердний самарянин, якби був без копійки, навряд чи багато чим допоміг би побитому при дорозі. А якби Йосиф з Ариматеї не був заможним, Ісуса би не поховали тієї п’ятниці… Він, здається, не надавав великої ваги дріб’язковим приписам, пов’язаним із шабатом (Мт 2, 27), не відмовляв собі у їжі та вині, а Його вороги дорікали, що Він «обжера і пияк» (Лк 7, 34). Навіть до «єретиків» Ісус поставився лагідніше, ніж потім це робили Його учні протягом історії; а в притчі про хвощ (див. Мт 13, 24-30) пояснював, що все треба залишити до часу жнив, аби, ревно борючись зі злом, не попсувати заодно якогось добра.

По суті, єдиними грішниками, які викликали в Ісуса сильний гнів, були служителі й фаворити Храму. Він реагував різким обуренням на віровідступництво і позерство фарисеїв, вживав щодо них дуже образливі (такі необережні!) епітети, називаючи їх облудниками, дурними і сліпими, побіленими гробами і гадючим поріддям (Мт 23). Читаючи ці слова, так і думаєш про Ісуса, який скрегоче зубами, дратуючись при цьому тупим матеріалізмом своїх власних Дванадцятьох учнів…

…Спільна риса цих образочків — спротив позиції людей, які рішуче не бажають побачити у своїй поведінці й поглядах нічого поганого, які не відчувають потреби покути, оскільки їхня власна правота видається їм непорочною. Ми собі створюємо картинку впевненого у собі Ісуса, який так само правий, що й фарисеї у своїй впевненості. Однак Його правота — це істина Божа, на відміну від людської самовпевненості.

Ісус часто навчав про безмір прощення. Коли Петро запитав Його, скільки разів належить прощати, Він відповів «сімдесят сім разів» (в інших текстах — «сімдесят разів по сім», тобто воістину безконечно). Якщо Бог очікує від нас такої позиції, то ми можемо щонайменше сподіватися того самого від Бога. Безгрішність Ісуса не означала нерозуміння Ним людської природи: Він просто виявляв гідне уваги співчуття до людських слабкостей. Цитуючи Ісаю, євангеліст говорить про Нього: «Тростини надломленої не переламає і ґнота, що тліє, не згасить» (Мт 12, 20). Бог прощає безконечно — стільки разів, скільки Його про це попросять. А щоб попросити в когось конкретно, а не у себе під виглядом Бога (є такий спосіб самообману), ми маємо у Церкві священиків і сповідь.

Нам важко зрозуміти безумовну любов і відпущення гріхів. Навіть на катехизації все ще панує образ Бога, якого так смертельно образив гріх Адама і Єви, що Він більше не міг їх любити, аж доки нарешті весь гріх не змила дорогоцінна Кров Христова. Такі формулювання, хоч і висловлені з найкращими намірами, є блюзнірством. Наші гріхи не завдають кривди Богові; то ми самі несемо за них відповідальність, а їхня сила залишається в нас, навіть коли ми егоїстично не бажаємо про них слухати.

Найважливіше — як про це свідчать численні євангельські розповіді — це відкритість очей і підкорення Тому, хто спроможний лікувати нашу сліпоту. Ісус не прийшов полювати на наші провини — Він прийшов дати нам свободу. Як сам ствердив у своєму слові в Назареті (де факто, «інавгураційна промова»), Він посланий проголосити Рік Благодаті від Бога (див. Лк 4, 16-19): безумовну амністію для всіх, хто лиш захоче нею скористатися. Як видно з представлених нижче чотирьох сцен, Він ніколи не вимагав, щоби перед Ним «порох лизали», падали ниць, визнавали найдрібніші провиночки у безконечному самозвинуваченні (а заодно усвідомленні, що ти таки грішний і все безнадійно). Ну і вже напевно не домагався «відповідного земного покарання», яке людина мусить нести все життя навіть після отримання Божого прощення. Люди нерідко себе цим пригнічують, не вміючи простити собі навіть після того, як їх простив Бог.

Ісус приніс грішникам повну амністію. Єдина умова — у моральній практиці Ісуса — це визнати, що ми потребуємо помилування.

Блудниця (Лк 7, 36-50)

Фарисей Симон запросив Ісуса до себе на вечерю, однак забувши (або не бажаючи) поцілувати гостя, коли вітав його у своєму домі, та обмити йому ноги. Коли вони їли, «жінка, яка провадила у місті грішне життя», увійшла до того дому і, плачучи, спинилася при ногах Ісуса. Обливала Йому ноги сльозами, витирала своїм волоссям, цілувала їх, намастила запашною оливою. Симон був обурений: якщо Ісус це пророк, то він уже мав би знати, з якою блудницею має справу! Ішлося про його праведність, а не про її ганьбу. Ісус, однак, вказуючи на цю жінку, повчив фарисея: ось, знана у місті як грішниця, вона зробила для Нього все те, чого не зробив фарисей-праведник! «Тому кажу тобі: відпущено їй її численні гріхи, бо вона полюбила сильно». Жінка мовчала. Жодної літанії гріхів, жодного самозвинувачення. Всі гріхи, яких вона й не називала, їй було прощено. У ту мить не говорилося про єпітимію, відшкодування за гріхи: той, кому прощено, далі має жити як праведник, і це — його воздаяння Богові. Суть милосердя одна: прощено, відпущено, все, кінець крапка. Далі йдеш як нова людина.

Перелюбниця (Йн 8, 1-11)

Коли Ісус навчав у храмі, фарисеї (знову ж таки, найбільші праведники!) привели до Нього жінку, впійману на перелюбі. Біблійне оповідання не згадує про її партнера. Згідно з законом Мойсея, її треба було побити камінням. Що скаже Ісус? Він нахилився, пишучи пальцем по землі. Коли вони наполягали, відказав тільки: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь». Після чого повернувся до свого особливого заняття. Поступово обвинувачі відійшли, один за другим; залишились Ісус і жінка. Тоді Він поглянув і сказав: «Ніхто тебе не засудив? — Ніхто, пане». Тоді Він сказав: «І Я тебе не засуджую».

Ніякого розпитування про причини гріха, можливі проблеми у подружжі, додаткові гріхи, чи про те, як давно вона вже грішить. Тільки прощення й повчання: йди і більше не гріши. Господь міг собі це дозволити; священикам іноді доводиться ставити додаткові запитання. А суть одна — розуміння грішника Богом і дарування свободи поневоленій душі.

Самарянка (Йн 4, 4-40)

Проходячи Самарією, Ісус затримався біля криниці й вислав своїх учнів по їжу до села. Самарянка, яка пішла набрати води з криниці, здивувалася, що Він, юдей, просить її дати напитися.

Цю розповідь пронизує цілком виразна для розпізнання думка, збудована на символічній грі значень: вода з криниці й вода, що дає вічне життя. Коли Ісус сказав, щоб вона покликала свого чоловіка, самарянка відказала прямо: «Не маю чоловіка». Ісус же відповів: правду кажеш, бо ти їх мала п’ятьох, а той, кого маєш зараз, тобі не чоловік. — Людина би такі слова сказала, певно, з широкою посмішкою на обличчі. Однак Ісус не заглибився в тематику неправильності її зв’язків. Він волів говорити про щось важливіше, про те, що насправді важливе, бо гріхи тіла зав’януть разом із тілом, а вже близький час, коли «справжні поклонники поклонятимуться Отцю в Дусі та в істині». Тоді то жінка побігла розповісти мешканцям села про Сина Божого: їй теж стало байдуже до справ тіла, яких вона, певно, соромилась, виходячи до криниці у найспекотнішу пору дня, аби ні з ким не бачитися… Усвідомлення важливих речей виліковує від замкнутого кола земних тілесних гріхів. А коли учні повернулися з їжею, Господь їм відповів: «Я маю їжу, про яку ви не відаєте».

Кожен сповідник, маючи досвід звільняння від тягаря тріхів, знає цю відповідь і це насичення.

Марнотратний батько (Лк 15, 11-32)

Ця історія найкраще пояснює, як саме Ісус (і Бог-Отець, якого ми маємо наслідувати) сприймає грішників. Головним героєм притчі є батько марнотратного сина.

Коли молодший син зажадав «своєї частини» майна, батько йому не сказав: «Що??? Це моє добро, на яке я ціле життя заробляв!» Він віддав майно без суперечок, у простоті, так само, як Бог дає нам дар життя, не ставлячи умов та обмежень, дозволяючи, аби ми його тратили на свої задоволення, і розуміючи, що ми можемо це робити навіть не згідно з Його волею і Його розумінням цього дару…

Коли юнак спустив усі свої багатства і був змушений годувати свиней (чимало хто, «відгулявши молодість», усвідомлюють себе у такому стані), то він нарешті побачив свою помилку і вирушив назад, додому, подумки формулюючи слова перепрошення. Але батько помітив його вже здалеку і «зворушився глибоко». Це означає, що він чекав на сина щодня, маючи сподівання, що той повернеться. Вибіг синові назустріч, не чекаючи, аж доки той дочалапає до дому, схилиться, визнаючи свої провини, — прибіг сам, обійняв і поцілував. Прийняв його ще раніше, ніж марнотратний син зумів перепросити. Той спромігся видушити ледве перші свої слова, наперед підготовлені, коли батько втішив його, кажучи до своїх слуг: «Принесіть хутко найкращу одіж і вдягніть його; дайте йому перстень на руку і сандалі на ноги його! Приведіть вгодоване теля і заріжте: будемо радіти й веселитися, бо цей син мій був померлий, а ось знову ожив; згинув, а ось знайшовся».

Той батько не сказав: «Так, спершу відзвітуй за кожен шекель, перш ніж переступиш поріг мого дому!» Він забув і про сором, який стягнув на нього гулящий син, оскільки в ту мить сором того, хто все розтринькав, був більший за його власний сором. Батько не наклав на нього покути, а справив учту! Він тішився віднайденням загубленої овечки. Маємо тут короткий виклад усього Євангелія, Доброї Новини про прощення і воскресіння.

Фото: Фототерапія

За текстом Вільяма О’Меллі SJ, Deon.pl