Віддавання шани святим, тобто людям, що прожили своє життя в єдності з Богом, сягає глибокої давнини і виходить поза рамки християнства. Віддавна люди, які стали прикладом життя і смерті для прийдешніх поколінь, були оточувані пошаною і залишалися в пам’яті як світлий приклад та могутні заступники перед Богом.
Перший етап у формуванні культу святих пов’язаний із культом померлих. У Другій книзі Макавеїв знаходимо уривок, де говориться про молитву за померлих, які могли згрішити проти Бога (2 Мак 12, 38-45). У тій же книзі згадуються вчинки визначних людей, котрі за віру та вірність Божому Закону не вагалися віддати найцінніше, що маємо на землі, тобто життя (напр. 1 Мак 9, 1-22; 2 Мак 7; 14, 37-46). Їхня пам’ять і місце поховання оточувалися пошаною, подібно як і гроби, наприклад, патріархів Ізраїльського народу. Цікаво, що навіть тіла таких людей сприймалися як свого роду реліквії. Так, у Старому Завіті згадується про зцілення через доторк до костей пророка Єлисея (2 Цар 13, 20-21). Хоча кості, згідно з Законом Мойсея, нечисті, однак у цьому випадку повертають життя. У Новому Завіті є також подібні епізоди (Мк 5, 25-34; Діян 5, 15-16; 19, 11‑12).
Історія первісної Церкви продовжує цю лінію, і найперше, що зустрічаємо, – це пошана до мучеників, до людей , що віддали свої життя як свідчення про Христа. Культ мучеників завжди був пов’язаний із конкретним місцем поховання та з датою їхнього dies natalis – днем народження для Неба. Так писав, наприклад, святий Ігнатій Антіохійський: «Ось, близько той момент, у який я буду народжений! Пожалійте мене, брати! Не перешкоджайте мені народитися до життя!» Якщо в греко-римській культурі день смерті був чимось нещасливим і згадувалося померлих у їхній день народження, то християни інакше сприймали смерть і згадували своїх мучеників саме у день їхнього переходу до вічності. Одне з перших свідчень про культ мучеників міститься в листі Церкви у місті Смирні до Церкви Філомелії, де описується мучеництво єпископа Полікарпа, який помер близько 156 р. А тому і лист, з описом мучеництва на підставі опису наочних свідків, постав дещо пізніше, в другій половині ІІ ст. У цьому листі так описуються дії християн зі Смирни: «Таким чином ми, лише трошки пізніше, змогли зібрати його кості, дорогоцінніші від найкоштовніших перлин та достойніші від золота, й помістили їх у відповідне місце. Тут, наскільки це буде нам можливо, зберемося в радості та ликуванні, щоб святкувати, з Господньою допомогою, день народження його мучеництва, аби призивати пам’ять тих, хто боролися перед нами, та щоб утримувати вправленими та готовими тих, що змушені будуть змагатися». Тут ми бачимо, що тіло мученика оточується особливою пошаною; день мучеництва називається «днем народження»; цього дня спільнота збирається навколо гробу; річниця святкується з радісним настроєм, що, можливо, поєднано зі звершенням Євхаристії; вірні згадують життя й мучеництво цих людей, мабуть, через читання розповідей мучеництва. Далі в тому ж листі зі Смирни підкреслюється: «Бо ми адоруємо Його, адже Він – Син Божий; а мучеників ми достойно шануємо як учнів та наслідувачів Господніх, за їх нездоланну прив’язаність, що вони мали до свого Вчителя». Тобто чітко розрізняється поміж адорацією (поклонінням), що належить самому Богу, та вшануванням людей за їх особливий зв’язок із Христом.
Первісна Церква, у той період переслідувань, вбачала найвищий приклад християнського свідчення в мучеництві, тому й мученики були тими, кого вшановували в особливий спосіб. Вони наслідували та продовжували страждання і смерть Ісуса Христа. Їхні гроби ставали центрами молитов, а історії життя й мучеництва зберігалися протягом століть у рідній спільноті, а з часом стали поширюватися і цілою Вселенською Церквою. Такому поширенню з місцевого культу на рівень універсального сприяла практика перенесення реліквій мучеників – іноді це робилося для достойнішого поховання мощів, іноді для того, аби їх уберегти від профанації; іноді для того, щоб якесь місто чи храм могли мати в собі реліквії знаних святих (із чим було пов’язано чимало надуживань).
Коли період переслідувань минув, змінилася й модель досконалого вірного: тепер це вже не мученик, а й ті, хто не загинув, але визнав свою віру в Христа: сповідники, діви, ченці. Святий Єронім написав відомі слова про quotidianum martyrium – мучеництво щодення, а святий Августин про мучеництво в ліжку (martyr in lecto) тих, хто страждає.
У Конституції про святу літургію ІІ Ватиканський Собор стверджує: «Церква внесла до річного циклу дні пам’яті мучеників та інших святих, які, приведені до досконалості різноманітною Божою благодаттю і здобувши вічне спасіння, співають у небесах досконалу хвалу Богові й заступаються за нас. Святкуючи «дні народження [до вічності]» святих, вона проповідує пасхальне таїнство в святих, які спільно з Христом постраждали і прославилися; ставить їх за приклад вірним і цим провадить їх через Христа до Отця; їхніми заслугами вимолює в Бога благодіяння» (SC 104). Святі не стали святими незалежно від Бога, і їх вшановують власне за їхній зв’язок із Богом через Ісуса Христа. Вони святі тому, що вміли у повноті прожити пасхальну містерію Христа, ставши для нас прикладом і заступниками. Вшановуючи їх, ми вшановуємо Бога. В них ми визнаємо переможну благодать єдиного Відкупителя та Посередника, Христа, Його переможну силу, що підтримує Церкву в її боротьбі з силами зла. Нехай приклади святих – і давніх, і нових – приводять нас до Христа, щоб і ми втілили в своє життя містерію Христової Пасхи смерті та воскресіння.
о. Патрик Оліх OFM
«Католицький Вісник» № 21/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
