Мені прищепили любов і велику повагу до Євхаристії мої батьки. Коли наставала неділя, і якщо вона не була робочою (а за радянських часів часто на великі свята, такі як Великдень, змушували до праці, аби не дати людям можливості піти до храму), ми всі разом ішли до храму на Євхаристію. То було як закон. То було основне в нашому житті.
Батьки мені багато розповідали про Євхаристію, про Святу Месу, про те, як треба її переживати, як треба поводитися в храмі, і я бачив, як вони самі переживали Літургію. Коли приходиш до храму, то треба уважно слухати, бо Месу тоді служили латиною, і богослужіння тривало близько трьох годин. Так було до ІІ Ватиканського Собору. Потрібно було слухати уважно, бо я знав: вдома мене спитають, про що була проповідь. Після повернення додому був такий собі іспит.
Євхаристія — то була найголовніша подія в житті людини. Не святкування дня народження, весілля чи ще якогось іншого свята, а власне недільна Служба Божа. Саме вона було чимось винятковим, урочистим, святковим, і сприймалася відповідно.
Сьогодні ж я помічаю, що справи виглядають так: прийшли, скоренько відбули, а якщо трошки довше затягнулось, то вже починають крутитись і вислизають із храму. Те ж саме, коли є виставлення Пресвятих Дарів і адорація — видно, що вже бракує терпцю, люди виходять. Це свідчить про те, що немає належного сприйняття і переживання Літургії. Відбувальщина. Прийшли — відбули, виконали Божу і Церковну заповіді, й на цьому все… а мені хочеться повернути людям побожність. Я хотів би, щоб ми з вами, коли приходимо на Євхаристію, розуміли, що ми прийшли не відбути повинність, витримавши від «в Ім’я Отця» до «в Ім’я Отця», а пережити свідомо той особливий момент і винести з храму Живе Слово Боже: живе, а не мертве. Що це означає? Це означає жити Євангелієм на щодень, мати в серці Христа, який прийшов у Причасті, щоб, вийшовши з храму, нести це Світло Христове у світ, до людей, аби люди, бачачи нас, могли славити Бога.
Ще один із важливих моментів під час Євхаристії — це знак миру, коли одна людина подає руку іншій для того, щоб помиритися. Бо в людському житті все може бути: сварки, непорозуміння, поганий настрій, клопоти, переживання, — а у цьому простому жесті, разом зі словами «мир з тобою» — ми передаємо себе іншій людині і приймаємо у відповідь її, такою, як вона є. Це треба розуміти.
Так хочу, аби люди знову навчилися глибоко переживати зустріч із Богом підчас Святої Меси, а не приходили до святині, як до музею. Східні Церкви використовують на визначення Служби Божої термін «Божественна Літургія». І оте відчуття божественності нам треба повернути. Знову почати відчувати присутність Бога підчас Літургії.
Тут дуже багато залежить від священика. Він має прийти до храму за годину, а не забігти до сакристії за 5 хвилин до початку. Його має бути видно у конфесіоналі. Він має бути зрозумілий на амвоні. І бути знаком Божого милосердя, стоячи біля вівтаря, щоб люди, дивлячись на нього, бачили в ньому другого Христа. І коли він сам глибоко переживатиме Євхаристію, то зможе дати добрий приклад парафіянам.
Я пам’ятаю, як дивився на свого настоятеля, котрий завжди молився перед Месою, як він ішов до сповідальні. То був час, коли перед Великоднем треба було по три дні чекати на сповідь, так багато людей приходило, але він не дозволяв собі сповідати абияк, завжди питав катехизм, щоб нагадати Заповіді, аби спонукати людей добре готуватися до сповіді. Зрештою, хоч би яке Таїнство звершувалося, чи то Сповідь, чи Євхаристія, але якщо священик сам глибоко це переживає, то люди будуть сприймати його, як той зразок, до якого треба тягнутися; він буде людиною, що в особливий спосіб спілкується з Богом. Це має бути помітно. Як колись казали про св.Йоана Марію Віаннея: хочеш почути, як гарно грає орган, — їдь до Парижа; хочеш навернутись до Бога — їдь до Арса. От так мені би хотілося, щоб люди при зустрічі зі священиком ставали більш милосердними, сповнювалися прощення, несли любов і віру, щоб говорили про те, що пізнали.
Сьогодні, коли ми виходимо до вівтаря, то перед тим, у сакристії, я спонукаю службу вівтаря до того, щоби пропрацювали читання, щоб належним чином здійснили переказування Слова людям. Нагадую про відповідну поведінку на Літургії, аби ті, що служать, і ті, що споглядатимуть на вівтар, могли пережити справжню зустріч із Господом Богом. Саме тому мені хочеться, щоби священик перед початком Євхаристії мав час на зосередження, на медитацію, аби він мав час усвідомити, що зараз відбуватиметься на вівтарі. Хочу, щоб перед самою Месою робився такий невеличкий коментар, впровадження у Літургію, як колись батьки вдома підготовлювали своїх дітей до того, що відбуватиметься у храмі. Так як за таких особливих подій, як, наприклад, свячення: перед Літургією робиться впровадження щодо кожної частини Меси, і що після чого настане, і що кожна частина богослужіння означає.
За часів мого навчання у Ризі був такий отець, після чиїх проповідей люди виходили з храму і говорили про те, що від нього почули. От чого я прагну! Священик має представляти Христа, нести людям Живого Бога. Бо якщо люди в ньому не бачать Бога, то він тоді не відповідає своєму покликанню.
фінансово.
Щиро дякуємо!
