Серед номінантів на цьогорічну волонтерську премію «Євромайдан SOS» виявилася також Ганна Путова — співробітник Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, парафіянка столичної співкатедри св. Олександра. Вручення відбулося 30 листопада 2015 р.
Фото: Олександр Лісовський
Взагалі то вона історик, архівіст і джерелознавець, має численні публікації про історію київського храму св. Олександра, зокрема, в руслі історичної біографістики. Простіше кажучи, вона досліджує життєві шляхи священиків (не загалом, а окремих представників духовенства) Луцько-Житомирської дієцезії у період ХІХ — початку ХХ століття. Крім цього, встигає робити багато різного, вкупі з тим, за що навіть премії дають…
— Розкажи про цю нагороду, будь ласка.
— Премію заснувала група «Євромайдан SOS» для відзначення волонтерів, і другий рік поспіль її вручення відбувається 30 листопада — у день початку Революції Гідності.
Перед цим номінують кандидатів на отримання премії — з числа волонтерів. Це робиться просто: кожен охочий може подати кандидатуру свого знайомого волонтера на отримання премії.
Цьогоріч першу, другу і третю премії отримали:
Олександр Чалапчій — до війни працював викладачем профтехучилища, а потім пішов на фронт за своїми учнями, де втратив обидві ноги. Не маючи колінних суглобів, навчився пересуватися на механічних протезах, і присвятив увесь свій час допомозі армії та пораненим бійцям АТО.
Ярослав Жилкін — координатор місії «Чорний тюльпан», яка поставила собі за мету відшукати тіла загиблих українських воїнів на сході країни та повернути їх додому. За рік роботи «Чорному тюльпану» вдалося розшукати і ексгумувати 627 тіл бійців.
Марія Берлінська — доброволець батальйону «Айдар», брала участь у бойових діях, де відповідала за аеророзвідку. Після повернення заснувала Центр підтримки аеророзвідки, де бійці можуть проходити безкоштовне навчання. Центр випустив уже дев’ять груп фахівців для українського фронту.
Євгенія Закревська — адвокат родин Небесної сотні, яка прискіпливо слідкує за розслідуванням убивств на Майдані 18-20 лютого, захищає права осіб, що потерпіли внаслідок анексії Криму та російської збройної агресії на сході України.
Мені, як і решті номінованих волонтерів, дісталася номінантська відзнака. Для мене великою честю було отримати її з рук Ахтема Сеїтаблаєва.
— Волонтерство не «народилося» на Майдані, але безумовно пов’язується з ним. Не буду вчергове згадувати, як люди гуртувалися і робили безліч добра… Скажу тільки, що в дні Майдану я в багатьох побачила справді християнську позицію, і в «невіруючих» теж. А що вже казати про «справжніх» християн, яким заповідь любити ближнього має бути визначником у дні громадських неспокоїв…
— Я вважаю, що християнська позиція — це просто позиція нормальної людини. Ми, як християни, даємо їй визначення християнської, а насправді вона — просто людська. Бо нормальне християнство — це і є людина та все, що вона може хорошого дати світу. Тому моя позиція нічим не відрізнялася від позиції інших людей, які були на Майдані через те, що не могли там не бути. Я — людина дії. Це не має стосунку до моєї віри. Я б робила те, що робила, навіть якби не була віруючою людиною. Єдина з моїх дій, яка напряму походила від того, що парафія святого Олександра ‑— моя парафія, — це те, що я у перші дні Революції Гідності просила настоятеля не зачиняти храму на ніч — на випадок чергової атаки «Беркуту». Але, думаю, я була така не сама.
Наш храм і справді допізна не зачиняли, оскільки в ніч на 30 листопада напад силовиків хоч і не був несподіванкою, але їхня звіряча поведінка застала усіх зненацька. Це був безпрецедентний випадок у новітній історії України. Ніхто не чекав, що так звані правоохоронці ганятимуть людей, як хорти лисиць, тому й церкви, у які стукали майданівці, були зачинені на ніч. Храм святого Олександра – стара будівля, має стіни на метр завтовшки, грубі залізні двері. Бідні студенти просто не знали, що треба дзвонити у дзвінки біля дверей, та й у стані афекту хто там міг помітити ці кнопки? Слава Богу, що хоч брама у Михайлівський Золотоверхий монастир була відчинена, і народ сховався на території святині, як у давнину під час нашестя на Київ диких племен.
— Католицький храм на Майдані «своїх» постраждалих прийняв: і годував, і поїв, і лікував, я пам’ятаю…
— Всі пам’ятають, що протягом майже усього грудня Майдан постійно чекав атак «Беркуту», звезеного з усієї України, і декілька таких пекельних атак таки відбулося. Тому ми й просили настоятеля бути насторожі, щоб у разі чого сховати людей у храмі. Саме так сталося під час розстрілів 18-20 лютого 2014 р., коли «у святому Олександрі» було влаштовано медпункт. Там я і провела ці дні. А вночі ми з дівчатами розносили зварені на парафіяльній кухні харчі та чай по блокпостах. Біля хвіртки у брамі храму чергували бійці Самооборони. Тоді я просто, як людина, для якої цей храм — рідний дім, орієнтувала медиків та бійців; але так само робили й інші парафіяни, які були там у ті страшні дні. Так що нічого видатного кожен з нас поодинці не зробив. А разом ми робили те, що належало. І це виходило не з того, що ми християни, навіть не з того, що ми громадяни, а просто з того, що ми — люди.
Хочу окремо відзначити сестер-черниць: гонораток, вербісток, назаретанок, йозефіток, василіанок та інших, які під обстрілами ходили молитися на Майдан. До сьогодні, коли я бачу окремих з них, — згадую про це. Ніколи не знаєш, що людина — герой, поки не опинишся поруч із нею у надзвичайних умовах. Був з нами тоді отець Патрик Оліх OFM, отець Микола Мишовський. Це була одна родина з усіма тими людьми, які в ті дні й ночі знаходилися у нашому храмі. І саме цією родиною ми переживали у молитві жах, який накрив усіх від усвідомлення загибелі Небесної Сотні. Ніколи не забуду заупокійну Святу Месу 20 лютого 2014 р., яку очолив владика Станіслав Широкорадюк.
" Ніколи не знаєш, що людина — герой, поки не опинишся поруч із нею у надзвичайних умовах.
— Майдан давно закінчився, а волонтерство тільки виросло. Як ти оцінюєш волонтерський рух на сьогодні, що він уже виконав? Які в нього подальші завдання — на найближчий і на віддалений час?
— Тут треба відділити поняття «волонтерський рух» від поняття «громадянська позиція». Волонтерський рух — явище ситуативне. Воно в жодному разі не повинно перетворюватися на здерев’яніле здержавлене явище. В жодному разі! Це не означає, що воно має бути безсистемним; але от намагання держави увіпхати волонтерів до якихось адміністративних рамок, пресувати їх, — говорять про те, що урядовці не вірять у добру волю людей. «Що ж це таке? Дає і дає, ділиться і ділиться. Збирає кошти — то невже у власних кишенях нічого не осідає?! Треба потрясти!» Одним словом — міряють по собі.
" Волонтерський рух — явище ситуативне. Воно в жодному разі не повинно перетворюватися на здерев’яніле здержавлене явище.
Отже, волонтерство — це явище ситуативне, і воно не може ставати брендом або професією. Це все одно, що «професійний революціонер». Просто є ті, хто знає, як організувати процес; хто готовий жертвувати шматок свого життя на цей процес і щасливий від цього. Оце і є волонтери. Ми з друзями багато років допомагали потребуючим то тим, то іншим, і це не називалося «волонтерством», хоча по суті ним і було. Просто оскільки державна система в нас напівмертва і недієздатна — то в умовах смертельної небезпеки для держави і для кожного з нас доводиться об’єднуватись і діяти. Поки ті реформи ще відбудуться, поки це все ще зміниться! Як історик і як людина, що все життя працює у державній системі, скажу: зміни будуть, але дуже нескоро. Швидко такі речі не робляться. Але жити, виживати, рятувати Україну треба вже нині. От для цього й існує волонтерський рух.
Я б сказала так: волонтерство — це прояв суспільного інстинкту самозбереження. Головне — відчувати, що інший — це ти сам. І тоді життя іншого стане для тебе таким само важливим, як твоє власне життя. І отут уже вступає в дію теорія апостола Павла, сформульована ним у Першому посланні до Коринтян: «І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться». Він говорив про Церкву, але це стосується усього суспільства. І волонтерські дії саме спрямовані на те, щоби зменшити власний біль, біль усього суспільства. Він — як знеболювальне. А от громадянська позиція, на відміну від волонтерства, має бути явищем твердим і сталим.
" Волонтерство — це прояв суспільного інстинкту самозбереження.
Вона — це вже не знеболювальне, а терапевтичний засіб довготривалої дії, а в разі необхідності — оперативне втручання. Я перепрошую за такі медичні порівняння, але суспільство — це живий організм, і його внутрішні процеси схожі на процеси, що відбуваються в тілі: на хворобу й одужання, або на смерть. Але останнє — не про нас. Ми вже зробили вдалу операцію. Тепер триває тяжка реабілітація, і поки що знеболювального треба багато. Громадянська позиція — і саме вона — сприятиме відбудові та розвитку України. Громадянська позиція спонукає не брати хабарів, не стояти на мітингах за гроші, не підтримувати окупанта. Вона також тісно пов’язана із суспільною поведінкою, яка не дає, приміром, смітити на вулицях, порушувати правила дорожнього руху, надихає боротися за права слабких, обмежених у можливостях членів суспільства. Цей комплекс уже діє. І змушує керівництво держави — сяк-так, неохоче, але робити якісь кроки до змін. Те, що зараз заходи безпеки в окремих урядових кварталах здійснюються ще ретельніше, говорить про те, що керівництво країни боїться народу. Це дуже добре. Це означає, що воно навіть як не усвідомлює, то відчуває: громадянська позиція легко трансформується з пігулки на скальпель.
— Коли, як, чому цього «знеболювального» починає бракувати? Тобто — коли, як, кому люди полишають волонтерство. А відповідно, як допомогти тим, хто допомагає іншим?
— Так, звісно, люди відходять від волонтерства. Зазвичай це моральна утома. Але за нинішніх умов також значну роль відіграє матеріальне виснаження. Я знаю людей, у яких через їхню волонтерську діяльність розвалилися сім’ї, занепав бізнес. Крім того, зараз у нас модно влаштовувати на волонтерів полювання з кримінальним переслідуванням. Про це я вже згадувала вище. Але, як правило, повністю відмовитися від допомоги іншим людина, яка робила це тривалий час, уже не зможе. Це нормально. Якщо ти щось умієш робити добре — то маєш це робити. Треба тільки переосмислити своє життя, по-іншому розподілити сили, навчитися відокремлювати тих, хто насправді потребує допомоги, від тих, хто просто прилаштувався жити за чужий рахунок. І все буде добре. А у випадку з фронтом узагалі все просто. Ми з бійцями не раз доходили висновку, що вони — це ми, а ми — це вони. Не буде їх — не буде нас. Не буде нас — не буде їх. Не буде нас усіх — не буде України. Тож треба жити і діяти.
— Дякую за розмову, ще раз вітаю і зичу багато сил та успіхів!
" Громадянська позиція — і саме вона — сприятиме відбудові та розвитку України. Громадянська позиція спонукає не брати хабарів, не стояти на мітингах за гроші, не підтримувати окупанта.
фінансово.
Щиро дякуємо!
