У дитинстві я любила гратися з морем у «блискітки». Придумала цю гру сама: стоїш у воді — і «множиш сонце». Якщо примружити очі, але не заплющити зовсім, сонячний відблиск на хвилях перетворюється на міріади світлячків. Дивишся крізь вії на воду, і поверхнею моря розливається сяйво грайливих блискіток. Мені здавалося, що саме так виглядає щастя. Коли багато сонця і поруч ті, кого найбільше любиш. Я і досі так думаю.
…Як ми були у Фехтіє, це там, де Середземне море переходить в Егейське, — вони приходили на пляж із самого ранку. Родина з Нижнього Новгорода — чоловік, дружина і троє дітей. Найстарша, 15-річна Варя, — неповносправна. На візку. «Ідемо в море!» — казав батько. І вони йшли. Всією родиною. Ваня, син, одразу запливав за буйки — і хутко повертався назад, доки батько не запримітив. Тато ж тим часом переносив Варю з візка просто у хвилі. А мама вчила плавати. «Плыви ко мне, Варюша», — казала вона. «Я не смогу, мам, утонуууу», — Варя від народження хворіє на ДЦП, говорить не дуже розбірливо, але мама все розуміє. «Сможешь, моя ласточка», — спокійно і впевнено казала жінка. І Варя пливла. «А сейчас я покажу тебе, как прекрасен подводный мир», — мама наодягала доньці маску для підводного плавання. Варя пірнала. «Молодчина, какая же ты молодчина!» — до Варі підпливала молодша сестричка, вони обнімалися і плюскалися разом. Сміялися. «А теперь внимание сюда! Группа в полосатых купальниках, — кликав із берега батько. — Я вас снимаю!»
Я знала, що вони повезуть додому багато знімків. Щасливих знімків. І поверхнею моря танцювали сонячні блискітки. Щоб побачити їх, мені навіть не довелося мружити очі.
… Анет і Ендрю. Ця пара приїхала до турецького Фетхіє з Нідерландів. У нашому готелі на них задивлялися всі. Він — високий вродливий шатен років 50. Вона — маленька чепурна білявка, з незмінною усмішкою і дитячим виразом щастя на обличчі. Визначити її вік складно, пізніше жінка якось прохопилася, що вони з Ендрю ровесники. Анет від народження має викривлений хребет, простіше кажучи — горб. Вада стала на заваді для зросту, але — не для щастя. У нашому селі на Полтавщині, пригадую, працювала бухгалтером у колгоспі Галя. З такою ж самою вродженою вадою здоров’я. «Калічка Галя, бідолашна, — зітхали жіночки під магазином, проводжаючи Галю «співчутливими поглядами», — ніколи заміж не вийде, бо хто ж таку візьме…» Всезнаючі сільські «кумасі», вони знали ціну життя і вміли «визначити» долю кожному. Хто кого «візьме», хто кого «не схоче»… Анет і Ендрю всюди ходили, тримаючись за руки. Вони разом 30 років… Вони йшли — і обдаровували всіх усмішками. І сонце множилося.
… З родиною німців ми щодня обмінювалися вітаннями. Вони обідали неподалік нас, облюбувавши столик на терасі. Троє доньок-школярок так само, як усі дітлахи в нашому готелі, охоче підгодовували ледачкуватих всюдисущих котів, тож під час трапези «професійно» загортали в серветки різні смаколики для чотирилапих. Усі — включаючи середульшу дівчинку, яка має синдром Дауна. Я не бачила, щоб батьки якось по-особливому ставилися до своєї особливої дитини. Якщо вона занадто голосно лементувала в басейні, граючи з ровесниками в м’яча, тато міг застережливо кинути: «Аллєс». Але якщо малявка злітала з крутих гірок і з розгону плюскалася у воду — ніхто не зважав. Вона — така, як усі. Так само щаслива і бажана. Як усі діти, збирала на березі мушлі й будувала піщані замки.
… Як часто ми нарікаємо, що «все не так». І робота нам не така, і погода, і сусіди надто гучну музику слухають, і перехожі «завинили» нам, бо штовхаються на вулиці. Літо надмірно спекотне, зима — підступно холодна. А осінь, так та взагалі — безнадійно дощова й сіра: захмарює думки, псує настрій. Не така осінь… Люди легко привчають себе до звички частіше нарікати, аніж дякувати. І не помічають, як добровільно отримують «невдячне життя» і «не тих» людей поруч.
Бо щастя завжди має в твоєму житті стільки місця, скільки ти йому дозволяєш. Саме стільки.
Коли мені важко, сумно, коли я надто втомлена і мені хочеться більше мовчати, ніж говорити, і прагнеться сховатися, не бачити певних ситуацій і людей, які вражають моральною неохайністю, — я заплющую очі, згадую блискітки на поверхні моря. І обіцяю собі, що не забуду про них, навіть коли простір за вікном засіється мрякою, сірістю і пронизливим холодом.
Вчуся не нарікати — дякувати.
Юлія Косинська, журналіст
фінансово.
Щиро дякуємо!
