Це буде розмова про те, як «жила-була»… І про життєві етапи того, як ми живемо та що з нами буває.
Ірина Островська — автор книжки «Наївні з містечка Ікс», оглядач і коментатор у «Католицькому Віснику», сьогоднішня співрозмовниця CREDO. Я запитала її: як оце так вийшло, що жила-була собі звичайна людина у звичайному містечку, а стала ватиканістом, терціаркою, письменницею?…
— Отже, я жила-була у маленькому містечку «Х». Змалечку спостерігала, як мої батьки збиралися з сусідами на вулиці по декілька разів на тиждень за спільним столом, співали пісень, попивали винце і добре вміли посміятися. А ще в ті часи люди вміли збиратися, щоби, наприклад, разом побудувати дім своєму товаришеві. Принаймні, так було з моєю родиною: мати з вітчимом побудували дім завдяки своїм колегам по роботі. Мій дід був головним «архітектором», а друзі з друкарні, де працювали батьки, — будівничими. Чи може хтось зараз похвалитися такими колегами чи друзями? Оце питання…
Мої батьки та їхні друзі, як чимало радянських людей, не називали себе християнами. Так-то воно є… І дивно, й боляче воно виглядало в день похорон моєї мами, коли зібралися частина тих колег і сусідів, з якими добре пилося вино і гарно будувалося разом земний дім. Але перед лицем страждання і смерті мало хто спроможний діяти. Стояли ці хороші люди над труною, біля тієї хати, побудованої спільно. Отець Зигмунд Козар ОР став читати «Отче наш», а ці люди навколо дивляться переляканими очима, а повторити молитву не можуть. Бо не знають слів… І така розгубленість на обличчях, така безпорадність… А з часом мені випало споглядати, як колись здорові, молоді, самовпевнені, веселі друзі моєї мами — старіють, починають хворіти; як сумніви, страх, злість, а найбільше — гіркота віддзеркалюється на їхніх обличчях. Розчарованість життям. Вони часом криють ті почуття в солодкій усмішці, але очі кричать відчаєм…
Таким я запам’ятала покоління своєї мами. І здавалося, що мене такі почуття й таке невдале життя оминуть. Бо я з Богом. Бо я знаю «Отче наш» і я член ІІІ Домініканського Ордену, і я розуміюся на правді, і вмію боротися, ну й загалом, Бог не допустить своїм вірним пізнати розчарування. Чи не так думали багато з нас? Гадаю, що так. А виявилося, що життя християнина не застраховане від поразок, від хвороб, від помилок, від утрати близьких, коханих. Але Добра Новина нашого життя у тому, що ми… приречені. Ми приречені прожити своє життя подібним до життя Ісуса Христа. БОГ вплетений у наше життя. Я би сказала, що наше людське життя — це Святий Розарій, з усіма тайнами і всіма частинами. Тобто життя Ісуса Христа — від Різдва до Воскресіння і Царювання у вічності — це наша з вами доля. І, власне, ці оповідання є доказом Його — Бога вплетеного, влитого навіки в наше життя, в життя кожного особисто. Спробуйте забрати Господа з кожної окремої історії, розказаній у книжці, — і що залишиться від героїв, як не безпорадні люди з переляканими очима над труною свого життя?..
Отаку відповідь можу дати на питання про життєві етапи того, як ми живемо, та що з нами буває…
— Звідки взялася і як розвивалася ідея видати книжку?
— Бажання написати книжку — це був період такої внутрішньої неповноти, сумнівів, невпевненості в собі й велика духовна, ба навіть психічна криза. Я прагнула давати себе іншим, служити, любити. Та бувають такі часи — гадаю, багато хто в нас переживав щось подібне, — як пастка: коли ти кудись стрибнув, гадаючи, ніби цей стрибок перенесе тебе майже в Царство Небесне; а виявляється, що ти застряг десь поміж Небом і землею… Завіс. Та на той час я вже мала пару літературних нагород, як і відгуків від відомих українських письменників. Отож вирішила ризикнути й скласти воєдино всі написані в «Католицькому Віснику» ранні оповідання та подарувати світові. Згадуючи всіх тих людей, хто був залучений до створення цієї збірки, мені хочеться сказати: не вірте, якщо вам хтось оповідатиме, б’ючи себе в груди, ніби він сам усього домігся в житті! Так не буває. Це лукавство. Сама людина може лише хотіти і робити якісь кроки для осягнення мети. Але біда, якщо те, чого вони забажали реалізувати в житті, не має за мету Дару для іншої людини чи спільноти. Ніхто сам для себе не живе і не вмирає. Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа вмираємо (Рим 14, 8). Ніхто зі святих не жив і не діяв лише для заспокоєння власної екзестенційної пустки. Навіть священик без парафіян — нещасна людина, хоч і з печаттю Божою на серці. І він створений для того, щоб бути і служити: для Бога і для людей; а люди — для нього. Ми завжди одне одному допомагаємо жити, творити, реалізовувати, любити, або навпаки — руйнувати, вбивати, відкидати і засуджувати, чи бути байдужими… Від кожної людини, певною мірою, залежить життя ближнього. Бо Бог діє через живих людей, а не через пусті заклики.
Моя книжка не становить винятку. Присвячена вона двом людям: священику-домініканцю отцю Зигмунду Козару, про якого можу впевнено сказати, що Бог через нього врятував не лише моє життя, але й усієї родини; і моєму сину, бо він є моїм Сином. Однак насправді я спробувала дати все, що маю, — вам, усім читачам. Збірка «Наївні містечка Х» ніколи б не побачила світу, якби не співпраця з багатьма окремими людьми, починаючи від редакторів «Католицького Вісника» Олексія Браславця і Тетяни Дзядевич, та закінчуючи священиками — домініканцем Андрієм Камінським і францисканцем Патриком Оліхом. Тому всім — від прототипів героїв оповідань до усіх людей, які підтримали мене і допомогли побачити світ цій книжці — велика подяка з низьким уклоном.
Закінчити хочу словами з прологу збірки «Наївні містечка Х», прологу Ісуса: «А Я Є поряд, коли людство любить, коли людство страждає, коли людство народжується, коли вмирає. Я ніколи людство не полишаю»…
Христос рождається! Відкрийте «Наївних з містечка Х», і переконаєтеся!
Книжку можна замовити за телефонами: (068) 77-66-960, (093) 484-88-70. Ціна — 35 грн без вартості пересилки.
Переказ: Приватбанк, рахунок 5168 7556 2266 3645, Леонід Оліх.
Також можна придбати у книжковому кіоску храму св. Олександра в Києві (М. «Майдан Незалежності»).
Хороший подарунок до Різдвяних свят для вас і ваших близьких!
фінансово.
Щиро дякуємо!
