Якщо з якоюсь думкою не вдається впоратися одразу — певно, їй потрібен час, щоб обрости досвідом і розвинутися до можливості її вирішення.
Це такий короткий підсумок, винесений наперед. У святкові дні, а особливо в цей час, із початком Року Милосердя, я чую стільки проповідей і закликів до буття милосердними, співчутливими, людяними, відкритими, помічними, щедрими, добрими… аж це викликало з далекої полиці пам’яті колишні невирішені думки.
Як усі прості нормальні звичайні (егоїсти — закреслено) люди, я собі росла, надміру не замислюючись, на якому шалено високому рівні благодатей я росту. Риба навряд чи помічає воду — доки її не виловлюють. Людина зазвичай «не помічає» повітря, поки його не зіпсують… Моє цілком здорове дитинство не було вражене, наприклад, тяжкими хворобами родичів або сусідством із лікарнею. Воно було цілком «комуністичним» у розумінні Івана Антоновича Єфремова та інших різних ідеологів «ідеального» суспільства. Хто не пам’ятає, то це Єфремов написав «Туманність Андромеди», де головним героєм був ідеальний комуніст Дар Вєтєр, на противагу якому, власне, й постала «темна» фігура Дарта Вейдера, бо мистецтво чітко вловлювало темну сутність «світлих» комуністичних ідей. Зокрема, про ідеальне суспільство, в якому принципово не існує слабких, хворих і «неправильних». Красиво виглядало, але втілити це виявилося тяжко і гидко. Ми досі розгрібаємо совково-комуністичні завали моралі від того, що суспільство мусить виглядати красивим, а отже, даунів ховали по далеких кутках і спихували по дитбудинках, інвалідів тримали якомога далі, про дитбудинки для інвалідів я взагалі мовчу, це пекло на землі, про нього цілу книжку написав Рубен Ґальєґо…
Тобто, підсумовуючи, — щасливе буття є щасливим буттям тільки коли ти сам здоровий, достатньо забезпечений і не бачиш, які у світу є проблеми. Навряд чи варто дивуватися, що з такої моральної парадигми повиростали… еее, люди… які хочуть назад в СССР. Егоїзм штука небезпечна… не бачити проблем, спихнути їх «на державне вирішення» за 17 копійок утримання на день… престарілі, які животіють, мов тварини по вольєрах, брудні, смердючі, без ліків, вихудлі, згоряють цілими домами, бо поставили ризиковане опалення у розвалюху… інваліди з фізичними обмеженнями, з інтелектуальними обмеженнями… Це все викликає емоційний спазм і бажання нічого не бачити й не чути. Жити у «щасливому суспільстві», в якому «немає» проблемних і потребуючих.
Тоді ж, у тому комуністичному щасливому дитинстві, я якось (любила читати все підряд) вхопила медичну енциклопедію. І тут мені відкрився інший світ. Які бувають виродження, інвалідності, хвороби, і який ВІДСОТОК населення великого прекрасного СССР хворіє на це чи те. Навіть якщо врахувати партійно-занижені дані, про що я знаю вже тільки зараз, виходило, що ОЙМАМА. Я озирнулася посеред вулиці, оговтуючись від шоку після читання. За стінами довколишніх будинків я вже бачила не типові щасливі радянські сім’ї, а хвороби, інвалідів, замкнених старих — яких «нібито не було». І подумала тоді з чистим жахом: якщо ж їх усіх стільки… то, виходить, усе навпаки? То не вони, покалічені буттям, становлять якийсь там невеликий відсоток від людства — то ми, здорові, з двома ногами, руками і при своєму ґлузді, становимо певний відсоток від загалу???
То був п’ятий клас, і в 11 років я ніяк не змогла намацати думкою бодай якийсь варіант розумної відповіді на несподівано відкриту перспективу.
Тепер ось, скажімо, Папа. І його промови та проповіді, молитви і заклики з нагоди Року Милосердя. Читаючи черговий перелік тих, кому МИ маємо допомагати, я згадую той свій давній шок. Біженці через війни, біженці економічні, біженці екологічні, безробітні, бідні, хворі, невиліковні, малозабезпечені, багатодітні, емігранти, безпритульні, старі, малі, сироти, самотні, сирійці, ромале, мексиканці… Виринає панічне запитання-скрик: а хто ж залишається у списку «нас», які маємо допомагати «їм»??? Хто ж тоді має стати отією «армією спасіння», яка має підтримати, забезпечити, відкритися, надати… ітд ітп… — хто? А хто допоможе мені??? Я самотня, покинута, малозабезпечена, хвора — чи мені, навпаки, записуватися «по той бік» цього списку, але хто ж тоді буде тими «ми», щоб забезпечити мене? Моя співпарафіянка-бабця, яка жертвує з мізерної пенсії на мільйонні потреби Радіо Марія, а сама недавно впала так, що тріщина в ребрі? Так, вона пожертвує. І пиндиків мені напече. І прийде через пів-міста, задихавшись, бо на маршрутку в неї грошей бракує…
Саме по собі це питання невирішуване, і я це кажу цілком спокійно і тверезо. Тому що я не бачу сенсу закликати якихось «нас» бути милосердними і щедрими до «них». Тому що немає ніяких «нас» і «їх», загалом беручи. (Тих, хто вивозить з України мільйони на свої яхти з віллами, я не рахую, вони навряд чи знають, що там Папа казав.) Питання вирішується принципово інакше…
Багато років по згаданому шоці дитинства, плачучи від чергового нападу безвихідності, я розлючено напала на свого духівника, домагаючись відповіді: що робити??? «Вони» дивляться на мене як на опору і підтримку, «їм» невтямки, що я обдерта як липка і не маю сил навіть сама стояти, не те що когось тримати, а «вони» приносять мені свої клопоти, бо хочуть допомоги… а я теж її хочу, ось тільки почуваюся видушеною цитриною і стертою мочалкою. Як вирішити цю ситуацію? Я більше не хочу нікому бути підпоркою, бо сама ламаюся!
Отець поглянув на мене трохи здивовано (я рідко кричу на священиків) і навіть ласкаво. І мирно відповів: розумієш, суть у тому, що тут немає «здорових», які «повинні» допомагати «хворим». Усі повинні все. Кожен повинен допомагати іншому, чим може. Тому що ми насправді тут усі – в лікарні. Просто у тебе нутрощі болять, а в сусідній кімнаті хтось, у кого ноги відрізало. Ти допоможеш йому вийти на прогулянку, він на тебе зіпреться, а як тебе скрутить — обніме і пожаліє, що тобі боляче. «Принципово здорових» немає, ми просто по різних палатах однієї великої лікарні, і допомагаємо, як вийде, тим, кому можемо. І все.
Отже, не існує жорсткого поділу на «них» і «нас». І допомагати ми маємо так насправді СОБІ. В сенсі, одне одному і ближньому своєму як собі самому…
А бути поламаним можна по-різному. Виходити з цього — по-різному. На завершення дам одне просто миле фото від дизайнера, яке саме по собі є своєрідною притчею. Коли на нього дивишся, певної миті стає легко і добре…
Ми всі поламані. Питання лиш у тому, щоб віддати себе в руки Доброго Садівника. Він єдиний може з уламків зробити щось красиве, гарне і добре.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.