Заголовок цього матеріалу – зовсім не поетичний вираз. На світі справді є місця, де Різдво стається щодня по багато разів. Ці місця – пологові будинки та відділення лікарень. Звісно, не всі працівники бачать новонародженого Христа в маленьких пацієнтах, а їхні матері далеко не завжди нагадують Богородицю…
І все ж тут щодня стаються чудеса. Великі й маленькі, щасливі й не дуже – але вони є. Сестра Наталія Клапушинська, місіонерка і служниця Святого Духа (SSpS), власне й працює акушеркою в одному з таких «центрів Різдва» в столиці.
Реальність пологових відділень значною мірою залежить саме від середнього та молодшого медичного персоналу. Медсестри, акушерки й санітарки часто стають не лише свідками, а й учасницями людських трагедій та чудес… І часто більше від самих мам усвідомлюють реальність, яку ті обирають для своїх малят.
«Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона?»
Одного разу до пологового привезли здорову маму з Київщини, яка мала народити таку саму здорову маленьку дівчинку. У неї вже був старший синок і, здавалося б, усе мало бути чудово, але… Перед тим батько відмовився від них, а жінка вирішила відмовитися від своєї дитини. Умовляння, пояснення, приклади – нічого жодним чином не діяло.
Аргументи матері були прості, болісні й очевидні: сама вона з двома дітьми не дасть ради. Не зможе дати належного ані старшій дитині, ані молодшій. Гроші, турбота, опіка… Ні, ні й ні. Вона не впорається.
Останній аргумент, який використали медики, – вони спробували покласти новонароджене маля мамі на живіт. Це метод доторку дитячого тіла до материнського (хоча з татами цю процедуру також чудово проробляють) майже відразу після пологів, який, здавалося би, просто не може не розбудити у жінці матір…
– Ні! Заберіть її з мене! Чому ви це зробили?!
Важко було навіть описати, як навіть бувалі працівники пологового були шоковані такою реакцією… Дуже швидко жінка виписалася з відділення.
«…Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду».
Після цього випадку сестра повернулася додому, як‑то кажуть, «сама не своя». А до вечора переживала вже вся спільнота. Боже, ну як це? Як молодиця могла забути своє немовля? Рядки з Ісаї в такому випадку спадають на думку цілком природно. Шок був настільки великий, що потягнув за собою випробування віри… І, звісно, кінцівки цього біблійного вірша майже не згадували.
Наступного дня с. Наталія вирішила попросити в спільноти кошти, аби хоча би щось придбати для маленької осиротілої пацієнтки. Підгузки, одяг… Хоч щось. Аж тут подзвонив один зі священиків київської парафії св. Миколая, о. Сергій (звісно, про всю цю історію він нічого не знав).
– Сестро, в мене тут є пакунок для малого. Може, прийдете забрати?
Потім виявилося, що в тому пакунку, принесеному невідомо ким, був повний комплект для новонародженої дівчинки. І все новеньке, упаковане, красиве! Ба навіть доволі дороге. Одяг, підгузки… Також іграшки. У той час у Церкві саме тривав Тиждень милосердя.
Ось тут сестрі згадалися її біль та сумніви. А однак Господь справді пам’ятав про свою донечку. Хто знає, через який біль її мама повелася саме так, а не інакше. Чому налаштувала себе так гостро? Можливо, інакше вона вже не змогла її залишити… Відповіді не було. Пізніше цій маленькій принцесі знайшли сім’ю, а іграшки дали з собою, як посаг для нареченої. На пам’ять про те, що Бог не забуває нікого й ніколи.
Від редакції. Дякуємо сестрі Наталії за цю розповідь. Вона записана на підставі реальних подій, але «КВ» зберігає інкогніто більшості учасників цих подій.
Я записав тебе в себе на долонях
А Сіон сказав: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій!» Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною. Будівничі ось твої збігаються, а руїнники твої й спустошники твої тебе кидають. Поглянь навколо очима твоїми, подивися! Усі вони зібрались, ідуть до тебе. Як живу я, – слово Господнє, – усіма ними, немов окрасою, ти вберешся, як молода, ними ти оздобишся.
Бо румовища твої і твої руїни і розвалена твоя країна будуть тісні для твоїх мешканців, а ті, що тебе проковтували, відійдуть далеко. І тоді діти, про яких ти гадала, що вони загинули, знову тобі на вухо скажуть: «Мало для мене місця, посунься, щоб я міг оселитися». Ти скажеш у своїм серці: «Хто мені породив цих? Таж я була бездітна й безплідна. Хто мені цих виховав? Я самітною була зосталася. Звідкіль вони взялися?»
Так каже Господь Бог: «Ось я підніму мою руку до народів, і до племен виставлю мій стяг. І приведуть синів твоїх в обіймах, і принесуть дочок твоїх на плечах. Царі будуть тобі за вихователів; їхні цариці годуватимуть тебе. Ниць до землі перед тобою будуть припадати, лизатимуть ніг твоїх порох. І збагнеш, що я Господь, а хто надіється на мене, не зазнає стиду».
Уривок із Книги пророка Ісаї, 49
«Католицький Вісник» № 24/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
