Інтерв’ю

Доказ існування Бога

19 Січня 2016, 10:58 4519
с. Розалія Оленяч

Про незвичайні події, які відбуваються в одній французькій лікарні, з сестрою Розалією Оленяч розмовляє Йоанна Бонткевич-Брожек.

— Майже рік по тому, як Ви потрапили на роботу до лікарні в Кретеї, що під Парижем, там сталося щось незвичайне…

— Це було пов’язане з терористичною атакою на католицький храм у Багдаді в листопаді 2010 року. Під час Служби Божої було вбито багато людей. Тих, хто вижив, перевезли до Франції на лікування. До нашої лікарні потрапило п’ятеро іракців. Серед них була матір священика, якого вбили під час служби. Вона розповіла, що нападники увірвалися до кафедрального собору, коли її син саме закінчив читати Євангеліє. Він здійняв руки догори разом із Євангелієм, тоді й отримав смертельний постріл. Матір зірвалася з лави на поміч і була важко поранена. За нею біг другий її син, він загинув на місці. Інша жінка втікала через вікно у сакристії, але не встигла, бо нападники відсікли їй стопи. Але була жінка, яка урятувалася тільки тому, що на неї впали люди. Вона лежала під трупами декілька годин і вдавала, що не дихає. Зустріч із цими людьми була однією з найсильніших у моєму житті…

— Зустріч із переслідуваними за віру…

— Я стикнулася з їхньою вірою. Пам’ятаю, як уперше йшла до них із Пресвятими Дарами. Як зазвичай, розстелила білу скатертину, поставила лампаду. Але коли дістала з торбини хрест, молодий іракець простягнув руки, узяв його й міцно пригорнув розіп’ятого Христа до серця. Тоді я подумала: «Боже, чи я маю таку віру? Чи я після усього, що пережив той іракець, якому відрізали ногу, змогла би визнати Ісуса?» Не можу про це розповідати без емоцій… Знаєте, у них не було жодних претензій. Вони не нарікали, були вдячні, що можуть прийняти Ісуса. Ані слова погрози чи прокльонів на адресу нападників… Величезне свідчення віри. Вони були дуже відкриті. І саме завдяки їм змінився клімат у лікарні, адже вони не крилися з вірою, їх не соромили світські погляди. У них біля ліжок стояв хрест, а в очах була радість, що вірять у Бога. Це шокувало. У коридорах лікарі казали мені: « Йдіть, сестро, туди, вони чекають Причастя».

— Таких ситуацій, наскільки я розумію, не траплялися раніше?

— Ні. Ми з католицького душпастирства були ніби відкинуті. Приперті до стіни французьким секуляризмом. Дивлячись на іракців, я набралася мужності. Перший раз ми підготували листівки на Різдво. Для лікарів, медсестер, хворих. Такі, з Ісусом. Ми хотіли, аби кожен отримав вітання від католиків. Це багато чого переламало. Бо зараз уже немає закидів щодо габіту чи неприємних зауважень. Зате чую таке: «Сестро, вас учора не було. Маєте бути тут щодня!»

— Чекайте, як це докоряли вам габітом?

— Звісно. Сказали: «Сестра — так, габіт — ні!»

— Але ж заборона носити релігійні символи в державних установах стосується мусульманських хіджабів та паранджі.

— То був 2009 рік. Заборона входила в життя, суворо вимагалося її дотримуватися, і вона включала також монаші габіти. Лікарня в Кретеї це громадський заклад. А в габітах можна ходити у приватних клініках.

— То як так сталося, що Вас таки впустили до лікарні в габіті?

— Сталася дивна річ. Під час першої розмови директорка лікарні дивилася в документи, і в мене склалося враження, що вона взагалі мене не бачить. Мого габіту тим паче. І взагалі не порушила цього питання. Це було неймовірно! Але потім, на жаль, уже не було так приємно. Щоразу, коли я входила до відділення, мене питали, хто мене впустив сюди у габіті. Коли треба було відвідати одну дуже хвору пацієнтку, мені заборонили це зробити, бо це світська установа. Увійду за умови, що ця хвора підпише згоду. Тільки ж ця жінка була непритомна, як вона мала що‑небудь підписувати? Вона вмирала.

— Як сталося, що польська монахиня працює в одній із найбільших лікарень під Парижем?

— Раніше я працювала в Камеруні. З огляду на здоров’я повернулася з Африки. Настоятелька запитала мене, чи поїду до Франції, замінити сестру, в якої була річна відпустка. Потім я отримала пропозицію роботи на заміні світської особи в лікарні у місті Кретей під Парижем.

— Ви виконуєте там роль капелана?

— Ця функція називається «aumônier» (омоні — Ред.), тобто відповідальний за душпастирство в лікарні. Священиків у Франції мало, тому єпископи висилають сестер‑монахинь, світських осіб із т.зв. душпастирської місією до лікарень.

У Кретеї працює зі мною 50 світських волонтерів. Кожен проходить відповідне навчання. Кільканадцятеро з них щоденно приходять до відділень і цікавляться, чи хтось би хотів, щоб його відвідували представники католицького душпастирства. Щонеділі волонтери допомагають мені перевозити хворих на Службу Божу до реабілітаційної кімнати, ставити вівтар, стільці, ліжка. Адже каплиця не вмістила б усіх.

— А священик?

— Він виконує функцію т.зв. компаньйона, тобто того, хто супроводить. Приходить до лікарні двічі на тиждень, відправляє Службу, вділяє Таїнства. Він приходить лише тоді, коли його про це просять люди.

— Тобто це Ви щодня ходите з Причастям до хворих?

— Так, але тільки до тих, які про це просять. Мені не можна без згоди пацієнтів приходити з Ісусом, як у польських лікарнях.

— А хворі, прикуті до ліжка? Звідки Ви знаєте, що вони потребують єлеопомазання?

— Це знають волонтери. У нас понад 700 ліжок у неврологічному, психіатричному, наркологічному відділеннях та в спеціальному відділенні для безпритульних. До речі, туди потрапляє багато поляків з вулиці. Є геріатричне відділення, кардіологічне, інтенсивної терапії, а також паліативна опіка. Ну і, врешті-решт, реабілітація, де пацієнти лежать навіть по кілька місяців. Саме з ними ми й налагоджуємо тісніші контакти через бесіди.

— Навертаються?

— Нещодавно мусульманин став на шлях навернення. Складна історія. Раніше намагався кинутися з 11 поверху. Перебував у глибокій депресії. Ми багато з ним розмовляли. Якоїсь ночі наснився йому сон. Він знаходився у темному тунелі, на його кінці він побачив світло — щось на кшталт променистого ланцюга. Ухопився за нього і йшов за тим світлом. У кінці дістався до медальйону. Побачив на ньому прекрасну жінку. Коли він розповів мені це, я дістала з кишені розарій. «Це було у моєму сні у світлі, та сама жінка», — сказав він. Вона показала йому дорогу виходу з тунелю, в якому він застряг. Одна з моїх волонтерок зізналася, що зазвичай не входила до його палати, бо знала, що там мусульманин. Але того ранку, коли цей чоловік побачив сон, вона, проходячи обік, почула, ніби Ісус промовляв у її серці: «Повернись. Я чекаю тут». Повернулася. «Я з католицького душпастирства», — каже. А мусульманин на це: «Я чекав на Вас! Хочу з вами ходити на молитви». То була неділя. До нас саме приїхав хор зі спільноти Нотр Дам, який у своєму репертуарі має марійні пісні. Цілу Службу в цього мусульманина текли сльози. Після Меси підійшов до мене і запитав, що він має зробити, аби прийняти той самий Хліб, що й ми.

— Ви його охрестили?

— Це була делікатна ситуація. Ми знаємо, що за перехід у християнство йому загрожує смерть. Ми боялися цього, він — також. Тому навіть не просив нас, тим паче, що в його палаті були мусульманами. Але якось, трохи згодом, коли вже вийшов з лікарні, він повернувся. Сів зі мною в каплиці. Ми молилися. Тоді я дістала з кишені іконку Непорочної. Він притулив її до серця й плакав: «Це Її я бачив уві сні!» Попросив нас про молитву. Я дала йому адресу, сказала, до кого має звернутися, щоби приготуватися до хрещення. А згодом почав приходити до нашої каплиці інший мусульманин, імам.

— Імам теж прийшов на Службу?

— Бо він був у щоці. А все через о. Єжи Попєлушко (сміється).

— Це як?

— По черзі… У кожній французькій лікарні працюють представники різних релігій. Є імам, бо у відділеннях є багато мусульман, є єврейський рабин, англіканський пастор, і є католики. Усі ми працюємо в одному офісі, на пів-ставки, отримуємо заробітну платню від держави. Світська держава турбується про те, щоб доступ до релігії мав кожен. Щоб у разі, наприклад, смерті юдей чи мусульманин мав обряд у своєму культі. Проте імам не відвідує відділень так, як ми. Навіть трохи нудиться. І ось коли за посередництвом бл. о. Єжи у нашій лікарні одужав пан Франсуа, я повинна була описати його історію, аби вона була задокументована в процесі канонізації. Детальний опис подій, хвороби і зцілення я залишила на своєму письмовому столі. От імам і наткнувся на ці записи. Прочитав і відразу ж до мене зателефонував: «Сестро, коли у вас ці ваші Служби?! А я можу прийти?» — запитав він. Він був такий вражений, що хтось одужав після чиєїсь молитви (сміх).

— Прийшов на Службу?

— Так, ми узяли його з собою.

— Ви, сестро, так можете в лікарні цілі громади мусульман навернути до Христа.

— Досі, коли хтось із волонтерів бачив мусульманина, інформував його, що в лікарні є імам. Але після випадку з о. Єжи я відважилася запропонувати їм розмови про Христа. Парадоксально, але мусульмани досить відкриті й охоче з нами розмовляють. Історія з о. Єжи взагалі змінила багато чого в лікарні, ба навіть у Франції. Персонал раптово почав шукати інформацію про отця Попєлушко, почав читати. Одна лікарка розповіла історію знайомим, а в тих виникла ідея написати виставу і показувати її з переїзним театром у Франції. Адже Попєлушко був капеланом медсестер. Цей факт сколихнув людей у лікарні. Після зцілення прийшла до мене медсестра, атеїстка. Вона тримала у руці газети і поцікавилася, чи це правда, що пише «Le Parisien», —що сталося чудо і що я при цьому була присутня.

— Кольоровий «Le Parisien» писав про о. Попєлушка? Це диво. І що Ви їй відповіли?

— Що це правда. А трохи згодом вона запитала, чи могла би я дати контакти якогось священика, бо хоче посповідатися. Через 25 років повернулася до Церкви, стала ревною парафіянкою і шанувальницею бл. о. Єжи. Це свідчить про те, що такі випадки важливі не тільки для процесу канонізації. Господь Бог чинить так для всієї Церкви та світу. Навіть те, що ми розмовляємо про це в паризькому домі спільноти з Кабула, яка опікується наверненими мусульманами, не є випадковим. Бог через о. Єжи вказує нам дорогу.

— Навіть гадки не мала, що, готуючи репортаж про навернених з ісламу, я зустрінуся з польською монахинею і буду розмовляти про о. Попєлушка.

— От бачите! Чи варто проголошувати Христа мусульманам? Є про що думати.

— Повернімося до 2012 року. Що ж насправді о. Єжи тут «навиробляв»? Пан Франсуа лежав у лікарні в Кретеї…

— Він потрапив до паліативного відділення після 11 років лікування, після хімії, після трансплантації спинного мозку. Були метастази і відсутність надії. Його дружина Шанталь поставила в палаті іконку Матері Божої. Вони не соромилися цього, що рідкість у Франції! Вона попросила, щоби хтось приходив до чоловіка з Причастям. Франсуа перебував у такому стані, що я подавала йому Причастя з водою. Часто був непритомний. Тому я лише молилася. Я запропонувала його дружині, щоб вона молилася за заступництвом якогось святого. Вона наполягала, що Матері Божої досить. Стан був критичний. Шанталь попросила в мене адресу похоронної фірми і допомоги у виборі труни. Я відповіла, що спочатку неодмінно  треба покликати священика. У мене було внутрішнє переконання, що Франсуа житиме. Але Шанталь сказала, що якось при нагоді священник може зайти — нема чого спеціально його кликати.

— І випала нагода. Адже 14 вересня день народження о. Єжи Попєлушко.

— І ще це був день народження нашого капелана! Через це той священик відчував зв’язок з о. Єжи. Вони були однолітками. Мало залишалося до 15 години і була п’ятниця. Франсуа був непритомний. Священик уділив єлеопомазання. І раптом витягнув з кишені іконку о. Єжи. Почав молитися вголос. «Це день твого народження, якщо хочеш, то можеш щось зробити саме сьогодні!» Це була сильна, рішуча молитва. Потім ми вийшли, іконка залишилась при Франсуа.

— А що потім?

Суботній ранок. У мене був вихідний. Я згадала, що обіцяла прийти з Причастям до Франсуа, але, з іншого боку, думала: «Навіщо? — він безсумнівно помер». Проте щось мене гнало до лікарні. Заходжу до палати, бачу — порожнє ліжко. «Ну так, уже, мабуть,у морзі», — спало на думку. Але чую також шум води і чийсь свист. Прочиняю двері до ванної. Втрачаю дар мови. І відразу хапаюся за телефон, подзвонити до священика.

— Як він відреагував?

— Просив мене заспокоїтись (сміх).

— Ви вжили слово «чудо»?

— Не пам’ятаю, я була переповнена емоціями. Це було сильне пережиття. Увечері я бачила людину на порозі смерті, а рано він насвистував, голився і був одягнений.

— Ну а священик? Мабуть, одразу приїхав?

— Та де там. Спокійно підійшов до справи. Віра гори пересуває (сміх).

— А лікарі?

— Пам’ятаю, як вони зібралися над Франсуа з паперами, аналізували, допитувалися: «Хто дав Вам ліки і які?», «Що Ви зробили?» Не могли в усьому тому розібратися. А як виявилося, що це надприродні сили, жоден з лікарів не повернувся сказати, що радий за нього. То була їхня невдача, щось у них вислизнуло з рук. Тому я також мала клопоти зі збором медичної документації. Потрібен був сертифікат, що з медичного погляду справу пояснити не можна. Мене відсилали від одних до інших. Ніхто не хотів узяти до рук документацію Франсуа і вивчити її.

— Страх перед доказом існування Бога?

— Саме так. Але з часом це почало змінюватися. Тут не йдеться лише про навернення. Змінилася атмосфера, навіть політика лікарні. До того організовували для нас конференції, курси, наприклад, про евтаназію: йшлося про те, що нам не потрібні паліативні відділення, що людина має право вмирати без страждань. А вже після цього зцілення ніхто не організовував нам таких сесій. Зате відбулося навчання про те, як організувати паліативну опіку! Як перебувати при стражденному; як із ним розмовляти, коли він просить про евтаназію; як його відрадити від цього, адже люди самі просять про смерть. І це теж чудо за заступництвом о. Попєлушка. Почала діяти мовчазна згода між лікарями й нами, католицьким душпастирством: для нас відкрито відділення, ми маємо вільний, хоч і неофіційний (адже неможливий у світській Франції), доступ до пацієнтів.

— Це незбагненне зцілення Бог продумав…

— Як і все. Прошу зауважити, що чудо за заступництвом Йоана Павла ІІ теж сталося у Франції. Це чіткі знаки з Неба. Господь Бог покаже через Франсуа й інші речі красу та і її боротьбу. Про це я розповім, коли буде визначено дату канонізації о. Єжи. А зараз не можу. Подружжя Н. мають у домі капличку з реліквіями о. Єжи і є його великими шанувальниками.

— А раніше знали його?

— Ні вони, ні я (сміх). Принаймні, не так! Тепер роздаю іконки о. Єжи мусульманам!

За матеріалами: Wiara.pl
Переклад: Регіна Косуба, СREDO

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Єжи Попєлушко

МІСЦЕ

Франція
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books Pizzeria Palokka on blogi ruoasta, puutarhanhoidosta ja tee-se-itse -projekteista, jossa jaetaan reseptejä, puutarhavinkkejä ja luovia ideoita. kivi-javihertyo.fi Vinkkejä elämiseen, ruokaan ja siivoukseen - kaikki mitä tarvitset mukavuuteen yhdessä paikassa! Source Χρήσιμες συμβουλές και κόλπα για κάθε μέρα Poznejte Dumeto, váš průvodce světem domácího designu a dekorací. Inspirujte se trendy a nápady pro krásnější bydlení!