«Раптом я побачив постать у зеленій радісній шаті, що йшла до мене згори, — розповідає Павел Кшеміньскі. — Коли вона зупинилася біля мене, я почув у серці, що це Ісус. Поміж чужих людей в автобусі я заплакав, як дитина…»
Він, зрілий чоловік, має переконання, що є коханим дитям Бога. «Таким собі немовлятком, яке постійно бруднить пелюшки, а Господь Бог їх міняє і обмиває мене», — каже Павел. Йому було 38 років, коли уперше пережив досвід Його реальної присутності. Про своє навернення розповідати не вміє, бо як людина, що міцно стоїть на землі, він сумнівається, чи хтось не скаже, що в нього проблеми зі світосприйняттям. Не любить, коли забагато говорять про нього, хоча в разі свідчення це неминуче. «Часто слухаю, як інші люди розповідають про свої падіння, але сам соромлюся це робити, — зізнається він. — Я мав досвід воскресіння Ісуса, переживаючи шерег власних чудесних воскресінь: звільнення від паління цигарок, від алкоголю, наркотиків. “Я — Податель життя”, — каже Бог. В усьому, чим я жив до цього, була смерть».
Розваги зі змієм
Дідусь Павла Кшеміньского, Антоній, разом із братом Владиславом зняв 1913 року перше польське документальне кіно «Пожежа на сірниковій фабриці». У рідній Ченстохові заснував другу на польській землі кіностудію — Одеон. Син Антонія, Юзеф, успадкував любов до кінематографа, а що за комуністичного уряду не можна було показувати кіно зі світу, то він переповідав сюжети своєму синові Павлу. Коли хлопчику було чотири роки, він навчився читати і вперше вибрався у кіно, захоплюючись ним, як його дідусь і тато. Улюблений фільм, що став метафорою його життя —, це стрічка корейського режисера Кі Дук Кіма «Весна, літо, осінь, зима». «Це історія двох буддійських монахів, наставника і хлопця, які перебувають на малому острівці посеред озера. Розповідь із країни іншої культури, однак сповнена правди про те, що найважливіше. Монахи знайшли анклав там, де затримався час. З їхньої перспективи можна чіткіше побачити, наскільки деструктивним є світ, у якому ми живемо. Це фільм про відкуплення провин і прийняття того, що нам випало. Пам’ятаю сцену, коли малий монах жорстоко грається з жабою, вужем, рибкою, аж вони зрештою здихають, вимучені. Це мені нагадує мої погані вчинки, через які були змушені померти частина ображених мною людей».
Панк-блискавка
— Мої батьки жили вірою, а я себе в ній не знаходив, — розповідає далі Павел. — Сьогодні моїй мамі Зофії 94 роки. Тато Юзеф помер 13 років тому, 79‑річним. За освітою він був економіст, однак став перекладачем і багато часу проводив зі мною вдома. Він був здібним фахівцем, отож його намагалися затягнути в партію. Коли відмовив, стали переслідувати. По смерті тата я довідався, що його (безрезультатно) намовляли до співпраці зі Службою безпеки.
Ми разом ходили до храму св. Павла Апостола, але я цього дуже не любив. Був перестрашений, дивлячись на Ісуса на хресті та зображення мучеників, яких смажили у котлах. Коли надавалася нагода, аби не йти з татом на Месу, я нею користувався, і зрештою перестав ходити до храму. Це збіглося з моїм захопленням рок-музикою. Мені було 16, коли я почув панк-групи, і тоді мене вразила блискавка. Казік Сташевскі ще до застування «Культу» запропонував мені, аби в його першій, нині легендарній групі «Poland» я грав на басах. Ну то я купив гітару і стартонув у це життя. Приєднався до панків, аби відірватися від сіробурого світу. На ірокези тоді моди не було, але я пофарбував волосся в оранжевий світловідбивний, що у школі під кінець 1970‑х було непересічно. Мене обдивлялася екскурсія з учительської. То був кольоровий початок моїх серйозних проблем.
Вино, жінки й пісні
У новому середовищі було багато алкоголю, наркотиків, свободи в чоловічо-жіночих стосунках. «Я жив як гуляка і без правил, як рокнролівець. Сварився з батьками, завалив навчання, почав міняти школи. Коли мені було 26, я одружився, бо мені здавалося, що це допоможе зупинитися. Дружина Ельжбета хотіла цього, а я погодився, бо ми вже довго були разом. Також я відчував натиск наших сімей. Живучи протягом 10 років в анархічній моделі дійсності, я мав потребу близькості, любові, але не вмів їх дати ані прийняти. Не знав також, що вже тоді був алкоголіком. Як узалежнена людина, не вмів зняти напруження інакше, ніж через гулянки. На додачу, впав у депресію. Найбільший виклик для мене становила праця. На початку, коли я заснував аероантикваріат, все йшло дуже гарно. Я міг скласти собі бібліотеку з найліпших книжок і водночас добре заробляв. На жаль, сталося мені відвикнути від систематичної праці. Коли по кількох роках я перестав займатися книжками, то побачив, що не маю достатньо грошей, бо майже все спустив. Витрачав їх на «вино, жінок і пісні».
40 безсонних ночей
Відкладених грошей вистачило на рік веселощів — це він пам’ятає. «Коли я зостався без копійки, знайшов роботу у великій міжнародній студії звукозапису. Працював там із любові до музики, але відчував, що середовище, в якому перебуваю, не залишає від мене нічого. Був такий період, коли я 40 ночей не спав. Приходив додому, сідав на ліжко і за добу випалював чотири пачки цигарок. Заснував із колегами з роботи групу, що грала різку, бунтарську музику, мікс із хардкору і репу. А що тоді нічого схожого не було, то нам пророкували велике майбутнє. Моїм ідолом був Бон Скотт — вокаліст AC/DC. Тільки в його голосі я чув таку нестримну, привабливу дикість. Однак якось до мене дійшов вражаючи факт, що він упився до смерті у віці тридцяти з чимось років. А я ж не хотів так рано помирати! Пізнання цієї правди про себе ще сильніше пхнуло мене в залежність. Коли народилася наша донька Наталія, я був в іншому, гулящому світі. Не був спроможний подбати про дружину, сім’ю, дім, і зрештою все покинув. Допомагав мені в цьому алкоголь, ну і наркотики».
Благословенні труднощі
«Працюючи у великих музичних корпораціях, я познайомився з провідними особистостями польської рок-сцени, — розповідає Павел. — Став менеджером кількох серйозних гуртів. З одного боку, я впіймав Бога за бороду, а з іншого — був так розгублений і розчароваий, що це тільки поглиблювало мій алкоголізм. Людина, яка постійно перебуває в напруженні, приймає дурні рішення. Якось я організував концерт у конгрес-холі для провідного рок-артиста. Але вистачило, що увечері в переддень виступу до мене підійшла на зупинці дівчина і попросила прикурити, як я пішов із нею і розважався до ранку. Зрозуміло, наступного дня я не був спроможний хоч би щось зробити. Я завалив справи на різних фронтах: входив у хворобливі зв’язки з жінками, випивав під час ведення радіоефіру, щомиті був готовий влаштувати дебош із тими, хто був до цього схильний. Не зустрічався з людьми, а використовував їх для своїх потреб, а потім покидав. Жив у винайнятій комірчині, яка заростала брудом, неспроможний подбати навіть про себе самого. Зрештою, мене вигнали з радіо. Як з’ясувалося, то була благословенна ситуація, без якої ніщо би в моєму житті не змінилося».
У блакитних черевиках
— Кілька давніх приятелів, що працювали на Радіо Плюс, запрошували мене туди як досвідченого радіоведучого, — каже Павел. — Я відмовлявся, вважаючи католицьке радіо отродоксальними «мохерами» [прізвисько, яке заробили в Польщі «тверді католики», що в переважній більшості складалися з бабусь у мохерових беретах. – Прим. пер.]. Однак нестача грошей мене притиснула, і в січні 1999 року і пішов до Яна Поспєшальського, голови радіостанції. Сходу був прийнятий. Я там був вражаючою фігурою: волосся по пояс, чорно пофарбоване, блискучий одяг і блакитні черевики. Так я виглядав назовні, а всередині мав розпач. Намагався маскувати своє волання: «Рятуйте!» Цілими тижнями відчував, як тисне мені серце. Доти я ділив світ на «нормульок», які жили нудно, і тих, хто спроможний черпати життя цілими пригорщами, як я. На новій роботі побачив, що «нормульки» мають свій спосіб життя, який забезпечує їм буття радісними. Серед них я був таким непроханцем, що вискочив невідомо з якого кута, однак вони мене прийняли. Отож я мав переналаштуватися на іншу частоту.
Якось у передачі Роберта Текелі я почув висловлювання чоловіка, який прагнув удосконалюватися на шляху до Бога. Аби це зробити, він збирався віддати психічно хвору сестру до шпиталю, а свою матір до дому престарілих. Коли я це почув — дістав напад люті, переконаний, що це недобрий шлях. Наступного для я почав дорікати Текелі, що він дає в ефірі комусь такому висловлюватися. Почалася сутичка, коротка, змістовна, з лайкою — ну й більше ми не стикалися. За кілька місяців, коли Текеля став шефом Радіо Юзеф, він запросив мене на роботу. По роках я запитав його, чому він так вчинив. «Я побачив людину, яка шукає правди», — пролунала його відповідь.
Порох і пил
Праця на Радіо Юзеф стала для Павла коперніканським переворотом. «Мої колеги були радикальні: все пов’язували з Богом. Кожне їхнє рішення було “не з цього світу”. Я довідався, що чимало з них належать до неокатехуменальних спільнот. Я мав учити їх праці на радіо, а між тим зрозумів, що маю вчитися від них, як жити. Протягом півтора року я поступово позбувався певної частини узалежнень. Відмовився від багатьох поганих зв’язків, трохи менше пив, рідше ходив на гулянки. То був такий час серединка на половинку — трохи у старому, трохи в новому житті. Уперше в житті я зрадів, пішовши на прогулянку з дочкою і дивлячись, як росте трава. Саме тоді я закохався у дівчину, що переживала депресію після травми. Сам багато разів із цим боровся, тож вирішив, що допоможу їй. Але вона рішуче відмовилась. Після трьох місяців буття разом для мене то був удар. Уперше в житті я зробив щось не для себе — і був відкинутий.
Поміж запоями мені спало на думку, що я неспроможний нічого збудувати. Отже, все, що маю, — це порох і пил. Вітер віє, а я безпорадний стою посеред руїн. На мене напала така депресія, підкріплювана алкоголем, аж я ствердив, що не маю заради чого жити. Я був такий рішучий, аж сам злякався.
У бік Грохова
«Якось, після розмови з тією дівчиною, я сів в автобус, що рухався Лазєнківською трасою в бік Грохова, — продовжує Павел. — За спиною вже було кілька спроб самогубства, в яких я вижив чудом, але тепер то був певний, що як вийду з автобуса, то накладу на себе руки. Виїду ліфтом на найвищий поверх якогось будинку і скочу звідти. Я подумав, що нарешті матиму святий спокій, але тут же з’явилося побоювання: що буде потім? Відповіддю було почуття безкрайньої, чорної пустки, яка — я відчував — за мить мене втягне. Донині не знаю, чи я тоді крикнув уголос, чи це волання пролунало в моєму серці. То було одне коротке: “Боже!!!”
В ту мить автобус зник, люди зникли, а я опинився в осяйному, неймовірно втішливому просторі, в якому не діяли знані мені закони фізики. Я побачив постать, що йшла до мене згори, одягнена у сяючий зелений одяг. Коли ця постать наблизилася, я почув у серці, що це Ісус. Мене охопила велика хвиля любові, розуміння, прийняття. Я відчув, що цей мовчазний, легко усміхнений Ісус любить мене. Він простягнув руку, поблагословив мене, і ось я знову сиджу в автобусі поміж Саскою і Міжнародною. Якби не тиснява — впав би на підлогу».
Ти — ангел
З автобуса Павел Кшемінські вийшов віруючою людиною. «Я знав, що моє місце — у Церкві, де присутній Ісус Христос. Я хотів знайти Його таким, яким побачив. По 25 роках, уперше від миропомазання, я пішов до храму. Рафал, мій колега з роботи, який належав до неокатехуменальної спільноти, забрав мене на redditio. То була зустріч неокатехуменів, які відважно давали свідчення свого життя. Пригнічений своїми гріхами, я побачив, як люди, один за одним, в ім’я Ісуса зізнаються у скоєних ними страшних учинках, а потім визнають радість свого навернення. Відчув, що я теж так хочу. Рафал домовився про сповідь для мене; вона тривала три години. На Великдень я пішов на Резурекцію [найголовніша Меса з тих, що правляться у день Воскресіння Христового. — Прим. пер.] і прийняв Господа Ісуса. Але ще не почав жити так, як повинен. Лиш по кількох місяцях боротьби зі старими звичками я пішов до паулінів на зустріч неокатехуменату. Для хоробрості вирішив ковтнути пивка. Ну а що йшлося про храм, то замінив собі дозу на сік і цигарку. По дорозі мене перечепив бездомний, якого я оминув мовчки, а тепер маю докори сумління… Відкрив сік, а на кришечці написано: “Ти — ангел”. Після цих слів уже просто не міг не піти до храму».
Я не помер від страху
— Так розпочався мій шлях навернення, який триває вже 14 років, — каже Павел. — Я зустрічаюся з Ісусом у таїнствах, у Слові, у спільноті Церкви. Був чудесно звільнений від алкоголю, наркотиків, куріння, без жодних «ломок», які мучать тіло. Побачив, що можу прийняти історію свого життя, і Господь Бог мене за неї не роздушив, а невпинно дає мені сили жити краще. 20 років я успішно піддавався процесу саморуйнації, отож не мав взірців творчого життя. Тому зараз я мушу трохи боротися зі спокусами колишніх зразків поведінки, що вже вписані в мене. Порівнюючи себе 14‑річної давнини і сьогоднішнього, бачу двох різних людей. Не можу повірити, що колись був отим типом із отим обличчям. Йоан Павло ІІ заохочував до «уяви милосердя», яка є видом емпатії, сповненим відданості похиленням над іншим. Якщо інколи мені вдається кимсь таким бути, то лише тому, що Бог дав мені те, чого я раніше не мав. Також я дозрів до того, щоби стати віч-на-віч із людьми, яких скривдив, і сказати їм «вибачте». Виявилося, що я не помер зі страху, а просто народився. До мене прийшов мир, за яким я тужив роками. І тепер я роблю все, аби його не втратити.
Барбара Грушка-Зих, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
