Проповідь — одна з найважливіших частин Святої Меси. Це час безпосереднього контакту священика з вірними, які прийшли до храму, для доступного тлумачення складних, інколи геть незрозумілих місць Святого Письма, для пастирського напоумлення в актуальних, болючих проблемах суспільного, сімейного і духовного життя.
Я радію, коли завдяки повній участі у Святій Месі, прийняттю Святого Причастя і конкретному повчанню виходжу з храму ніби перемінена, менш байдужа до того, що ще вчора видавалося таким дріб’язковим чи взагалі неважливим… Однак зізнаюся щиро: що стосується тлумачення Святого Письма чи духовного напоумлення, то часом я повертаюся з храму із порожньою головою і холодним серцем. Можливо, багато в чому винна я сама. Розсіяність, думки про побутові справи, проста втома… І всі слова проповіді пропливають десь поза моєю свідомістю. Я нібито й не беру участі в цій частині Святої Меси.
Шукаючи в собі причин такої пасивності (інколи навіть роздратування), я дійшла певних висновків, якими хочу поділитися.
1. Інколи я чую проповіді не про Церкву.
Саме таке враження виникає, коли я вчергове вислуховую напоумлення і нарікання стосовно тих, хто замість участі у Святій Месі лежить у неділю на дивані, працює або подорожує, ходить по супермаркетах і не приймає Бога у своє життя. Вибачте, але ж хіба існує потреба такого повчання для вірних, які якраз прийшли до храму і якраз слухають оцю проповідь? На одній з останніх Мес довелося вислухати довге роздумування проповідника в такому ключі: «Яке християнське виховання ви даєте своїм дітям, якщо самі не живете по‑християнському? Якщо ви були у храмі тільки на шлюбі та хрещенні дітей, а потім Свята Меса і Господь Бог стали вам непотрібні, то який приклад ви даєте вашим дітям?» Нібито все правильно, але ж ми — у храмі! Хотілось би почути щось, адресоване саме тим, хто прийшов, не лежить на дивані і слухає саме цю проповідь!
2. Інколи я чую проповідь без тлумачення Святого Письма.
Буває, що з такого тлумачення проповідь починається, але, на жаль, виявляється, що це тільки зачіпка для зовсім іншої розмови. Потім мова сходить на інші, побічні теми. Інколи мені стає соромно: хоч я і ходжу до храму, але багатьох важливих місць у Біблії не знаю і не розумію. Так, книжок з коментарями до Святого Письма читати ніхто не забороняє читати. І деякі найцікавіші з них я знаходжу й починаю читати вже по 20 роках «католицького стажу». Відкриваю їхню бездонну глибінь думки по ті місця, які щороку періодично і безплідно вислуховую на Літургії Слова…
З іншого боку, чи не на все життя запам’ятовуються проповіді, в яких священик ділиться своїм власним досвідом пізнання Божого слова, синтезує історико-культурний коментар до Писання зі зверненням до важливих і складних проблем, що їх переживають люди з цієї парафії, або до подій, що відбулися недавно в нашому середовищі, країні, у світі.
В Апостольському повчанні «Радість Євангелія» (2013) цілий розділ присвячений темі проголошення Божого слова під час гомілій. Наголос робиться на тому, що «біблійний текст — основа проповідування». «Насмілююся просити, — пише Папа, — аби щотижня цьому завданню присвячувалося достатню частину особистого і спільного часу, навіть якби треба було визначити менше часу на інші, навіть важливі завдання» (EG 145).
3. Інколи я чую проповіді про все й ні про що.
Так буває, коли у проповіді говориться і про віру, і про гідність людської особи, а на додаток — ще трохи про аборти, п’янство і піст. Думки розсіюються… і вже пливуть у власному напрямку. І добре, якщо проповідь при цьому недовга. Найчастіше ж багатоаспектні проповіді розтягуються до 40 хвилин, і вже просто не сприймаються.
У папському повчанні щодо цього наведено золоті думки. «Найважливіше — зрозуміти головне послання тексту, що творить його структуру та єдність. Коли проповідник не робить таких зусиль, цілком імовірно, що і його проповідування не матиме єдності й порядку. Його промова буде тільки сумою порізнених ідей, які не зможуть мобілізувати інших» (EG 147). Пишучи про способи проповідування, Папа Франциск нагадує: «Добра проповідь, як казав мені старий наставник, повинна мати “одну думку, одне почуття й один образ”» (EG 157), а стислість проповіді — дуже важливий педагогічний спосіб промовляння.
4. Інколи я слухаю занадто «мудрі» й абстрактні проповіді.
Уже традиційними для проповідей стають повторювання про те, що треба бути «відкритими на Бога», «впустити Христа у своє життя і свої серця», «зректися гріха»… Цілком згодна: це потрібно робити. Однак для мене залишається загадкою: як це робити конкретно, за моєї людської недосконалості та гріховності? Якби в моїй душі були десь конкретні двері, я вже зараз узяла би ключика, відчинила б їх для Бога і була би впевнена, що все добре. Але я відчуваю, що цей ключик і ці двері мені ще треба шукати і шукати… А може, і не треба… Я заплуталася… Тому хотіла би почути щось конкретне, практичне, застосовне у житті, бо воно складається з конкретних справ і конкретних стосунків. Інакше виходить так, що проповідь хоч і сказана зрозумілою для мене мовою, але не наповнена сенсом, нічого не залишає в душі, окрім давно відомих словесних формул.
5. Інколи я слухаю одну й ту саму проповідь щонеділі.
З певними варіаціями, звісно, але, загалом беручи, одне й те саме. Цей пункт зазвичай охоплює два попередні.
6. Інколи я почуваюся так, ніби священик мене за щось сварить.
Буває, що більша частина проповіді лунає у такому тоні, аж я сама почуваюся винною за те, що хтось у недільний день лежить на дивані, хтось не читає Катехизму і не тримає у домі Біблію на видному місці. З іншого боку, священик нібито краще за мене знає, що я сама думаю, та ще й сварить мене за це. Тому в мене викликають чимало негативу такі висловлювання, як «Чого ви живете так, ніби Бога немає?», «Чому ви думаєте: я сам — господар свого життя, а до Бога звертаєтеся тільки коли біда станеться?»
Можливо, священик має рацію, роблячи такі узагальнення: уявляю, скільки сповідей він вислухав… Але хочеться знати, що у церкві тебе не сваритимуть, а навпаки, з любов’ю підкажуть, як із Божою допомогою визволитися від тієї чи тієї гріховної схильності. Гріх — це хвороба душі. А хворого не вилікуєш, просто насваривши його за те, що віні хворіє. До речі, позитивне мовлення — ще один важливий аспект, на який звертає увагу Папа Франциск у своїй адгортації: «Коли вказується на щось негативне, треба намагатися також показати безумовну цінність, яка захоплює, аби не спинятися на наріканні, на скаргах, на критиці чи докорах сумління. Більше того, позитивна гомілія завжди дає надію, скеровує в майбутнє, не покидає нас у полоні негативу» (EG 159).
7. Часом я слухаю проповіді, сказані суржиком.
Гомілія це публічна промова. На одній Месі можуть зібратися сотні й навіть тисячі вірних. Серед них — і філологи, і вчителі, й журналісти, і багато інших людей, небайдужих до рідної мови… Як приємно буває слухати проповідь, коли священик-іноземець, вивчивши нашу мову, чудесно проголошує нею свою проповідь! І як ріже вухо, коли навіть «свої» виголошують щось на кшталт «біскуп з амбони», «ми прийшли на Мшу», «Пан нас кохає» (тобто «Господь» нас «любить» — схожі слова не обов’язково є відповідниками!). Звісно, священики — не філологи, однак їхня мова — інструмент проповідування. Тому немає нічого ганебного в тому, щоби звернутися до фахівців по допомогу в стилістичній та граматичній відповідності проповідей правилам державної мови. Зрештою, існують мовні курси для потребуючих.
Попри все це, я щиро вдячна проповідникам, які своїм делікатним, щирим і водночас влучним словом насправді витягають із моєї душі все, що мені заважає жити по-християнськи, та зворушують моє сонне сумління. Тоді я почуваюся однією з улюблених дочок Господа Бога.
Катерина Остринська, Сatholic.by
фінансово.
Щиро дякуємо!
