«Отче наш» і «Радуйся, Маріє», поспіхом і недбало вплетені поміж буденні обов’язки; перехреститися вранці й увечері — ото й весь «молитовний устав» не одного католика…
Помиляється той, хто гадає, ніби це стосується тих, хто до храму приходить виключно на шлюби й похорон. Дуже багато людей, присутніх на Месі щонеділі, кому істини віри не байдужі, — майже не моляться. Я вже давно у цьому переконалася: розмови про віру в «християнській державі» показують це як на долоні.
Витримати три хвилини на молитві, звести її до купки прохань, відкладати її на так званий кращий час (який ніколи не настає), і звичайне «ну не хочеться мені» — це і є для нас хліб насущний. Повсякдення.
Я не молюся, бо… Завжди існує класична відмовка.
Одні кажуть: «Я не вмію молитися, але найважливіше — жити так, як Бог велить». Інші трохи засмучені своєю слабкою волею і шукають виправдань. Я часто чула: «Буду молитися, як насправді відчую натхнення. Вимушена молитва не може подобатися Богові».
За такими сентенціями далі тягнеться класичне: «Я нічого не відчуваю на молитві» та «Бог не дає мені достатньо благодаті», або ще «Аби насправді молитися, треба спершу насправді навернутися». Це дуже популярні думки на тему молитви.
Ба більше, чимале гроно вірних причину небажання працювати над духовним життям вбачає у так званій «здерев’янілості» Церкви. Ми полюбляємо нарікати на душпастирів, позбавлених запалу, на нудні проповіді, на парафії, єдиною «цікавинкою» яких є реколекції перед святами («А ну ж приїде проповідувати хтось новенький»). Беручи до уваги натовпи на харизматичних зустрічах, Месах про зцілення, можна дійти висновку, що там панує атмосфера, яка більше надихає віру…
А може, для «справжньої» молитви треба просто щиро молитися, а не шукати «духовностей» і «відчуттів»?
Моя синусоїда віри. Чи так має бути?
Найімовірніше, більшість із нас хоч би раз у житті зазнавала якогось сильного сакрально-емоційного потрясіння: чи то на паломництві, чи на реколекціях, чи на винятково прекрасно відслуженій Літургії.
Наскільки для декого це може бути поворотним моментом у вірі, настільки ж уважне спостереження довколишньої реальності показує, що наші побожні постанови, які виринають із надзвичайних переживань, частіше гинуть у сірій дійсності, аніж фундаментально щось змінюють. Коли нам знову зазирає в очі знеохочення, ми часто сприймаємо його як прояв віддаленості від Бога і чекаємо, що повернеться той «особливий час».
Чимало таких християн, передбачаючи втрату температури своєї віри, наполегливо їздять по різних місцях за харизматиками, аби «відчути» Бога. На жаль, складно ціле життя інтенсивно підкидати дрова у багаття. Найчастіше це закінчується тим, що ми опиняємося змучені, з відчуттям випаленості, й не знаємо, що робити з нашою вірою.
Безперервна лінія — найкраще розв’язання
Видатні моменти у релігійному житті мають бути для нас насамперед запрошенням перемінювати нашу щоденність, а не висотами внутрішнього життя. Легко засумніватися в сенсі віри, коли те, що ми сприймали за зв’язок із Богом — почуття, емоції, стосунки з людьми, душпастирські авторитети, — з різних причин починає підводити.
Життя показує досконало, що можна весь період школи і студентства бути пов’язаним із якоюсь парафіяльною групою, а після переходу до повсякденної битви за побут мати щонайбільше доброзичливу байдужість щодо Церкви.
Від цієї синусоїди віри (якої не варто плутати з природною боротьбою зі слабкостями та постійним навертанням) захищає щоденна молитва, без огляду на обставини та настрій. Молитва будує наш імунітет проти хвиль холоду зовні та зсередини.
Ця щоденна практика нагадуватиме мені, що в тому, що я роблю, не йдеться виключно про мене і хороше проведення мого часу. Коли я спроможна щодня знайти час, аби (в будь-якому розумінні) зачинити за собою двері й бути тільки з Ним, — зменшується ризик переплутати пріоритети. Це ставання перед Богом саме в такому настрої, в якому я перебуваю, і з усім багажем щоденності, а не з хвилинною потребою зазирнути у своє нутро.
Відкладання молитви на «кращі часи» позбавляє нас шансу насправді усвідомити, що Хтось реально присутній у нашому житті. У Біблії такі особистості, як Авраам чи святий Павло, або ще інші, почули голос Бога у вражаючий спосіб. Однак їхнє подальше життя не було спогадом про одну-єдину солодку мить, а ставало початком конкретної мандрівки з Богом — у щодень.
Мілена Кукля, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
