На це просте запитання немає простої відповіді. Статистичний користувач медіаресурсів, який не знає того, наприклад, що таке дозвіл на приватне використання, перебуває в глибині морально-юридичного лабіринту.
На додачу майже кожен нині має доступ до технологій, які вможливлюють порушення авторського права. Колишні радіомагнітофони, потім магнітні відеоплеєри, а нині відтворювачі DVD мають функцію «запис».
1992 року Конгрес США видав документ під назвою «Audio Home Recording Act» (AHRA), згідно з яким окремі громадяни не можуть бути звинувачені у виконанні окремої копії матеріалу, захищеного авторським правом, доки вони це роблять для особистого використання. Ось тільки цей акт було ухвалено до того, як з’явилися CD‑плеєри…
Американські суди дозволили також виробляти програвачі формату МР3, попри те, що вони ще більше заохочують скачувати музику з мережі. Додамо ще, що американський Верховний суд ствердив: не можна звинувачувати технологію (ішлося про відеомагнітофони Betamax) тільки тому, що за її посередництвом стає можливим порушення авторських прав.
Складно відповісти на питання, чи гріх починається уже в ту мить, коли ми позичаємо сусідові диск із записаною з телевізора комедією чи концертом (який він теж може собі скопіювати). Дехто шукає в таких прикладах аналогії з обміном файлів із допомогою технології Р2Р. У цьому також існує певна подібність до книжки: я не чув, щоб комусь заборонили позичати куплену чи ксеровану книжку.
Видавці пробують нас переконати, що ксекоропіювання вбиває книжки, але — хоч багато хто про це не знає — володарі ксероксів повинні сплачувати відсоток від оплати за ксерокопіювання, роблячи це через організацію спільного розпорядження авторськими правами. Якщо ми платимо, то не крадемо.
Але скачування для власного використання — це очевидне нараження автора на зменшення прибутків від продажу, а поширення піратських копій заради грошей — це, своєю чергою, також черпання прибутків, але на які вже людина права не має. Отже, це безсумнівно неморальне.
Таким чином, межу визначають два елементи: чужа матеріальна шкода і можливий прибуток того, хто копіює (скачує, записує). Ніхто з нас не платить безпосередньо автору, а тільки численним посередникам на цьому шляху. Якщо ми записуємо фільм із телевізора, щоб його переглянути пізніше, то ми вже заплатили за це, купуючи абонемент на телебачення.
Чи гроші, заплачені в книгарні, не дають мені права потім позичити книжку другові? Чи, сплачуючи за послуги інтернету, я не плачу також і за можливість розміщення на жорсткому диску свого комп’ютера пісні, яку звик слухати на якомусь порталі? Ось мислення пересічного користувача інтернету, який шукає логічних — як йому видається — аналогій.
Так, у цьому всьому напевно є якась дія на шкоду власникам авторських прав, прав на розповсюдження тощо. Підходячи до цього строго, треба було би не позичати книжок друзям, а відправляти всіх до книгарні, хай собі куплять; не записувати собі фільмів, а купити DVD; не скачувати пісню на комп’ютер, а купити весь диск цього виконавця в «правильному» місці. І не дозволити його слухати нікому іншому, тільки собі. Складно таке собі уявити…
Я написав про сумнівні ситуації. Те, що об’єктивно погане, тут радше є очевидним: ніхто не збирається виправдовувати розміщування в інтернеті піратських копій фільму перед його прем’єрним показом, ані розміщення книжки до її видруку, як і поширення піратських програм чи комп’ютерних ігор. Також і про скачування піратських копій, навіть без наміру їх подальшого поширювання, варто порозмовляти зі своїм сповідником.
Інша справа, що інколи просто важко користувачеві інтернету відрізнити, який сайт надає контент легально, а який викладає нелегальні копії. Складно теж не бути ошелешеним, коли з хваленого порталу береш програму, яка — як з’ясовується —вможливлює крадіжку.
Одним словом: більше непевності, ніж певності.
о. Анджей Драґула, Deon