За своє коротке життя я пережив низку насправді фантастичних подій: одружився з надзвичайною жінкою, побував у Римі та бачив на власні очі кращі удари Кена Ґріфі (американський бейсболіст. — Ред.). Однак усе гасне у порівнянні з моментом народження мого сина.

Жодні мої осягнення, справи, які я, імовірно, зроблю, не затьмарять важливості й значення цього досвіду. На момент народження сина я усвідомлював, що моє життя змінилося кардинально. І я переконуюсь у цьому щоденно від тієї миті. Уже протягом першого місяця батьківства я навчився великої кількості справ. Хочу виділити особливим чином три з них, позаяк вони мені здаються найважливішими.

1. Я — егоїст

До народження нашого малюка я вважав себе доволі самовідданою та жертовною людиною. Я не робив стільки, як св. Франциск або Мати Тереза, однак я теж не ледарював. Я регулярно готував вечерю для дружини та прибирав кухню після своїх кулінарних експериментів. Додатково я тренував баскетбольну команду й ходив на молитовні акції до абортної клініки. На перший погляд — непогано, я був дуже задоволений собою. Однак коли народився мій син, я зрозумів, наскільки це твердження далеке від істини.

Я робив добрі речі. От тільки навіщо? Задля чого? Я побачив, що усім моїм вчинкам насправді бракувало любові. Святий Тома Аквінський писав, що «любити означає бажати добра іншої людини, як вона того собі бажає». У більшості випадків я думав виключно про себе, а також про те, яку користь особисто мені принесе чергова благодійна акція. Я не зосереджувався на тому, що це дасть тим конкретним людям; навпаки, я думав про задовлення власних бажань і прагнень. 

Усе радикально змінило народження мого сина. Він дав мені зрозуміти, щойно прибувши до нашого дому зі шпиталю, що потребуватиме мого піклування та уваги завжди. Я більше не можу робити, що лиш мені заманеться, добре чи погане, адже я можу бути потрібний кожної миті. Якщо мого сина треба взяти на руки, заспокоїти чи змінити йому підґузок, — те, що я саме зараз не в гуморі, відходить на другий план. Вимоги, які стоять за поняттям батьківства, показали мені, наскільки егоїстичним я був до цього моменту. Сьогодні я вчуся також дякувати Богові за можливість доростати до зрілості як чоловік, стаючи даром для власної родини. Батьківство навчило мене ставити інтереси іншої особи вище за власні у кожному аспекті життя.

2. Мами — справжні супергерої

Усвідомлюючи власний егоїзм, я збагнув наскільки безкорислива моя дружина. Вона працювала удома протягом 24 годин, завжди готова діяти з відвагою і терпеливістю, якої я не бачив досі. Вона подарувала життя нашому синові, вона як мати відповідала без зволікань на кожну його потребу. Вона продовжувала мене вражати цілодобовою пильністю і готовністю піклуватися про нашого сина. Вона годувала його кожні дві‑три години без скарг і нарікань, удень і вночі. З того моменту, як ми прийняли рішення про грудне годування, насправді мені не залишалося нічого, як піклуватися, аби моя дружина мала усе необхідне перед черговим годуванням; основна частина обов’язків спочивала на ній.

Цей досвід повністю змінив моє бачення материнства. Звісно, я завжди шанував матерів; однак я ніколи не усвідомлював, на які жертви вони готові заради своїх дітей. Після того, як я побачив у пологовій залі, чого коштувало моїй дружині народження нашого сина, а потім — скільки вона робить, аби він міг рости й розвиватися, я можу з упевненістю сказати, що вона та багато інших матерів — справжні супергерої, які щодня з великою самопожертвою та любов’ю служать своїм дітям, не очікуючи нагороди й визнання. Вони віддають себе, підтримуючи життя та живлячи тих, кого люблять, наслідуючи Христа, який віддає своє життя на хресті.

3. Молитва — фундаментальна справа

Це моє останнє відкриття. Мені слід було нагадати, що молитва — джерело сили та любові для кожної родини, і моєму синові це вдалося. Коли він народився, ми були такі дезорієнтовані через постійну відсутність сну, що про нормальний план дня уже й ніхто не згадував. Ми використовували кожну можливість поспати, були слухняні рекомендаціям лікаря — однак іноді коштом молитви. Спершу ми почувалися виправданими, пояснюючи усе втомою та неабиякою зайнятістю, пов’язаною із малюком. Однак відсутність молитви уже незабаром стала для нас нормою. І тут почали виходити на яв знеохочення та роздратованість. Достатньо було щонайменшої дрібниці, аби вивести нас із рівноваги, і похмурий настрій входив до нашої оселі. Ми в усьому звинувачували недосипання; щоправда, частка правди в тому була. Та після глибших роздумів ми усвідомили іншу причину: ми відмовилися від регулярної молитви. Отож ми швидко забралися виправляти свої помилки та повернули молитву до нашого денного плану, підпорядковуючи їй життя. Це насправді допомогло налагодити наші взаємини і мало ключове значення для подальшого спільного життя.

Батьківство — це велика радість, однак це також дуже вимоглива річ. Без Божої благодаті, я переконаний, ми б не впоралися з нашими батьківськими обов’язками. Доказом особисто для мене завжди будуть ті два тижні, коли ми з дружиною припинили молитися.

Висновок

Народження сина показало мені багато важливих речей про мене та про життя загалом. Три з них вважаю найважливішими: мій егоїзм, героїзм матерів та значення молитви у житті сім’ї. Сподіваюся, це допомогло мені стати кращим чоловіком та кращим католиком. Я побачив, як Господь мене очищує через покликання до подружжя, показуючи мені правду про себе, про родину та про мою залежність від Нього.

Меттью Петіш, Тhe Сampion