Парад Пірра

Я не бачив жодної притомної дискусії в українських ЗМІ, яка б тверезо виклала позиції опонентів та активістів проведення київського гей-параду. Таке враження, що опцію дискусії було свідомо виключено як таку. Тему «закричали» популістськими гаслами «за рівність», «любов» і тому подібне. Мовляв, ми за рівність, а якщо ти проти нас, то ти проти рівності. Дуже схоже на російський дискурс «ми проти фашизму», а всі хто проти нас відповідно «за» фашизм. Опонентам вкотре наліпили етикетки антиєвропейців, відсталих тощо. Проте здається ніхто не потрудився дізнатись, а чому саме опоненти мають свої застереження проти такого дійства. Це свідоме намагання виключити опонента з розмови, самому проінтерпритувати його позицію (темне середньовіччя, забобони тощо) свідчить лише про те, що гравець просто грає нечесно.

Френсіс Фукуяма, відомий апологет ліберальних демократій, (і тому я підкреслено свідомо залучаю його думки в цей текст) у своїй відомій книзі «Кінець історії і остання людина» слушно показує суперечливість деяких «нових прав», які збурюють демократичні суспільства: «…почти все либеральные демократии в прошедшие лет тридцать видели пролиферацию новых «прав». Не удовлетворяясь защитой всего лишь жизни, свободы и имущества, многие демократии определили также права на частную жизнь, путешествия, занятость, отдых, сексуальные предпочтения, аборты, детство и так далее. Нет необходимости говорить, что многие из этих прав неоднозначны в своем социальном содержании и взаимно противоречивы. Легко можно предвидеть ситуации, в которых основные права, определенные, скажем, Декларацией независимости и конституцией, были бы серьезно ограничены вновь придуманными правами, цель которых — более глубокое уравнивание общества».

Відразу ж Фукуяма означує ключове питання, навколо якого вся полеміка і закручується і яке, як показує українських досвід зокрема, цілком ігнорує (спроба постановки цього питання тоне в криках про «рівність», «любов» і «толерантність»): «Непоследовательность этой нашей беседы о природе прав — проявление более глубокого философского кризиса, касающегося возможности рационально понять человека. Права возникают непосредственно из понимания того, что представляет собой человек, но если нет согласия по вопросу о природе человека или если считать, что такое понимание в принципе невозможно, то любая попытка определить права или помешать созданию новых и, возможно, иллюзорных прав будет тщетной».

Це питання є ключовим, оскільки від нього залежить відповідь про фундамент людської гідності. На чому вона тримається? Далі Фукуяма слушно говорить про те, що якщо людина це високоорганізований слиз, то чому не можна захищати права будь-якої форми життя, того ж самого слизу? Неможливість чітко визначити в такій системі координат, хто в природі може страждати, може призвести до того, що ми будемо боротись за право вірусу ВІЛ жити в організмі людини, тобто проти його знищення…

Спір про права в Україні це спір про те, ким є людина насамперед. Це проблема антропологічна, перш за все. Проте за популістським галасом цього ключового поняття не чутно зовсім. Насправді маємо зіткнення двох парадигм того, ким є людина. Одна сторона захищає абсолютну гнучкість людської природи, а також конвенціональний характер людської гідності, тобто, що людська гідність є продуктом угоди. Якщо її походження є «природнім», то чому вірус імонудефіциту людини (ВІЛ) не має від природи такої ж гідності? На мою думку, крихкість конвенціональної парадигми людської гідності є очевидною. Вона завжди може піти з газом у труби якогось Аушвіцу.

Фундаментально протилежну концепцію гідності людини відстоюють представники релігійних спільнот України. Хоч варто відзначити, що серед опонентів гей-парадів в Україні є й безліч людей, які не мають релігійних мотивацій щодо цього. Але, говорячи про християнську традицію, то в ній людська природа є універсальною і не може бути модифікована на розсуд її носія. А гідність людини не є суспільною угодою, а має трансцендентне походження і не може бути відчуженою від людини розірванням цієї угоди. Саме тому Церква підкреслює рівну гідність всіх людей, бо це непорушна рівність. Яку ніхто не має права підважувати. В ставленні до людей з гомосексуальними схильностями Церква наполягає на беззастережній повазі до їх гідності і відстоює всі базові права цих людей, говорить про неможливість будь-якої дискримінації цих людей (ККЦ, 2358). Чи це може поширюватись також на сферу так званих «нових прав»? Права людини не можуть бути відокремлені від самого розуміння людини. Про це говорить і Френсіс Фукуяма. Розуміння універсальності людської природи згідно з Божим задумом виключає можливість модифікацій цієї природи на свій розсуд. Звісно, що гей-активісти будуть наголошувати тут на «природності» гомосексуальних схильностей, проте не існує переконливого і загальноприйнятого наукового доказу, що явище гомосексуальності має не психологічну причину, а біологічну.

Тут варто повернутись до першої цитати Фукуями, де він говорить про те, що боротьба за «нові права» може провокувати значні суперечності з базовими правами людини. Коли говоримо про українських контекст, то варто виділити намагання (в даній історії зокрема) витіснити релігійний дискурс з публічного. Я вже колись писав про те, що секулярна держава не означає «атеїстична держава». Проте ці поняття часто плутають. Церква як інституція відділена від державного управління, проте вона не відділена від суспільства. Віруючі громадяни є такими ж громадянами, які і всі інші. Вони зрештою можуть об’єднатись в громадські організації (як є на Заході) і з повним правом включатись в громадське життя, як і будь-які інші інституції громадянського суспільства. Чи може бути виключений релігійний дискурс з публічного, як цього вимагають апологети «нових прав»? В цій ситуації ми вступаємо в суперечність з базовим правом людей на свободу віросповідання (до слова пригадаю всім, що дискурс толеранції з’явився з європейській думці завдяки Джон Локку і стосувався саме толеранції в релігійній сфері). Апеляція до того, що віра є лише приватною справою особи, в нашому контексті це лише гола ідея, яка не має ніякої юридичної бази. Відділення інституції Церкви і держави нічого до цього немає. Воно не стосується мене як простого громадянина цієї держави.

У підсумку ми маємо справу з зіткненням двох парадигм людини і розуміння людської природи. І це не спір про права, рівність чи гідність. Це спір про джерело цих понять, їх фундамент. Без погляду в корінь розмова буде лише свідомим чи несвідомим ковзанням по поверхні, тобіш популізмом. Ковзанням по поверхні є і дотична дискусія про мораль. Сторони по різному розуміють базис цього поняття і його суть, то ж всі дискусії страждають на те що американський філософ Елісдеа Макінтайр («After the virtue», 1984) назвав «концептуальною несумірністю». Свобода, як самоціль (йдеться не про вибір добра і зла, а про право вибору як такого) постійно буде пробиватись крізь моральні принципи, розуміючи їх як заборони і перешкоди. Проте така теорія моралі (як системи заборон) є наслідком провальної спроби її раціонального обґрунтування в епоху Просвітництва. Античність і Середньовіччя (звісно не те напівмітологічне про яке говорять гей-активісти) в теорії моралі містили базовий принцип – телеологічності (від грецького  τέλος – ціль). Без нього мораль зависає в повітрі і розпадається, стає незрозумілою системою заборон і обмежень чи забобонів. Проте для античної і середньовічної християнської традиції мораль це засіб вдосконалення, а не система заборон. Мораль це проводир від «людини-яка-вона-є» до «людини-якою-вона-могла-б-бути-якби-усвідомила-свою-сутнісну-природу», це система особистого зросту. Без телеологічності  вся теорія моралі падає і важко буде обґрунтвати навіть необхідність толерантності…

Звісно виникає питання чи можуть в суспільстві паралельно співіснувати дві чи більше антропологічних теорій? По суті ми вже маємо з цим справу і не перший день. Тому тут скоріше питання виникає чи може одна з теорій стати єдиною можливою для прийняття всіма? Радянський союз яскравий приклад, як це може відбутись і які будуть з цього наслідки. Мені видається, що в центрі дискусій щодо цього питання мусить стояти принцип «спільного блага» без заперечення базових прав всіх окремих осіб. Але фундаментальним правилом має бути сама наявність такої дискусії, а не її уникання.

Зі свого боку я навіть радий, що цей парад таки відбувся. Бо в тому як він відбувся, може критись Піррова перемога його активістів… На жаль, воно поляризує суспільство, проте багато людей, яким і діла не було до цієї теми, побачивши маніпуляції з різними термінами зайняли негативну позицію. Одна подруга моєї дружини, якій далекі різні релігійні аргументи просто обурилась, мовляв, що це за приватизація однією, до того ж малочислельною групою таких термінів як «рівність», «права»? «Це чиста маніпуляція», – сказала вона.

Ще один важливий момент, який варто відзначити, це те, що та активна частина людей з гомосексуальними схильностями, які організовують такі добре фінансовані заходи це лише частина тих, від імені, яких вони виступають. Священики і єпископи часто в приватних розмовах відзначають ту велику кількість чоловіків і жінок, які приходять до них зі своїми стражданнями через такі схильності. Я насмілюсь припустити, що для більшості цих людей їх схильності стають справжнім випробуванням (ККЦ, 2358) і їм абсолютно байдуже до тих, хто буцімто намагається захистити їхні права… Ці люди в Церкві можуть знайти справжнє розуміння і милосердя.

Блог Анатолія Бабинського, РІСУ