Найстрашніший пам’ятник радянської епохи – це дитячі будинки

Учора, 11 липня, до Львова прибули учасники велопробігу «Україна без сиріт». Після зустрічі із мером та прес-конференції хлопці приїхали на площу перед пам’ятником Шевченку.

Геннадій Мохненко — лідер та ідейний натхненник цієї акції, пастор «Церкви добрих перемін», єпископ п'ятидесятницької Церкви Божої України, військовий капелан ЗСУ, розповів CREDO про мету велопробігу, про труднощі з якими змагаються учасники, та про подальші плани.

— Я спостерігала за вашим прибуттям. Дух бойовий збережено і дисципліна на високому рівні.  І питання само якось виникло: ви — колишній військовий?

— Ні. Насправді, зовсім ні. Але був колись сержантом у пожежному підрозділі й ось стало в пригоді. Це хлопці з вулиці – з ними по різному треба вміти спілкуватися, і так теж.

— За вами непростий і довгий шлях. Який вже кілометраж пройдено?

— 15 650 км за спиною в команди. Зливи, холод, спека, гірські перевали; ми мерзли в дорозі, ми плакали від втоми… Хлопці зараз роблять справжній спортивний подвиг. І завдяки цьому нас чують. Я впевнений.

— Були дезертири?

Розбіглися професіонали, які починали разом із нами. Через кілька днів вони сказали, що більше не можуть в такому ритмі функціонувати. Вони звикли, що проїхавши дистанцію, мають готель, масажиста, тишу, збалансоване харчування. А в нас все інакше: дистанція, прес-конференції, круглі столи, виступи на площах, в церквах, шоу і втрата свідомості замість відбою. І спимо ми зазвичай у спортзалах сільських шкіл, а не в готелях.

— Не скаржаться ваші хлопці? Не ниють?

— Звичайно, що скаржаться. Коли мені було 12-13 років, я мріяв про подорожі, ми всі читали Жуль Верна і мріяли про пригоди. А мої хлопці виросли у підвалах, їхнє життя було пригодою, суцільною пригодою, от тільки кримінальною, злою і страшною. Їх не можна забрати з каналізаційних люків, з вулиць і підвалів, посадити за парту і читати лекцію. Їм потрібен екшн. І тому ми вчимо їх, мотивуємо і надихаємо саме так: сплави гірськими річками, походи, велопробіги. І зараз перед ними 10 країн за наступні вісім тижнів, і це безумовно цікаво будь-якому підлітку. Тому втомлюємося, нарікаємо, але долаємо труднощі і формуємо характер.

— Перед вами Польща і далі…

— Литва, Латвія, Естонія Фінляндія, Швеція,Норвегія, Данія, Німеччина Північна і Центральна і там ми завершуємо етап у 5 тис. км — залишаємо велосипеди. А наступного року, дасть Бог, повернемося і ще 10 країн Європи. А тоді вже залишиться пересікти Американський континент і навколосвітня подорож  зроблена.

— Яку мету ви поставили перед собою, крім навколосвітньої подорожі?

— Ці хлопці, наші прийомні діти, виросли у підвалах, вони на вулиці хто з 2-х, хто з 4-5 років. І коли вони потрапляють у родини — отримують хороші шанси пробитися у житті. Ми мотивуємо людей всиновлювати дітей. Дитячі будинки та інтернати повинні відійти у минуле. Кожна дитина, прокидаючись зранку, повинна обіймати тата і маму. Наше глибоке переконання, що найстрашніший пам’ятник радянської епохи – це дитячі будинки. Діти повинні мати батьків. І ми своїм велопробігом хочемо донести до всіх – сироти це не діти другого сорту, вони в дитячих будинках не тому, що з ними щось не так, а тому що щось не так із нами – дорослими. Щось не так із нашим суспільством. Ми мотивуємо людей переступити через свої страхи, через міфи про всиновлення і забирати дітей у родини.

— Можна вже говорити про плоди?

— Сотні історій, лише тих, про які ми знаємо. Без перебільшення. Люди після наших концертів, прес-конференцій, фільмів про нас, зважилися і взяли діток у родини. До того ж, не лише красивих та здорових, але діточок з інвалідністю, ВІЛ-інфікованих, без руки чи ока. Але люди зважилися і це ми допомогли їм подолати свій страх.

— Дякую за розмову.