Історія вадовіцького навернення німецького злочинця, який несе відповідальність за життя сотень тисяч людей, не так широко відома і згадувана. В історичній пам’яті комендант табору Освенцім-Біркенау записаний як безжалісний кат, позбавлений людських почуттів і рефлексів.
Безсумнівно, приманкою поїхати на реколекції служби охорони здоров’я до Ченстохови, була обіцянка залишитися в Освенцімі й Черній. В обох цих місцях — якщо йдеться про особистий досвід — я ще не була.
За кілька кілометрів до Освенціма священик, який керував групою, запитав учасників цієї поїздки, чи пам’ятають те, що він раніше — мабуть, не раз — говорив під час проповіді в лікарняній каплиці, тобто про збіг дат, постатей і різний фінал «героїв» табору. Чесно кажучи, я ніколи не чула такої проповіді, а думаю, що вона міцно засіла би в моїй пам’яті, бо такі порівняння завжди розпалюють уяву…
Цей священик розповідав, що комендант концтабору Освенцім і Максиміліан Марія Кольбе (людина, яка у всіх асоціюється з Освенцімом) мали багато спільного: вони були ровесниками (йдеться про кількість років на момент смерті, тобто 47), обидва хотіли стати священиками, причому один із них реалізував своє покликання, інший вибрав протилежне, і обидва дивилися один одному в обличчя в таборі. Кольбе помер як герой і став святим; другий же став одним із головних нацистських військових злочинців в історії світу, хоча перед смертю навернувся. Дуже сильно вразило мене те, що під час відбування покарання у вадовіцькій в’язниці, попри те, що засуджений нацист попросив про Причастя, не знайшлося нікого, хто би його посповідав (що не тільки здивувало мене найбільше, а навіть шокувало). Тому після повернення додому я вирішила, що дізнаюся більше деталей…
Сам табір, незважаючи на масштабність трагічної історії, не настільки сильно вразив мене, як нацистський табір у Штуттгофі, який я відвідувала в дитинстві під час перебування в дитячому таборі в Гданську. Можливо, вік/зрілість або інша здатність оцінювати та оволодівати знаннями і т.д. впливали на це; я не можу пояснити. Цього разу мою увагу привернула постать головного коменданта нацистського табору смерті в Освенцімі. Його навернення приголомшило мене, бо я не знала раніше цієї історії.
Ніде вище я не називала його імені й зробила це навмисне. Після декількох кліків у мережі я побачила, що Рудольф Г. — комендант табору, це не той Рудольф Г., про якого я думала (і, мабуть, багато людей, які не знають добре історії Другої світової війни, роблять таку саму помилку). Отже, є два Рудольфа Г. — і хоч їхні імена читаються однаково, та це різні постаті, різні люди, різні історії; поєднує їх тільки нацистська діяльність. Один із них — це Рудольф Вальтер Ріхард Гесс (Heß), третя особа в Німеччині після Гітлера; другий — Рудольф Франц Фердинанд Heß (альтернативний варіант написання: Hoess або Höss), командир німецького концтабору Аушвіц-Біркенау в 1940-1943 рр.
Кольбе я вже знала, Гесса ні, тому почала ритися в мережі, переглядати інформацію, пов’язану з ним, і стежити за історією його життя. Вона, на жаль, трагічна, для мене незрозуміла, але дає багато приводів для роздумів. Те, що після нього залишилося, — це свідчення людей, які спілкувалися з ним. Ми ніколи не будемо знати — хоча ці свідчення дають нам у цьому відношенні деякі орієнтири, — як насправді діяла його совість і як виглядала таємниця його життя. Воно назавжди залишиться таємницею, відомою тільки Богу. Ми можемо лише придивлятися до напруження, яке з’являється між людиною та її образом, тим, що залишаєш по собі. Я думаю, що варто знати його біографію, щоби спробувати з неї зробити висновки для себе.
Рудольф Гесс — постать незвичайна. Він був не просто пересічним комендантом табору, а одним із найбільш безжальних виконавців нацистських злочинів. Під його керівництвом за три з половиною роки Аушвіц став найбільшим табором смерті Третього Рейху, місцем знищення в масштабах, яким не має прецеденту в історії людства. Цей — сучасною мовою — геніальний нацист-менеджер, який реалізував «остаточне вирішення єврейського питання», вирізнявся сліпим і беззастережним послухом, він був ревним, скрупульозним і методичним. Наприклад, як педантичний перфекціоніст, він запровадив обов’язкове татуювання номерів ув’язнених, щоб поліпшити «ведення бухгалтерського обліку» смерті. Він дбав про «ефективність» газових камер і крематоріїв, впроваджуючи щораз нові «модернізації». Він вражав своєю винахідливістю.
Родина Гесса був католицькою. Але ця релігійність була похмура, повна страху перед гріхом і почуттям провини, над нею домінував категоричний і авторитарний батько, який, до того ж, не реалізувався як монах. Гесс пізніше згадував його як «людину замкнену, некомунікабельну, яка не виказувала своїх почуттів, урівноваженого, дуже чесного, з надмірно суворими етичними принципами, глибоко релігійного фанатичного католика». Він не був для свого сина занадто ніжним, що мало би вплинути на психіку дитини і сформувати її майбутнє. Це голова родини хотів, щоби молодий Рудольф став священиком (sic!).
Спочатку хлопчик узяв це до уваги, але з часом вузол батьківської постанови став його душити. Окрім того, мундир солдата приваблював його набагато більше, ніж ризи священика. А нагода до військової служби з’явилася швидко, бо вже 1914 року, тобто тоді, коли помер його батько (Рудольфу Гессу було тоді 14 років). Варто відзначити, що після народження молодшої доньки Франц Ксавер (батько Рудольфа), дав обітницю целібату й посвятив Богові свого сина, призначивши його до священства. Він вибрав його життєвий шлях, не питаючи сина про згоду. Він не розумів, що стосунки любові з Богом можливі тільки в умовах повної свободи, і будь-який примус у питаннях релігії є порушенням основних прав людської особистості — права на свободу совісті.
Франц часто запрошував до себе додому місіонерів і брав свого сина, Рудольфа в паломництва до різних святинь у Німеччині, Швейцарії та Франції. Рудольф був ревним міністрантом і сумлінно виконував релігійні обов’язки, але був замкнений і не зміг відкритися іншим. «Я ніколи не давав собі нав’язувати щось і завжди мав наполягти на своєму. Якщо хтось мене кривдив, я не заспокоювався, аж доки, на мій погляд, не помщуся. Я був у цих питаннях принциповим» (Автобіографія, стор. 33). Мати, намагаючись здійснити мрію свого чоловіка, робила все, що було в її силах, аби підліток Рудольф не вступив до армії. Безуспішно. Хлопчик вступив на службу в армію і провів наступні кілька років на фронті в Туреччині, Месопотамії та Палестині, де дослужився до фельдфебеля. Також був нагороджений Залізним хрестом I та II класів. Гесс згадує: «Я вирвався з теплої атмосфери рідного дому, розширився мій світогляд (…) Із тремтячого від страху хлопчика, що втік з‑під опіки матері, яким я був під час першої сутички, я став жорстким, грубим солдатом» (Автобіографія, с. 40).
За всі ці роки Гесс віддалився від християнства, яке надто сильно нагадувало йому задушливу атмосферу рідного дому й постать деспотичного батька. Якщо вірити його власним словам, цей процес почався вже у віці 13 років. З релігією він порвав після війни, на початку 1920‑х, коли приєднався до молодого нацистського руху і неоязичницької молодіжної організації «Артаманен». 1933 року він став членом СС, і саме там остаточно сформувався його новий світогляд. Націонал-соціалізм замінив Гессу католицизм, він став його новою релігією, якій молодик присвятився повністю. Тут не було місця для християнства, яке Гіммлер (глава СС) глибоко ненавидів, вважаючи, що воно — як «жидівський продукт» — чуже для арійської натури. Нацистський журнал «SS‑Leitheft» у серпні 1937 року гримів: «Християнське — це не німецьке! Німецькі — чоловіча гордість, мужність і вірність, а не лагідність, покаяння, почуття гріха і загробне життя з молитвою і псалмами!»
Гесс глибоко пройнявся цими ідеями. Вони впали на сприятливий ґрунт його особистості, з раннього віку вихованої в покірності й фанатизмі. Змінився тільки зміст його поглядів, але механізми, які регулюють їхню внутрішню динаміку залишилися тими самими. Тавро виховання свого батька не можна було знищити. Тут я мушу додати, що можу описати таку поведінку, але не можу зрозуміти. Бо зрозуміти його до кінця неможливо. Навіть Гесс — якщо серйозно поставитися до його мемуарів — говорив про незмивний слід своєї християнської вразливості, який мав бути в ньому весь час присутній: «Я давно вже відчував, я відчував протягом усього часу моєї діяльності в таборах, що в усьому цьому криється щось помилкове, щось, з чим важко людині погодитися, я відчував, що помилковими мають бути концепції, що вони можуть призвести до вчинення злочинів, з якими людина не може погодитися. Я лише відчував це, мій розум не замислювався про речі, які нас навчили приймати безумовно» (Автобіографія).
Про Гесса до 1940 року мало що відомо. У його особистій справі СС ми знайдемо автобіографію 1936 р., написану від руки, і кілька свідчень людей, які співпрацювали з ним у той час, а також членський квиток спілки «Артаманен» та книжечку з загсу, що підтверджує шлюб (тепер вона знаходиться в Яд ва-Шем). Інші свідчення ми маємо з «іншого боку», тобто з часів комендатури в Освенцімі. Нагадаю, що в’язні зазвичай не мали з ним жодного контакту; отже, вихідний матеріал скромний, більша кількість свідчень відноситься до періоду після його арешту, який відбувся 11 березня 1946 року і докладно складених (виняток серед заарештованих нацистів!) пояснень та автобіографії, яку він написав незадовго до своєї смерті, а також листів до рідних, які довго не публікувалися (він написав їх за п’ять днів до смерті).
Коли я читала автобіографію Гесса, то була вражена щирістю його висловлювань. Він знав про смертний вирок, але його пояснення набагато менше, ніж інших захоплених нацистів, забарвлені самозахистом, спробою спихнути провину на ідеологію та Гітлера, втечею від відповідальності за вчинене. Він знав, що робить. У всякому разі, це чітко видно, коли він точно описує життя табору, або в тих місцях, де говорить про свої емоції:
«Мене огортав жах, коли я думав про розстріляних, про масові страти дітей і жінок. Мені вже було досить страт заручників і групових розстрілів за наказом рейхсфюрера СС або РСХА». Або навіть у словах: «Я мусив (хоч і не хотів) на все дивитися. Вдень і вночі я мав спостерігати, як витягували і спалювали трупи, мусив годинами дивитися, як виривають зуби, стрижуть волосся, та на інші жахи. Я залишався протягом декількох годин серед відразливого запаху під час розкопування масових поховань і спалювання трупів. Через зауваження лікарів я був змушений через віконце газової камери спостерігати за смертю. Я повинен був робити все це, тому що я був людиною, на яку всі дивилися, тому я мусив усім довести, що не тільки даю накази та розпорядження, а й готовий бути всюди при їх виконанні, як вимагаю від своїх підлеглих». «Я повинен бути холоднокровним до всіх подій. Однак навіть менші переживання, які часто не доходили до свідомості інших, не швидко стиралися в моїй пам’яті. А в Освенцімі я, насправді, ніколи не міг поскаржитися на нудьгу. Якщо якась подія особливо засмутила мене, я не міг повернутися додому до своєї сім’ї. Я сідав на коня і в шаленій їзді намагався позбутися жахливих образів, або вночі йшов у сарай і там, серед моїх улюбленців, заспокоювався. Часто траплялося, що, коли я перебував дома, раптом повертався думками до якоїсь деталі винищення. Тоді я мусив виходити з дому». «З самого початку масового знищення в Освенцімі я ніколи не знав щастя. Я був незадоволений собою». Таких зізнань досить багато.
Звичайно, завжди можна поставити під сумнів щирість розповідей Гесса. Можна їх інтерпретувати як мимовільні спробі виправдатися, бо… так важко збагнути розмір зла, яке скоїв. Це зло не можна зрозуміти, а тим більше, виправдати в ім’я ідеології або неправильного розуміння послуху начальству. Я думаю, багато хто відчуває те саме, що і я. Прекрасно зорієнтований Гесс свідчив, проте, охоче, а треба визнати, пам’ять мав хорошу, як можна побачити з кількості його оповідей і доказів, що випливають зі знайдених документів; але, тим не менш, можна побачити, що все, в деякому роді, тхне суб’єктивністю і спробою аутентифікувати заходи, що випливають зі сліпої віри в Гітлера. Бо, попри те, що він не заперечував відповідальності за мільйони жертв, попри докладний опис діяльності СС, був прихильний до націонал-соціалізму. Це видно навіть за кілька днів до його смерті, коли Гесс, який перебував у польській в’язниці, представляє себе як незламного та бездоганного націонал-соціаліста, який діяв самовіддано і в глибокому переконанні, що те, що він робив, було необхідне для блага його країни і нації.
Але повернемося на хвилину до його ранньої історії. Я думаю, що це важливо, тому що вона визначила його майбутню особистість і поведінку. Як він сам згадує, під час Першої світової війни ніколи не чув ворожих слів на адресу Церкви — слід уточнити, — тоді ще не було ворожої щодо Церкви ідеологічної пропаганди. Тим не менш, деякі подробиці його життя підтверджують той факт, що відчуження від Церкви в його нутрі вже відбулося. Жах викликає у нього торгівля нібито святими речами в Палестині. Він згадує: «Ця банальна торгівля гаданими святими речами представниками всіх церков, які влаштувалися там, викликала у мене огиду (…) Довгий час я не міг звикнути до цього, і це, ймовірно, було вирішальним фактором для мого пізнішого відходу від Церкви» (Автобіографія, стор. 38). В цей час також посилилися його сумніви щодо вступу до семінарії, тим більше, що його сімейний маєток розграбували родичі. Це тоді, — як він сам стверджував, — він відмовився від гіпотетичної частини свого майна і вирішив пробиватися в житті та йти вперед силою власних ліктів.
Офіційно Гесс покинув Церкву 1922 року. Нову «сім’ю» віднайшов у лавах збройних сил. «Я знову став солдатом, знову знайшов дім і безпечний притулок у товариській дружбі. Характерно було те, що мене — самітника, який сам у собі перетравлював емоції та внутрішні переживання — притягувала дружба, в якій у разі необхідності та небезпеки ми могли абсолютно покладатися один на одного»(Автобіографія, с .41). Як можете побачити, Гесс став солдатом не через фанатичне прагнення помсти після програної війни, щоби відчайдушно захищати військову честь, побудувати фундамент для нової потужної Німеччини, але з потреби спільноти, потреби бути разом із кимось. Під час свого перебування в тюрмі Гесс розповідав психіатрові, який його обстежував, що у нього не було інтересу до політики, однак він знаходив у цьому середовищі (серед колег, таких як Гіммлер, Ейхман, Борман та інші) віру, бачення світу та сильні політичні переконання, які просто собі присвоїв. Після випадку з добровільним корпусом Россбаха, суду та в’язниці, яку пережив погано і яка стала причиною багатьох роздумів, він почав розмірковувати про те, що робити далі. В ізоляції Гесс багато читає. Пресу йому передавали друзі. Публікації стосувалися переважно історії, вчення про раси та націонал-соціалістичної ідеології (також і «Mein Kampf» Гітлера). Як тут не процитувати класика, який говорив: скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти; скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти…
Коли після амністії Гесс вийшов із в’язниці, він розірвав усі контакти зі старими друзями, хоча і не з усіма. Він хотів розпочати нове життя. Але від ідеології, з якою він ознайомився, не вдалося далеко втекти. І хоча він приєднався до «Артаманен» (сільськогосподарської громади) з чистих міркувань — усе, що сталося потім, скерувало його до трагічного фіналу, бо ідеологічним спадкоємцем руху «Артаманен» стала СС. Дійсну службу в лавах СС Гесс, на прохання Гіммлера, розпочав 1934 року. Зрештою, Гіммлер для Гесса був не тільки найвищим — після Гітлера — начальником, але й духовним лідером, «людиною, яка в моїй уяві стояла надзвичайно високо, якій я непохитно довіряв, накази і розпорядження якої були для мене Євангелієм» (Автобіографія, с. 169). Знаючи це, не дивуймося, що на стіні в кабінеті Гесса висів портрет Гіммлера, а не Гітлера.
Давайте повернемося до Освенціма. Я вважаю, що Гесса можна спробувати зрозуміти тільки через націонал-соціалістичний світогляд, тому що саме він замінив йому релігію. Віра була змінена нацистською пропагандою, і він був, на жаль, її гарячим послідовником. Ця «віра» знайшла свою точку опори не в Об’явленні, а в расистській інтерпретації «природи». Інакше не зможу — не так захистити, як пояснити — його подальші дії, думки і почуття. Зрештою, щоби спробувати зрозуміти Гесса, потрібно добре вгризтися в його біографію, в те, що він пережив, прийняв, досвідчив і визнав за своє, особливо в тій частині, де він говорить про свою провину — як на мене, що це її найважливіший фрагмент: «Тоді я повинен піти до Екі або рейхсфюрера СС і сказати їм, що я не надаюся для служби в концентраційному таборі, тому що відчуваю дуже великі почуття до ув’язнених. Я не знайшов у собі мужності, не хотів іти на компроміс, не хотів зізнатися в своїй м’якості. Я був надто впертий, аби визнати, що я пішов хибним шляхом, коли відмовився від наміру залишитися у селі (…). На дійсну службу до СС я пішов добровільно, чорний мундир став надто дорогим для мене, щоби хотів я таким чином скинути його. Зізнання, що я занадто м’який для служби в СС, без сумніву потягнуло би за собою звільнення з лав чи, принаймні, звичайну відставку. Цього би я не пережив». (Автобіографія, с. 78).
(Далі буде)
Малґожата Ґловацка, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
