Світ ніколи не був безпечним місцем. Тільки-но Бог дав людині свободу і право вибору, як безпека майже зразу стала чимось дуже відносним.
Спокуса бути богами — надто сильна, щоб відмовитися, не спробувавши. Люди виштовхали Бога зі свого життя, з криками та обуреннями захищаючи свою «приватність», на яку, як нам здавалося, зазіхає Бог. Ми гнівно викреслювали одну за одною Божі заповіді, а тепер із жахом спостерігаємо, що людське життя вже нічого не варте. Ми хотіли бути ліберальними, а натомість перетворилися на моральних релятивістів: кожен має право жити, як хоче, якщо це нікому не шкодить. Ніби і правильно, але як тепер визначити, що кому шкодить чи не шкодить, якщо затерлися межі та втратилися орієнтири? Як каже нам Декларація прав людини та громадянина з 1789 року: «Свобода одного громадянина закінчується там, де починається свобода іншого (…) і лише закон може визначити ці межі». Але навіть закон уже ніщо. Адже у багатьох країнах закон дозволяє вбивати тих, про кого повинен дбати й чиї права та інтереси має захищати в першу чергу — дітей та старих. Люди зняли хрести й релігійну символіку із громадських місць, щоб не ображати релігійні почуття тих, хто за свою віру ладен вбивати. Ми спершу випустили демонів, а тепер шукаємо, якого бога зробити винним…
Після замаху в Ніцці я прочитала допис однієї популярної польської блогерки під заголовком: «Вітаю тебе, терористе!» Суть допису можна підсумувати двома реченнями: «Якщо ти хотів мене налякати, то тобі це вдалося. Тепер я справді боюсь».
А я? — подумалося мені, — а я боюсь? Я, людина, яка живе у країні, де вже два роки триває неоголошена війна, — я повинна боятися виїжджати за межі своєї країни? Подорожувати з дітьми? Жити?
Тиждень тому перерізали горло католицькому священикові й поранили монахиню. Це сталося не на вулиці, не в супермаркеті, не у клубі. Це сталося в католицькому храмі. Раніше люди у Божому домі шукали порятунку. А тепер мають боятися туди приходити? Така була мета? Звісно, все це сталося у Франції, у Нормандії, про яку далеко не всі навіть знають, де вона на мапі. Це не Ніцца й не Париж. Не буде на Фейсбуку аватарок зі написом #JeSuisCatholique, і ніяких флешмобів також не буде. Та я знаю, що вчора відбулося щось значно більше: того дня католицький світ та всі люди доброї волі з’єдналися у молитві й занесли свої благання до Того, хто дав колись нам право вибору і свобідну волю, — аби зараз дав нам силу любити, чинити добро та відвагу жити далі й не погоджуватися на зло.
На противагу усьому цьому мороку, у Кракові тривало свято католицької молоді. На зустріч із Папою Франциском прибуло до Польщі майже 2 мільйони учасників із цілого світу. Вони свідчать про свою віру, несуть Духа Правди та Мужності, їхні обличчя сяють від радості, яка народжується у чистих та вірних серцях. Жодний з них не мусить чіпляти на себе табличку Je Suis Catholique, бо це видно і так. Про це промовляє їхня присутність. Сила їхньої молитви здатна змінити світ і давати світло надії навіть у темні часи.
Я дивлюся на ці обличчя, бачу їхні очі, і я знаю, що частина цих молодих людей здолала неабиякі труднощі, щоб потрапити до Кракова. Я розумію, що саме вони надихають мене не боятися. #JeSuisCatholique
фінансово.
Щиро дякуємо!
