Хіба може бути більший привід для радості, ніж усвідомлення, що мені ось зараз були відпущені всі гріхи?

Конфесіонал довгі роки асоціювався мені радше з «залою тортур», аніж із місцем, де я можу зазнати справжнього щастя. До певного часу. «Він шалено закоханий у тебе, ти це знаєш?» — почула я одного дня, стоячи навколішках при ґратці конфесіоналу. Ну ніби я це знаю, але чи точно? Ці слова довго непокоїли моє серце.

Якби я насправді в це вірила, то не обливало би мене у черзі до конфесіоналу холодним і гарячим потом навпереміну, не вибирала б я старанно священика, якому не соромно зізнатися в гріхах. Ну й нарешті —я би до сповідальниці бігла, на зустріч з Отцем, який же ж хоче справити бенкет на мою честь, «бо моя донька була померла, і знову жива; загубилася, і віднайшлася» (так можна би парафразувати слова з притчі про марнотратного сина).

«Твої гріхи відпущено»

Що ж насправді діється в ту мить, коли чуєш «твої гріхи відпущено»?

Якщо у небі «більша радість від одного грішника, що навертається», то, може, у мить, коли священик вимовляє формулу розрішення, усі святі починають святкування? Ну бо чи може бути більший привід для радості, ніж усвідомлення, що мені ось було відпущено всі гріхи.

«Якщо я сприймаю сповідь як шанс перевести подих у житті та як спробу зустрічі з любов’ю, яка мене прощає, яка мене не оцінює, не відкине, яка мене приймає до кінця, — тоді я виходжу зі сповіді з переконанням, що жити варто», — каже о. Матеуш Юзьвік із парафії св. Августина у Варшаві.

Є також інша можливість. «Буває, і нерідко буває, що ми входимо до конфесіоналу з готовністю щось приховати, показатися перед сповідником, що ми зовсім не такі погані, як це випливає з наших гріхів, і думаємо, що сповідь нічого не змінить, бо й так за мить ми знов зануримося в багно», — додає о. Матеуш.

Ось тоді маємо проблему. На думку о. Матеуша, багато хто з нас переконаний, що стан після сповіді — тимчасовий, що ми тільки хапаємо повітря, аби знову зануритись у болото. «Якщо не змінити цього бачення, то складно думати про радість. А християнин це насамперед людина вільна, яка порушує свою вільність, а не людина поневолена, яка раз на якийсь час відкриває, що з її рук опадають кайдани», — каже священик.

Не з’їм цього винограду

Церква не полишає нас самих. Господь Бог не каже: нагрішив — то тепер сам собі давай раду. Маємо, наприклад, п’ять умов доброї сповіді. Остання, яку чи не найчастіше оминають, це відшкодування Богу та ближньому, бо ж таїнство не закінчується разом із «відстукуванням» пальцем по стінці конфесіоналу. «Це так, якби купив у магазині виноград і переконав себе, що купівля це вже фінал, що тепер не мушу його їсти», — каже о. Юзьвік.

Що виноград має спільного з плодами сповіді? «Коли перед тим, як іти до конфесіоналу, я подумаю про те, який я насправді є щодо Господа Бога та щодо іншої людини, то пізніше, коли переживаю те, як Господь Бог дає мені величезну бомбу любові, я хочу цю бомбу любові дати й ще комусь іншому», — підказує о. Матеуш.

Навіжений Бог

«Бог — через те, що забирає у мене сій гріх, моє прокляття, і прочищає мої судини, — робить так, що я можу вдихнути повноту життя; можу зрозуміти, що гріх це не я, що гріх це щось чуже моїй натурі. Господь Бог мене створив не грішним, то я сам часто у гріх пхаюся», — каже о. Юзьвік.

О! — якби ми знали — і пам’ятали — як Господь Бог на нас дивиться! Якби ми отак взяли й повикидали з голови свої образи і вклали туди образ Ісуса Милосердного. Що б тоді було?

Після сповіді, на якій я почула про шаленого Бога, я постановила, що після кожної наступної сповіді купуватиму собі тортика. Я святкую відпущення гріхів подібно до дня народження. А якщо Господь Бог це так вигадав, що усе відбувається в Церкві, у спільноті, то стараюся з’їсти цього тортика з кимось іще.

Я не скажу, що осягнула таємницю милосердя. Певно що ні. Але так, як умію, я хочу радіти з того, що Він завжди більший ніж навіть найбільший мій гріх.

Анна Малєц, Aleteia