Ювілейна, 25-та річниця Незалежності України, як і слід було чекати, викликала в багатьох людей — журналістів, блогерів, користувачів соціальних мереж — бажання висловити свої думки як про сьогодення нашої країни, так і про її минуле і майбутнє.
Звичайно, одній людині неможливо прочитати усе, що з’явилось останніми днями на сторінках інтернету, в блогосфері та соцмережах. Але з прочитаного мною найкраще передати сутність цього свята зміг Борис Гудзяк в опублікованій на сайті espreso.tv статті «День Независимости — день нашей благодарности». Автор говорить передусім про вдячність «Богу, котрий вивів нас з дому рабства, за те, що події 25‑річної давності відбулись безкровно й мирно. Розпад Радянського Союзу і наша свобода — це таїнство. … Нам варто завжди пам’ятати таємничу дію Всевишнього в нашій історії». Але, пише далі автор, «ворог роду людського і ворог України робить усе можливе, щоб нас знеохотити, втомити, розділити, протиставити одне одному». І тому панотець закликає читачів розпізнавати «крикунів і критиканів, котрі принижують, осуджують і додають агресії, образи і деструктивного гніву», та слухати «голос Бога, котрий благословить і зміцнить, котрий наставляє і веде, котрий підносить і дає силу».
Підтвердженням слушності й актуальності цього заклику (як і наявності критиканів, які, перебуваючи в неволі ворога людського роду, слухняно допомагають йому нас знеохотити) може послужити стаття «Свято наближається. Петр Алексеевич начал праздновать и говорить» на сайті РИА Новости Украина, написана ще напередодні Василем Стоякіним.
Автор починає з того, що цитує слова, сказані Президентом України Петром Порошенком під час вручення нагород видатним українцям 22 серпня: «Ми свою пустелю подолали не за сорок, а за 25, навіть 23 роки». Можна по‑різному поставитись до слів пана Президента: погодитися з ним або не погодитись. Я, особисто, не погоджуюсь, оскільки вважаю, що нашу країну ще чекає довгий і важкий шлях; а про те, що «свою пустелю» ми далеко не подолали, свідчить уже сама ця стаття, просякнута, як ми побачимо далі, тугою за «світлим минулим» — зовсім як в ізраїльтян на пустелі, коли вони ностальгійно згадували єгипетський часник і цибулю. І щоб передати цю тугу читачам, пан (або товариш) Стоякін використовує прийом усіх фальсифікаторів: називати факти, не вказуючи причин і домішуючи до них певні дози відвертої брехні. «25 років тому, — пише він, — Україна була однією з найбільш розвинутих і вже напевно однією з найбільш перспективних пострадянських республік». І це правда. Як правда й те, що перша чверть століття нашої незалежності була, на жаль, часом, коли багато було втрачено. Втрачено і економічний та науковий потенціал, що його мала Україна на початку своєї незалежності; втрачено й багато можливостей всебічного розвитку нашого суспільства (сподіватимемось — не назавжди). І це не тільки 23 роки до перемоги Революції Гідності: за останні два роки, на мою думку, з вини деяких наших горе-керівників теж втрачено багато можливостей. Але, по‑перше, це зовсім не означає, що в країні взагалі не було ніякого розвитку. Про це, наприклад, пише інший автор РИА Новости Украина Наталя Печоріна, яка вважає, що «оновлення будівельного бізнесу і створення ринку нерухомості стали чи не головним позитивним досягненням реального сектору економіки в незалежній Україні». Позитивні досягнення, отже, є. І не тільки ті, що про них пише пані Наталя. Особисто я бачу їх мало не щодня на вулицях міста, де живу, та інших міст України. А по‑друге: порівнюючи минуле з сьогоденням, Василь Стоякін не робить нічого нового, як тільки повторює міф, вигаданий тими, хто, паплюжачи нашу незалежність, хоче переконати нас у її безперспективності: «Нині тільки лінивий не вказує місць України у світових рейтингах (перших — з кінця) і не порівнює її з найбіднішими державами Африки». Що ж, не будемо лінивими й ми. І вкажемо на місце України у світових рейтингах. Так, згідно з даними різних джерел, за таким показником, як індекс розвитку людини, наша країна посідає 83‑тє місце з 187 — далеко не перше з кінця. За індексом процвітання — 70‑те зі 142, теж далеко не останнє. За індексом конкурентоспроможності Україна за останній час хоч і втратила свої попередні позиції, опустившись із 76‑го на 79‑те місце, але ж далеко не до рівня Гвінеї, яка займає в цьому рейтингу останнє, 140‑ве місце. А от за індексами інвестиційної привабливості та людського капіталу Україна за останній рік піднялась відповідно зі 109‑го на 89‑те місце, зі 174 та з 63‑го на 31‑ше зі 124. Цих даних ні пан Стоякін, ні усі ті, хто не хочуть бачити Україну незалежною, не наводять. І зрозуміло чому: адже вони руйнують вигаданий ними міф про деградацію України до рівня найбідніших держав третього світу.
Але на міфі про «найбідніші країни Африки» автор статті не зупиняється: він намагається переконати читачів, що розвал радянської імперії та набуття Україною незалежності стало для неї катастрофою: «25 років тому, коли Україна перебувала у складі СРСР, її населення складало 52 млн. людей. Нині Держкомстат говорить про 42 мільйони, але насправді точно не знає. … Але навіть якщо теперішні данні можна звалити на війну, то в 2013 році, згідно офіційної інформації, в країні проживало 45, мільйонів людей. Втрата 6,5 мільйонів людей за 23 роки — це катастрофа чи ціна незалежності?» (Мовні помилки — на совісті автора, який, видно, дуже добре знає і Україну, і її мову. — Прим. ред.) Історія знає чимало прикладів, коли народам насправді доводилося платити за свою незалежність високу ціну. А за що заплатив наш народ майже десятьма мільйонами людських життів у 1932‑33 роках? За що заплатив мільйонами життів, що обірвалися в сталінських катівнях? За можливість перебувати у складі «першої в світі держави робітників і селян»? За те, щоб комунізм зміг перемогти у світовому вимірі? За те, щоб діти й онуки жили у «світлому комуністичному майбутньому»? Чи не занадто висока ціна за квиток у це саме «світле майбутнє»?
Але мене у зв’язку з арифметичними викладками пана-товариша Стоякіна цікавить інше: за кого він має своїх читачів? За дурників, нездатних поставити просте питання: «Звідки відомо, що кількість населення не зменшилась би, якби Україна не стала незалежною?» Адже тенденція зниження народжуваності та збільшення смертності спостерігалась і в Радянському Союзі, особливо — в останнє десятиліття його існування. Не спостерігається збільшення населення і в Російській Федерації.
Так, проблема зниження народжуваності в Україні існує. І причини її відомі. На шпальтах СREDO вже не раз наводилися названі Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом страшні цифри, що показують кількість абортів, зроблених в Україні за перші двадцять років незалежності: близько сорока мільйонів. І, на жаль, можна бути впевненим: за останні п’ять років ця кількість зросла. Але набагато менше людей у нашій країні знають інші дані, наведені ієрархами Російської Православної Церкви та оприлюднені на сайті Кредо.ру: з часу, коли у 1954 році (після смерті Сталіна) було дозволено робити аборти, до розпаду Радянського Союзу в 1991‑му, в СРСР було зроблено понад 250 мільйонів абортів. Більше, ніж на той час становило все населення цієї супердержави. Пострадянські країни (принаймні, частина з них), і серед них Україна, на превеликий жаль, тільки зберегли цю страшну спадщину. І тому можемо впевнено сказати: якби червона імперія не розвалилася й Україна не стала незалежною, було б теж саме. Якщо не гірше.
Не сподобались Василеві Стоякіну і слова голови держави про сучасну молодь, «якій не калічили голову в жовтенятах і піонерах» і яка «не знає, що таке рабство, цензура, відсутність інших прав і свобод». Перераховуючи негативні явища, з якими зіткнулось українське суспільство в роки незалежності (безробіття, кримінальне й поліцейське свавілля тощо), він стверджує, що «теперішня молодь, задурена пропагандою, знати не знає, що всього цього не було в СРСР, а якщо і було, то у формах, незрівняно більш м’яких». Що на це можна відповісти? Стосовно безробіття, точніше — його відсутності в Радянському Союзі, мені на думку спадає анекдот радянських часів про шість парадоксів соціалізму: безробіття немає, але ніхто не працює; ніхто не працює, але плани виконуються; плани виконуються, але в продажу нічого немає; в продажу нічого немає, але в людей все є; в людей все є, але всі незадоволені; всі незадоволені, але всі мовчать. Чому всі мовчали — зрозуміло: адже поліцейський терор у Радянському Союзі існував «у формах, незрівняно більш м’яких». Найбільш м’яких — у 30‑х роках минулого століття. Але головне не це: пан Стоякін забуває (а можливо, не знає взагалі), що в Радянському Союзі юнаки й дівчата, висловлюючись його ж словами, задурені пропагандою, за рідкісним винятком, не знали найголовнішого, того, що має фундаментальне значення в житті кожної людини: того, що вони особистості, створені за образом і подобою Бога та відкуплені Кров’ю Господа Ісуса Христа. Не пам’ятає (або не знає, чи навіть не хоче знати) про закриті, спаплюжені й зруйновані храми, про стукачів біля небагатьох діючих церков, про «розноси», які влаштовувала адміністрація установ або навчальних закладів тим, хто був помічений на богослужіннях, про те, що батькам було фактично заборонено передавати віру в Бога своїм дітям. Про все це не згадує ні Василь Стоянкін, ні всі інші, кому хочеться знову повернути Україну у відновлену «в’язницю народів». Але про це все повинні пам’ятати ми, як і повинні дякувати за дар незалежності й розвал радянської імперії. Повинні — якщо не хочемо повернутись до нового Єгипту.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
