У дітей немає вимикача. Неможливо також повністю керувати їхньою поведінкою. Навіть найбільш ґречні та слухняні малюки принаймні інколи стають непосидючими й подадуть голос тоді, коли не треба. Також і під час Меси.
Найменші — плачуть, лялякають, вимагають погодувати; трішки старші — бігають або ходять, досліджуючи сакральний простір. Заважають. Не тільки вірянам, які беруть участь у богослужінні. Священикові теж.
Уже кілька десятиліть у моїй пам’яті застрягла дрібна, здавалось би, подія. Я прислужував до Святої Меси, яку правив дуже шанований в тій околиці священик, який уже досяг уставного (тоді) пенсійного віку. З перших хвилин літургії окрім голосу священика, звуків органу та співів вірних у храмі лунав плач. Плакало немовля у візочку.
Батьки намагалися його втишити, та дарма. Воно не плакало надто голосно, але всі його чули. Священик прочитав фрагмент Євангелія, після чого, позираючи вбік немовляти і його батьків, вирішив: «Прошу вийти з цією дитиною. Зараз має бути проповідь; повинна бути тиша». Своє розпорядження він доповнив однозначним жестом. Мені перед очима все ще стоїть червоне по самі корінчики волосся обличчя жінки, яка виходила зі святині у повній тіші. Її проводжали десятки поглядів. Тоді я подумав, що як стану священиком, то ніколи подібного не зроблю.
Не знаю, чому саме ця подія вибивається з моєї пам’яті. Уже священиком я не раз був свідком подібної ситуації. Потім я розмовляв зі священиками (різного віку), які виганяли дітей із храму. Інколи їх вдавалося переконати, що припустилися помилки. Але не дуже часто.
Тема дітей, які заважають у літургії, багато разів поставала також і в розмовах із мирянами, наприклад, під час коляди. З прикрістю, хоча і з певним розумінням, я вислуховував роздратування в бік «безвідповідальних батьків, які легковажать іншими учасниками Меси». Мене пройняли дрижаки, коли вже по цьогорічних Великодніх святах я довідався про вікарія, який у Великодній Понеділок під час Святої Меси так прокоментував поведінку неповносправної дитини та її батьків: «Якби мати цієї дитини була мудра, вийшла би з храму». Я собі подумав: «Цікаво, як би в подібній ситуації повівся Папа Франциск?»
Сьогодні я це вже знаю. Як пише «L'Osservatore Romano», кілька тижнів тому під час Меси, яку Франциск служив у Домі св. Марти, якраз під час проповіді, почала плакати чиясь дитина. Папа не проігнорував цього. Заспокоюючи батьків, він сказав: «Не переймаймося, бо проповідь дитини у церкві прекрасніша за проповідь священика, проповідь єпископа і проповідь Папи. Дозволь йому плакати — дозволь йому, бо це голос невинності, який згодиться усім».
Дуже влучно, але також дуже спонукає до роздумів такий підхід, таке називання дитячого плачу під час Святої Меси. За думкою Франциска, це не форма перешкоджання літургії, до якої можна поставитися м’якше чи суворіше. Це форма участі, уділу, повноправного висловлювання. Хіба не таке трактування дитини у храмі є найбільш повним виконанням слів Ісуса: «Дозвольте дітям приходити до Мене і не перешкоджайте їм, бо таким належить Царство Небесне»? (Лк 18, 16) Варто за цієї нагоди нагадати, на полях дискусії, яка точиться в медіях, що Франциск висловив чітку позицію і в питанні годування груддю. Так само під час Меси в Домі св. Марти він сказав: «Матері, давайте дітям молоко, навіть зараз, якщо вони плачуть або голодні. Годуйте їх груддю, не переймайтеся».
Я знаю багатьох священиків і мирян, кому плач або лялякання дитини серйозно порушує участь у літургії. Розпорошує їх. Відтягує увагу від того, що діється у пресвітерії. Може, такий підхід, як запропонував Папа Франциск, дозволить їм поглянути на проблему (бо це проблема) інакше?
В інтерв’ю з папою-емеритом Бенедиктом XVI, яке саме оприлюднила «La Repubblica», є слова: «Особисто я був глибоко зворушений від першого ж моменту незвичайною відкритістю Папи Франциска щодо мене». Бенедикт XVI говорить також про «людську доброзичливість» свого наступника. На мою думку, це дуже вагома вказівка при розв’язуванні різноманітних, більш або менш суттєвих проблем серед віруючих в Ісуса Христа. Ідеться про те, щоб у кожній ситуації бути «людським». Пам’ятати, що всі ми — люди, однакові з погляду гідності в Божих очах. Також і малі люди, які плачуть під час проповідей. Бо, можливо, саме про це вони проголошують свою проповідь.
о. Артур Стопка, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
