Днями здійснилася моя давня мрія — побувати на Тридентській Месі. Надзвичайну форму Римського обряду в одному з храмів Кам’янця‑Подільського служив священик, вбраний у спеціальні шати, повернутий спиною до зібрання, що є знаком його звернення до Бога у цей особливий момент.
За давнім звичаєм на вівтарі знаходилися реліквії святих; це нагадувало часи перших християн, які збиралися на молитву біля могил мучеників. Священик тихо промовляв молитви латиною, та це аж ніяк не заважало брати активну участь у літургії. Навпаки, мене супроводжувало відчуття того, що я став свідком звершення якоїсь недосяжної розумові таємниці, яку можна збагнути лише за допомогою віри; я перебував сам на сам із Богом, пережив щось воістину інтимне, відоме лише мені та Ісусові. Така форма молитви допомогла мені усвідомити, що моє спасіння залежить від Бога, а не від інтенсивності моїх зусиль.
Я зрозумів також заклик Папи Бенедикта, аби священики звершували літургію «аd orientam» (тобто обличчям на схід) так, аби ціле зібрання було звернене у напрямку Бога. Адже це допомагає зосередитися не на тому, хто очолює богослужіння, а на таємниці Христа. Пресвітер — лише слуга цієї незбагненної таємниці віри. Звісно, священик діє «in persona Christi», але постава, коли він перебуває у центрі уваги, — як на мене, сприяє клерикалізмові, що його так часто критикує Папа Франциск.
Крім того, мене не полишає відчуття «sacrum», яке я мав під час цієї Меси: усі жести священика були регламентовані та виконані з глибокою пошаною і старанністю; так би мовити, ніякого «profanum». Перебуваючи на літургії, я ніби був у зовсім іншому світі, ніби небеса відкрилися над землею. Та чому «ніби», так і відбулося.
Щоправда, чимало вірних, у тому числі й священиків, з пересторогою ставляться до Тридентини. І переважно з огляду на певні непорозуміння: вважається, приміром, що ІІ Ватиканський Собор її заборонив, запровадивши Новий Месал, «Novus Ordo». Помилковість цих поглядів спростував Бенедикт XVI: у листі motu proprio «Summorum Pontificum» він наголошував: те, що було святим для наших предків, залишається таким і для нас. Адже Надзвичайна форма Римського обряду дозволяє нам молитися так, як молилися твої діди і прадіди; хвалити Бога, як це робили численні святі, починаючи від Папи Григорія І і закінчуючи св. Йоаном ХХІІІ. Саме за його понтифікату вийшло останнє видання Месалу 1962 року, яким нині користуються численні традиціоналістичні братства та інститути.
Існує стереотип, що літургію таким чином звершують виключно схизматики та вірні, які відкидають ІІ Ватиканський Собор. Але варто тут знову згадати Папу Бенедикта, який заохочував всіх священиків служити Тридентську Месу як за участю вірних, так і приватно. Крім того, у Римській курії є цілий підрозділ, дикастерій «Ecclesia Dei», що опікується традиціоналістичними спільнотами у лоні Церкви. Тридентину звершували й під час Всесвітнього дня молоді у Кракові. Вона ніяк не суперечить ІІ Ватиканському Соборові, а навпаки, повністю відповідає його вченню; її служили отці Собору у ході зібрання, про неї думали, коли писали документи. Якщо уважно прочитати документи Собору, то можна побачити, настільки мало вони хотіли внести реформ у літургію. Наприклад, ніде не знайдемо, що священик має звершувати Месу обличчям до вірних, а латина має бути скасована. Навпаки, Собор заохочував до збереження латини та григоріанського співу під час богослужінь («Sacrosanctum Concilium», 36; 116). Отож нема підстав критикувати старий обряд, прикриваючись Собором.
Звісно, існує небезпека, що традиціоналісти й середовища, пов’язані з Месою Папи Пія V, можуть стати елітарними групами, які вважають себе більшими католиками, ніж Папа Римський; але немає жодної дійсності, яка була би вільною від спокус. Та й якщо вважати, що «стара Меса» сприяє ширенню лефевризму, то за аналогією можна сказати, що східний обряд чи харизматичні рухи ведуть до православ’я і протестантизму.
На мою думку, Тридентська Меса могла би стати потужним засобом у справі нової євангелізації, бо, як показує досвід, навіть у найбільш секуляризованих країнах Європи особливо серед молоді зростає кількість бажаючих брати участь у таких богослужіннях. Це стає нагодою відкрити красу католицької віри та літургії, а також зустріти Ісуса Христа.
Слід пам’ятати, що форма літургії формує наш світогляд і наші відносини з Христом.
Різні спільноти та аспекти нашого християнського життя допомагають краще зрозуміти дійсність віри: неокатехуменальні спільноти ставлять акцент на воскресінні Христа, наголошуючи на необхідності прийняти свій хрест і увійти у смерть; Нова Меса поєднує теологію Останньої Вечері і Жертви Христа; тоді як Тридентина Меса показує Христа як єдиного Первосвященика, який постійно заступається за нас на вівтарях світу, відновлюючи союз своєї Крові.
Християнин будує свою святість на триножнику Божого Слова, літургії та церковної спільноти, але саме Євхаристія — це вершина християнського життя. До того ж, як вчить вічно актуальне прислів’я, «leх orandi — lex credendi», тобто закон молитви — це закон віри. Іншими словами: яка літургія, така й віра. Та, мабуть, варто додати ще й «lex vivendi», і наше прислів’я звучатиме так: яка молитва — така віра, і таке життя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
