Роберт народився з великою шишкою замість носа. Його мати так злякалася, що залишила його в лікарні. Але вже за місяць повернулася, щоб забрати сина додому.
У 1972 році УЗД вагітних не була настільки ж популярна, як сьогодні. Тому австралійка Мері Ходж не знала, що її п’ятий син народиться хворим. Роберт народився з деформованими ногами і великою гулею замість носа.
Я хотіла, щоб він помер…
Коли лікар розповів Марії, як виглядає її дитина, жінка так злякалася, що не хотіла бачити малюка. Тільки за тиждень вона знайшла в собі сили, щоб узяти його на руки. «Я хотіла, щоб він відійшов, помер. Я була виснажена цією ситуацією», — згадувала вона пізніше. Мері залишила дитину в лікарні.
Але вже за місяць після його народження щось у її нутрі змінилося. Вона погодилася з виглядом сина і забрала його додому. Мері також почала писати щоденник. Один із лікарів порадив їй записувати свої думки та емоції, які приходять у зв’язку із зовнішністю її сина.
Записи навчили Мері визнавати свої почуття перед собою.
А також говорити про те, що вона пережила. Не тільки рідним, а й публічно. Про лікарню, про пологи та шок, який став причиною того, що вона повернулася додому без дитини. Вона говорила дуже відверто, що могло викликати полеміку. Але вона вважала, що люди мають знати, що це нормально, якщо у них з’являються емоції, яких неможливо прийняти за кілька хвилин.
Почитай мені, мамо
Коли Робертові було чотири роки, про нього дізналася вся Австралія. Йому зробили надзвичайно складну, унікальну операцію з реконструкції обличчя. Відтоді родина Ходжів стала публічно розповідати свою історію. Чому? Ходжі дізналися, що в світі не бракує батьків, які мають подібні історії, а їхній досвід може цим людям допомогти.
Вони могли вільно ділитися тим, що пройшли, оскільки ця тема не була для них самих табу. Синій записник лежав завжди на видноті — на кухні, біля ліжка Мері, на дивані. Маленький Роберт іноді просив маму почитати йому те, що вона в ньому записала. Так він дізнався про обставини свого народження. Зокрема й те, що він місяць провів у лікарні. Хлопчик навіть просив: «Почитай мені про те, як ти не хотіла забирати мене додому».
Щоденник був для Роберта цінним джерелом знань про нього самого. А відколи Мері померла (18 років тому), також єдиним джерелом спогадів матері. Тепер Ходж вирішив видати ці записи книжкою, яка називається просто… «Потворний». Назва може бути для декого шоком. Але сам Роберт пояснює, що це, кінець кінцем, його історія і його спогади, а він насправді почувається потворним. Він додає, що канони краси, звісно, різні, але його зовнішність далека від загальноприйнятих стандартів. «У мене немає жодних проблем називати себе потворним», — переконує він.
Зрозуміти людей з інвалідністю
На сьогодні Ходж зробив кар’єру журналіста й політичного радника. І активно працює на благо людей з інвалідністю. Його мрія — це світ, який краще розуміє таких людей. «У нас є проблеми з цим. Поняття інвалідності широке. У мене немає ніг, але мій досвід світу повністю відрізняється від досвіду сліпих», — розповідає він на сторінках «Huffington Post». На його думку, єдиний засіб — це розмова. Іноді дуже чесна й болюча.
Роберт також дає поради, як реагувати на людей з інвалідністю або з такими деформаціями, як у нього. Люди не знають, як поводитися. Вони всміхаються або відводять погляд. Вони розмірковують, чи можуть поставити запитання, чи краще цього не робити. У засобах масової інформації іноді можна знайти статті з циклу «про що не розмовляти з інвалідами». Це, на думку Ходжа, створює певну дистанцію, викликає страх сказати що‑небудь, встановити відносини. А він цього не хоче! І заявляє, що ні на кого не ображається за питання чи зауваження з приводу його зовнішності.
Ходж в інтерв’ю «HP» заявив, що не зовсім згоден із тезою, ніби інвалідність, з якою людина приходить у світ, визначає її ідентичність. Справді, хвороба впливає на те, як складеться її доля, але… «Іноді мені хочеться побачити, як виглядало би моє життя, якби я був нормальним». Життя Роберта в цілому не було смугою нещасть. Він першим у своїй родині закінчив коледж. Звісно, в його житті було багато труднощів, але з іншого боку — він бачить масу позитиву.
Історія Роберта — це історія про самоприйняття свого зовнішнього вигляду. А також велика шана його матері, Мері, яка спочатку пережили шок і залишила дитину в лікарні. Роберт не звинувачує її за це. Він приймає її рішення, як вона прийняла його.
Марта Бжезінська-Валєщик, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
