Невиліковні пацієнти, гіперчутливі, небезпечні. Чи всі ці стереотипи говорять правду про людей, які страждають психічними захворюваннями?
«Якщо це психічне захворювання, ти вилікуєшся сам»
Я не знаю, звідки це походить (може, хтось мені підкаже), але в нашому суспільстві психічне захворювання трактується дуже легко. У той час як жовтяниця, рак і дегенерація костей це майже смертний вирок — шизофренія, депресія, неврози й біполярні розлади здаються тривіальними, як легкий осінній нежить.
Я досі пам’ятаю, як моя знайома, місяцями ходивши з лікарні до лікарні, кінець кінцем сказала своїм друзям, що їй поставили діагноз «депресія». Ті, хто раніше страшенно переживав за неї, приводив священика для єлеопомазання, — накивали п’ятами, полегшено зітхнули й підсумували: «З’їж шоколаду, побігай — і все минеться».
Можливо, в такому недооцінені винна мова, якою ми звикли називати депресією кількаденний стан осінньої хандри, а шизофренічно почуваємося, коли на якусь тему маємо неоднозначну думку (тоді як шизофренія набагато складніше захворювання, аніж загально визначене цим терміном роздвоєнням особистості!).
Усунення психічних розладів сильною волею, може принести такий самий результат, як, наприклад, вплив позитивного мислення на пухлину головного мозку або на гормональні порушення щитовидної залози. Всі перелічені недуги є хворобами, які треба лікувати з допомогою фахівців, озброєних відповідними інструментами. Натякати хворій людині, що вона даремно скаржиться і перебільшує, це одна з найбільших перешкод, які ми можемо поставити на шляху до її одужання.
Люди, які поширюють цей міф, часто також стверджують, що якщо корінь хвороби лежить у психіці, то фізичний біль, на який скаржиться пацієнт, є уявним, — що пацієнт його насправді не відчуває. Навпаки! Біль, викликаний страхами чи напруженням, може бути таким само сильним, як і біль з фізіологічних причин. Сміятися з іпохондрика, щоби він перестати скаржитися, бо йому нічого не дошкуляє, — це груба і надзвичайно безжалісна поведінка, внаслідок якої у пацієнта може погіршитися самопочуття. Зрештою, ніщо так не відбирає віру в одужання, як переконання в тому, що ніхто не може нам допомогти.
«Психічні хвороби невиліковні»
Протилежним до попереднього є міф, ніби психічне захворювання не можливо вилікувати. Прихильники цієї тези мають особливу тенденцію до маргіналізації хворих людей: їм здається, що психічне захворювання це ярлик, приклеєний раз і назавжди, а отже, людина, яка зараз має якісь обмеження у певних сферах життя, буде мати їх завжди — не має потенціалу для зміни.
Це все повна маячня. За сучасного рівня знань у галузі психології та психіатрії існує безліч способів повного відновлення й одужання; найгірше — дозволити собі повірити, ніби цей тягар доведеться нести завжди.
Деякі з психічних захворювань і справді мають тенденцію до рецидивів; але людина, яка вже здатна реагувати на те, що підказують їй тіло та емоції, вже має відносно великий контроль над ними (ось чому так важливо йти на терапію). Часто хвороба вже не повертається.
«Психічні захворювання не стосуються тіла»
Із попередніх абзаців ви вже знаєте, що це не так.
Коли голова хвора, з системи сполучених посудин не вдасться виключити все інше. Психічне захворювання є загальним тягарем для більшості систем організму — бо страждають не тільки нерви. З’являється біль, слабкість, зниження імунітету, запаморочення, розлади травлення — докучати може буквально все. Важко в цьому короткому тексті обговорити всі ці залежності, бо скільки пацієнтів, стільки нових соматичних реакції на психічні страждання. Варто згадати про них, коли ми захочемо друга, який лежить у ліжку, витягнути на ранкову пробіжку, тому що це «так добре для психіки».
«Психічно хворі небезпечні»
Відповідальність за це переконання значною мірою несуть сценаристи серіалів, які більшості психічно хворих людей приписують демонічні риси. Людина, яка підпалює будинки сусідів або безжально в’їжджає в зупинку, повну людей, названа пізніше психопатом або психічно хворим (ці слова використовуються в таких випадках як взаємозамінні!), після чого її замикають у лікарні, і її як не було, а герої можуть зітхнути з полегшенням, оскільки безумець їм уже не загрожує. Одразу слідом за поп-культурою ідуть ЗМІ, подаючи, наприклад, інформацію, що самогубець, який разом із собою потягнув у могилу три сотні невинних людей, «лікувався в психіатричній лікарні й страждав на депресію». Це має — на їхню думку — все пояснити.
Глядач, нашпигований такими картинками, коли наступного дня чує, що його колега по роботі користається з допомоги психотерапевта, впадає у безглузді страхи та відповідно дистанціюється від колеги.
Але немає жодних підстав говорити про те, що психічно хворий загрожує навколишньому середовищу більше, ніж інші люди (статистичні дані не підтверджують наявності таких теорій). Якщо вони для когось і небезпечні, то найчастіше для самих себе. У багатьох випадках психічні захворювання закінчуються смертю, тому що ця страшна боротьба з самим собою часто призводить до самогубства. Людина, замкнена сам на сам зі своїми страхами і болем, набагато більше потребує дозволу на життя в суспільстві, аніж образливої втечі від неї, ну бо раптом вона комусь нашкодить.
«Антидепресант — це таблетка щастя»
Про це також можна довідатися з мильних опер. Героїня, яка щойно страждала від депресії, за мить відставляє ліки, бо «почувається вже краще». Однак якби вона насправді так легко поставилася до цієї специфіки, то могла би наразитися на велику небезпеку.
Психотропні речовини — це не звеселяючий газ, який прописують дітям, щоб вони не боялися стоматолога. Такі ліки призначаються виключно лікарем‑психіатром і приймаються в дозах поступового збільшення, і таким же чином їх поступово припиняють давати, аби не викликати шоку в організмі, який звик до певної речовини. Антидепресанти (якими, до того ж, всупереч назві, користуються не тільки люди, що страждають від депресії) починають діяти щонайменше за два тижні, часто викликають серйозні побічні ефекти, а іноді навіть потрібно багато місяців, аби лікар підібрав препарат, який пасуватиме конкретному пацієнту. Тому треба багато сил, віри й наполегливості, щоб витримати таке лікування. Друзі, які щодня питають пацієнта, коли він нарешті встане з ліжка й піде з ними на пиво, бо ж «скільки можна хворіти», — не обов’язково будуть корисними в цей час.
«Психічно хворі люди — слабкі»
Про справжні причини психічних захворювань можна багато прочитати у відповідних джерелах. Багато говориться про їхнє ендогенне та екзогенне підґрунтя, про неправильну хімію мозку, про недосконале зворотне захоплення відповідних речовин, або навіть, що деякі хвороби душі починаються в кишківнику. До мене, однак, весь час доходить інша теорія. Її повторюють ті, хто звик, наприклад, на людину з депресією дивитись як на загублену сироту без характеру. Що хворіють тільки слабкі, ті, хто не здатний дати собі раду в житті.
Ви можете запитати: міф? Як на мене, так. Хвороби цього типу виникають у людей раптово, і зазвичай якраз якщо вони протягом багатьох років давали собі раду з емоційним тягарем, який носили в собі. Тоді вони, як правило, в шоці, захищаються від візиту до психолога, соромляться зізнатися, що не впоралися, — адже були бадьорі, сильні, не хвилювалися через невдачі, йшли весь час вперед. Часто, однак, виявляється, що тільки лікування приносить справжнє полегшення. Важливо зізнатися собі та іншим, що навіть коли ви сильні, треба дати собі право на смуток, страх і відпочинок.
Кароліна Сарневич, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
