Інтерв’ю

«Живий Розарій» вважався ворожою націоналістичною організацією

Czytać po polsku

25 Листопада 2016, 13:58 2426 с. Юлія Заводовська
Парафія на Гречанах

Отець Генрих Дзядош розповів про комуністичні переслідування

Церква мучеників — це десь у Китаї, на Близькому Сході чи Судані? Безперечно — так. Однак, також майже кожна віруюча родина наших землях може пишатися подвигом своїх предків, які посеред небезпек та жорстоких переслідувань зуміли зберегти віру та передати її, як дорогоцінний скарб, своїм дітям.

Отець Генрих Дзядош, ТІ, настоятель парафії св. Анни у Хмельницькому, у розмові із CREDO розповів про надзвичайні подвиги звичайних людей; «костел на Гречанах», куди за радянських часів прибували люди із найвіддаленіших куточків СССР, аби у великій таємниці охрестити дитину, приступити до сповіді чи взяти шлюб; а також про те, що політична система, що «руйнує храми та забороняє людям молитися, — приречена».

— Отче, на території Вашої парафії встановлено хрест у пам'ять про усіх загиблих під час сталінських репресій, Ви також спорудили каплицю, присвячену мученикам. Ця тема близька та важлива особисто для Вас, чи не так?

— Історія дуже мене цікавить, адже я виріс у єзуїтській та неокатехуменальній формації на спогляданні історії спасіння, яка увійшла в історію людства, цивілізації, усіх людей і нас самих. Бог втрутився у цю історію через Авраама та вибраний народ; і, передусім, через Ісуса Христа, Який увійшов у нашу історію через втілення, Який був і є людиною і дав себе пізнати як любов, як образ нашого Небесного Отця.

Саме тому у моїй формації тема історії дуже близька мені, не лише історії Старого чи Нового Завіту, але також моєї історії, історії тих, із ким я зустрічаюся, історії народів. 17 років тому я дуже зацікавився темою історії зв’язків Польщі та України, адже я живу на цій землі (два роки я мешкав у Львові і вже 15 років — у Хмельницькому). Додам лише, що настоятель мені пропонував поїхати працювати до Чикаго, Афін або до Львова, і я без вагань вибрав Львів, адже ця земля, Україна чи Росія, завжди були мені близькі (25 років тому я кілька місяців провів у Москві на євангелізації).

Отож, коли я приїхав на Гречани, то зустрівся із тим, що не міг собі уявити, хоча я й читав твори Солженіцина про ГУЛАГ; читав іншу літературу, наприклад, спогади отця Вальтера Цішека, американського єзуїта з польськими коренями, який був заарештований і 5 років перебував у Москві на Луб’янці, де його засудили до 15 років тяжких робіт в Норильську. Після звільнення він створював парафії у Норильську та Красноярську, на створення парафії у Абакані він не отримав дозволу. Згодом його обміняли на двох російських шпигунів, і він повернувся до США. Отець Вальтер помер 1984 року, ще 20 років проживши у Сполучених Штатах; це чудова постать, його беатифікаційний процес уже розпочався. Отже, хоча до того я чув багато, тут, на Гречанах, я торкнувся дуже жорстокої дійсності, чим був комунізм, тоталітаризм. Наприклад, у парафіяльних книгах бракувало записів про хрещення чи шлюби, адже записів не робили через страх перед НКВС. Люди розповідали про своїх батьків, про рідних, яких вивезли до Казахстану, в Сибір; про предків, яких вбивали; це були передусім поляки, а вбивали люди цієї тоталітарної радянської системи. Я також дізнався про те, що в одній із могил біля храму складено ящик із прізвищами тисячі осіб, які загинули, деякі теж за віру.

Наприклад, у міському архіві збереглися смертні вироки людей, яких звинувачували у шпигунстві, у тому, що вони вороги народу, адже вони були поляками, а значить — ворогами системи; але були також вироки за приналежність до ворожої націоналістичної організації під назвою «ружа» («Живий Розарій» — група із 20 осіб, кожен член якої протягом певного періоду молиться визначену таємницю Розарію, — Ред.). Вирок — розстріляти. Я був дуже цим зворушений, я почав про це думати; декілька років тому під час парафіяльних оголошень попросив людей приносити документи своїх рідних, якщо вони їх мають, — архівні матеріали, вироки. У 60‑их роках, після смерті Сталіна, їх реабілітували, і можна було отримати відповідний документ із міського архіву, та дізнатися, хто і за що був розстріляний. Я хотів знайти якомога більше людей, нам вдалося зібрати документи ще п’ятиста осіб, репресованих сталінським режимом.

Пан Юзеф Зємбіцкі у своїй статті описує випадок, що стався в одній зі шкіл у 60‑70 роках минулого століття. Під час великої перерви діти отримували молоко з якоюсь булочкою, але не всі. Один із учнів зауважив, що один з його однокласників не отримав ще їжі. Тоді вчителька пояснила, що цей хлопець та ще десятеро інших нічого не отримали і не будуть отримувати, адже їхні батьки — вороги народу. Як мусило бути прикро цим дітям досвідчувати ненависть від інших через те, що були поляками… Це відбувалося не так вже й давно.

Ми зібрали інформацію про 1500 осіб, це лише невелика частинка загиблих із наших парафій, мається на увазі Плоскирів (так називався Хмельницький перед війною), Мацьківці та Шаровечка і Гречани. Зрозуміло, що цих жертв набагато більше, їх десятки тисяч. Говориться про те, що у нашому міському архіві знаходиться 40 000 таких «справ», це тільки з нашої області; це число не відображає реальну кількість загиблих: їх було удвічі або й втричі більше.

Ми побудували каплицю мучеників і хочемо огорнути пам’яттю всіх поляків та українців, які були вбиті за віру; але поляки становили абсолютну більшість. Говориться в різних джерелах, що лише протягом 1937‑1938 рр. на території сучасної України та Білорусі з наказу «шефа» НКВС Миколи Єжова було вбито 200 тис. поляків. Що ж тоді казати про число всіх жертв цього режиму, починаючи від Жовтневої революції, якої 100 річниця буде за рік… Ми почали думати про зведення пам’ятника, хреста чи мистецької декорації, аби пригадати людям про те, як багато наших предків є мучениками; згодом ми почали думати про щось більше, так повстала думка звести каплицю. Це нам вдалося завдяки нашим парафіянам, жертовності людей, вірних з Польщі, одного спонсора, який допомагав під час будови. Сподіваємося, що освячення цієї каплиці відбудеться 2017 року. Дати поки що не знаю, адже ще триває писання найважливішої ікони, ікони страшного суду. Хочемо теж зробити Хресну Дорогу. Однак каплиця готова: це приміщення розміром 204 квадратних метри, вона дуже велика, дуже гарна…

— Ваші парафіяни розповідають, що дорога до сучасного «Катіону» (завод у Хмельницькому, — ред.) — особливе місце: її називають дорогою мучеників. Якою є історія цього місця?

— Я не знаю деталей. Однак, на місці сьогоднішнього центрального універмагу знаходилася в’язниця, зараз неподалік цього місця споруджено пам’ятник Ангела скорботи на згадку про усіх убитих у її підвалах. Люди розповідають, що одночасно із західною окружною дорогою, де ми зараз знаходимося, будували теперішній «ЦУМ». Коли очищували підвали колишньої в’язниці, знаходили черепи, кості людей, яких там убили; отож, кажуть, що знайденні там людські о станки привозили саме сюди та ховали, будуючи нову дорогу. Я повторюю це як чутки, однак, якщо люди називають так цю дорогу, значить щось у цьому є.

На Гречанах, хоча й тривали репресії завжди (за виключенням кількох повоєнних років) був якийсь священик. Періодично влада дозволяла священику тут служити: довгий час тут був отець Борисевич (його гріб заходиться поблизу храму), отець Будревічус, отець Вітко, отець‑єпископ Ян Ольшанський, отець Віктор Ткач, а також отець Вітаутас Меркіс, єзуїт із Литви.

Цікава історія трапилася перед його приходом. 1973 року, не повідомляючи парафіян, влада забрала отця Вітко. Люди вирішили вийти на маніфестацію. То були часи глибокого комунізму. Одна жінка організувала ходу на головній площі міста перед пам’ятником Леніна. Перша зустріч не вдалася, бо люди були перелякані та непоінформовані. Наступного разу зібралося 2000 осіб, інші джерела говорять про 600 учасників. Але, навіть якщо їх було 600, це все ж великий натовп. Люди стояли на колінах перед пам’ятником Леніна і молилися Розарій, міліція оточила їх, деяких затримали. На запитання влади: «Що ви тут робите?», вони відповідали: «Молимося!» «За що ви молитеся? — питали їх, — Ми просимо про священика, бо ви його забрали». На жаль, не можу знайти свідків цих подій, може завдяки цій розмові, знайдеться людина, яка зможе про це розповісти детальніше. Завдяки їхній молитві прислали сюди отця Вітаутаса Меркіса з Литви. Він був настоятелем цієї парафії упродовж 24 років, аж до кінця 80‑х. Він зробив надзвичайно багато. Між іншим розбудував ту маленьку цвинтарну капличку, яка стояла тут з 1926 року і яка не вміщала усіх людей, які приїздили з усієї області; це були тисячі… Зараз цей храм може вмістити тисячу осіб. Він також побудував новий храм у Хмельницькому (теперішня парафія Ісуса Христа, Царя всесвіту) і дім для сестер при цій парафії.

Тобто бачимо, що люди самі боролися за свій храм, за священиків. Вони були готові за часів «перебудови» їздити до Москви, старалися отримати різні дозволи. Також це стосується інших парафій; також за дозволами на офіційну діяльність до Москви їздили й чернечі греко‑католицькі згромадження. Це так коротко про коріння нашої сучасної парафії…

— На Вашу думку, звідки люди брали сили для таких героїчних вчинків?

— Проста річ: там, де є жива віра, там завжди люди мають еклезіальне чуття, тобто прагнення повноти церкви. Ця повнота присутня, коли звершуються усі Таїнства, передусім — Євхаристія. Папа Франциск нещодавно наводив приклад переслідувань у Японії, де протягом двохсот років не було жодного священика. Святіший Отець говорив: там, де є зріла віра, буде також і церква, навіть якщо не буде священиків. За двісті років до Японії прибули місіонери і побачили, що церква там існує. На запитання, як вони пережили цей час, люди відповідали, що тривали завдяки Таїнству Хрещення: «Ми хрестили наших дітей, намагалися по‑католицьки хоронити наших померлих, — казали вони. Їх навчили також, що шлюб буде церковним навіть без священика, якщо чоловік та жінка мають щирий намір його укласти та чинять це у присутності свідків. Вони відправляли молебні, передавали віру своїм дітям, і церква існувала. Маючи лише Таїнство Хрещення, люди зуміли «організуватися» та передавати віру своїм дітям. Саме так було і тут, на наших землях. У селах, знаємо, теж не було священиків, але люди зберігали літургійний одяг чи книги, накривали стіл білою скатертиною, прикрашали його квітами. Орнат був символічним знаком присутності священика, вони знали чин Меси, брали участь у цій паралітургії. Вони живилися Словом Божим, співали релігійних пісень, співали колядок у різдвяний час у родині; під час Великодня співали на честь Воскреслого Спасителя; у травні і жовтні лунали пісні на честь Богородиці. Отже, якщо є віра, люди мають велике прагнення євангелізувати, передавати віру дітям.

— Ви також зазначили, що пам'ять про жертв комуністичного режиму важлива для України сьогодні, важлива для нас, нащадків цих людей…

— Чому ми будуємо пам’ятники нашим героям? Для того, аби засвідчити правду, зберегти пам'ять про наше коріння. Ми згадуємо не лише чудові події, а й також сумні, наприклад, чергову річницю початку війни, Першої чи Другої світової… Ми згадуємо також це мучеництво людей, жертв тоталітаризму, згадуємо для того, щоби люди мали можливість вчитися. Ми кажемо, що історія — це вчителька життя.

Коли люди гортають сторінки своєї історії, історії свого народу, бачать там і позитивні події, і різні трагедії, війни, концентраційні табори. Це дуже важливо для молоді в контексті того, що сьогодні відбувається на Донбасі та в Криму. Це також історія. Відбувся Майдан, але, на мою думку, оскільки Україна показала, що хоче сама приймати рішення стосовно свого майбутнього, своїх пріоритетів; показала, що хоче бути відкритою на увесь світ, комусь на сході це не сподобалося, Путіну чи тій системі…

Звичайно, у Росії багато речей змінилося, є багато добра, там є чудові люди, але є також пропаганда, абсолютна брехня, що представляє інші народи, Захід, Америку чи Польщу як ворожі Росії. Це неправда! Звичайно, є різні люди, деякі можуть й справді так сприймати Росію, але загалом усі прагнуть жити у мирі з іншими народами. Війна на Донбасі і ситуація у Криму показує відсутність пошани до людської свободи. Ми хочемо пригадувати людям, чим закінчується будь‑яка система, що ґрунтується на атеїзмі, що викидає Бога з людських сердець, що руйнує храми, що забороняє людям молитися; хочемо нагадувати також, чим закінчуються системи, які забирають у людей землю з ненависті чи хитрості. Ці жертви кричать до нас сьогодні: «Досить крові було пролито у історії людства».

Дуже засмучує, що ми забуваємо, що сталося після Жовтневої революції, що принесла радянська система чи нацизм, що також створював концтабори. Ми теж забуваємо, що у історії Європи була інша революція — Французька, що відбулася наприкінці ХVІІІ ст.; до сьогодні Франція відзначає щороку 14 липня як національне свято. Ця революція визнається як щось абсолютно позитивне та добре, як коріння сучасної Європи. Але тоді відбулося жахливе винищення християн, католиків, говориться навіть про два мільйони жертв серед християн. Лише у Нормандії було вбито півмільйона католиків; досі розмови про ці факти викликають великий опір, страх; не дозволяється, наприклад, видавати книжки на цю тему чи читати лекції. Наш обов’язок нагадувати про ці факти, нагадувати про діяльність влади, яка вбивала людей, що думають та хочуть жити інакше; вони не ставилися вороже до цієї влади, однак їх вбивали за їхні переконання та релігію.

— Наше мовчання також стає своєрідною співучастю у гріхах минулого…

— Люди мовчать з різних причин, іноді зі страху… Але Бог не мовчить, Бог посилає Свого Сина, Ісуса Христа, Який говорить правду; саме за цю правду Його й розіп’яли. Його слова не сподобалися книжникам і фарисеям. Він не сидів тихесенько, не мовчав; правда завжди стоїть на перешкоді дияволові та його слугам. Не треба боятися, треба робити конкретні справи задля добра майбутніх поколінь, аби ми пам’ятали, куди веде кожен тоталітаризм. Слід згадати теж знищення вірмен турками, у певних колах дуже хочуть замовчувати цю тему…

— Найбільше промовлять особисті історії конкретних осіб чи родин. Чи є історія, яка по-особливому торкнулася Вашого серця?

— Від самого початку мого перебування тут мене вражало те, що люди у тих важких часах, коли не було священиків, або був лише один, який не міг огорнути усього обсягу душпастирської праці (адже мусив займатися будовою і не мав можливості катехизувати), члени Третього францисканського ордену, чи звичайні жінки, які мали більший досвід віри та знання, організовували заняття у храмі чи у домах парафіян. Дітей готували до Першого Причастя та Сповіді. Мені розповідали також, що деякі люди з околичних сіл приїжджали уже в п’ятницю ввечері, щоби молитися у храмі, залишалися у суботу на цілий день, а у неділю брали участь у двох‑трьох Службах, і автобусом поверталися додому. Вони знаходилися тут два дні, мали свої дні духовної віднови. Це дуже надихає, цих людей було немало. Сьогодні нам цього не вистачає, сьогодні життя родини зосереджується навколо телевізора. Я згадую свій дім: батько збирав нас вечорами, читав, приміром, «Quo vadis» Генриха Сєнькєвіча, Святе Письмо, ми молилися Розарій… За часів переслідування люди знали: це шанс передати віру дітям. Це зазвичай робили батьки чи бабусі, і це була важлива праця, Божа праця. Це не лише характеристика Гречан, так передавали віру в інших куточках України, думаю, серед греко‑католиків чи православних також.

— Отче, спілкуючись із Вами, згадую розмову зі священиком із однієї з місійних країн. На моє запитання, чи мають вони у себе якийсь санктуарій, він відповів: «Наш санктуарій — перший побудований на території острова храм». У цьому сенсі й храм на Гречанах можна вважати санктуарієм, чи не так?

— Так, безперечно. Мабуть, це найважливіша річ, якщо йдеться про нашу святиню, одну із нечисленних в Україні та на території колишнього СССР… Святиня на Гречанах була відкрита у ті часи, тому сюди приїжджали люди навіть з Москви та Сибіру, Києва чи Одеси, аби охрестити дитину, посповідатися чи взяти шлюб; вони наче приходили до джерела… Це місце можна назвати санктуарієм, не лише тому, що тут вшановуємо св. Анну, якимось таємничим чином це місце святе, святе святістю тих мучеників, які віддавали своє життя за віру, за Христа.

Не применшуючи жертви інших вірних, хочу сказати, що саме на цій парафії зосередилася злість та ненависть влади на віруючих, також, як я згадував, і на поляках… Та їхня жертва приносить плоди: наша парафія сьогодні дуже жива, має багато дітей та молоді, відбуваються катехизи, тут діють спільноти, наприклад неокатехуменальні (це майже двісті осіб, переважно молодь, що приймають участь у Літургії Слова та Євхаристіях); існує 20 спільнот Живого Розарію, Третій кармелітанський Орден. Маємо теж реколекційний дім, за 12 років існування якого майже 3000 осіб взяли участь у ігнатіанських реколекціях, на різні дні віднови сюди прибуло майже 8000 осіб. Парафія живе, і це плоди віри тих мучеників.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Гречани
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books Pizzeria Palokka on blogi ruoasta, puutarhanhoidosta ja tee-se-itse -projekteista, jossa jaetaan reseptejä, puutarhavinkkejä ja luovia ideoita. kivi-javihertyo.fi Vinkkejä elämiseen, ruokaan ja siivoukseen - kaikki mitä tarvitset mukavuuteen yhdessä paikassa! Source Χρήσιμες συμβουλές και κόλπα για κάθε μέρα Poznejte Dumeto, váš průvodce světem domácího designu a dekorací. Inspirujte se trendy a nápady pro krásnější bydlení!