1. Ось конкретний приклад взивання Імені Господа Бога надаремно: «Коли ж руки свої простягаєте, Я мружу від вас свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас, — ваші руки наповнені кров’ю…» (Іс 1, 15).
У попередніх реченнях мовиться, що даремні й осоружні Богові можуть бути наші жертви та урочисті літургії. У Біблії є дуже багато таких висловлювань (наприклад, Прип 1, 28; Єр 6, 20; 11, 11; Ам 5, 21-27; Мих 3, 4; Мал 1, 6‑14).
Адже наш Бог є Істинним Богом і не вдасться обманути Його палкою молитвою чи побожним настроєм нашої літургії. Наша участь у літургії та молитви лише тоді мають релігійний сенс, коли за ними стоїть ціла людина. Немає цілковитої відданості Богові без дотримання Його заповідей, зокрема без чуйності до потреб найслабших. Отож щоби Він прийняв наші молитви та жертви, ми мусимо виконати таку умову: «Умийтеся, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із‑перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчиться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (Іс 1, 16‑17).
Цей заклик до навернення у тексті пророка Ісаї стоїть безпосередньо після погрози, що Бог не вислухає наших молитов, хоч би були вони палкі та невтомні. Адже Бог нам каже: «Ображають Мене ваші молитви, бо походять із сердець, що скам’яніли на потреби ближнього!» — не для того, щоб ми перестали молитися. Йому хочеться, щоб ми навернулися й почали нарешті молитися по‑справжньому.
Такі психологічно палкі молитви, що походять із ненаверненого ще серця, шкідливі не тільки тому, що вони лицемірні. Людина, яка так молиться, ставиться до Істинного Бога як до одного з божків. Культ божків лежить у площині комерційної умови. Своїм культом людина ставить божка на вівтар і як відповідь чекає певних послуг. Але Істинний Бог не є божком, який припинив би своє існування, якби йому не поклонялися!
Істинний Бог любить людину і бажає їй добра. Отож Він хоче лише такого культу, в якому міг би обдарувати нас здатністю чинити добро. Оскільки Він нас любить, то гнівається, коли ми молимося до Нього, зовсім не маючи наміру прийняти Його дар. Така молитва є взиванням Бога надаремно.
2. Розгляньмо іншу групу ситуацій, у яких ми намагаємося опустити Істинного Бога до рівня одного з божків і таким чином порушуємо Другу заповідь. А саме: людина — тобто, на жаль, кожен із нас — може стати перед Господом Богом і критикувати Його поведінку або наказувати Йому, що Він має вчинити у такій чи такій ситуації. Це безглузда постава. Я легко можу знайти перспективу положення, з якого я був би вищий від Палацу культури (одна з найвищих будівель у Варшаві); але немає такої перспективи, з якої я міг би дивитися на Господа Бога згори.
Якщо й намагаюся щось таке зробити, то не може бути сумнівів, що я став лише над своїми уявленнями про Бога. Істинний Бог є абсолютно понад моїми міркуваннями про Нього. Я критикую Господа Бога або визначаю Йому обов’язки, а це не що інше, як власне, зухвале взивання Його Імені надаремно. Він не був би Богом, коли б така позиція щодо Нього могла мати сенс, коли б таким чином можна було досягти Його.
Єдина можлива реальна постава щодо Істинного Бога — це постава непорушної віри в те, що Він є Абсолютне Добро; довіра, що Він присутній у кожній події — добрій чи поганій, аби нас привести до себе, — а це ж бо найважливіше.
Поставу осудження Бога Святе Письмо називає спокушанням Його. Нехай доведе нам, що Він всемогутній і що любить нас! — і чітко визначаємо, що Він має зробити, аби нас у цьому переконати і в такий спосіб при собі затримати. І знову повторюємо гріхи ізраїльтян, скоєні ними в дорозі до Обіцяної Землі.
Звісно, ми слушно робимо, коли молимося також про земні блага: здоров’я, успіх тієї чи іншої справи, ба навіть складання іспиту. Адже Господь Бог є Отець нас цілих, а не тільки наших душ. Але Він — не божок, якому були б потрібні наші молитви й до якого ми могли б мати претензії, якби він не вислухав нас. Істинному Богові потрібно довіряти незалежно від того, як вирішиться справа, про яку ми молилися. Він краще від нас знає, чого ми потребуємо. Він справді заслуговує на те, щоб Йому довіритися.
Варто тут пригадати хвилюючий опис із книги Юдити, як героїня цієї книги закликала до порядку старшин оточеного міста Ветулії. Вони прилюдно поставили Господові Богу ультиматум: якщо Він протягом п’яти днів не прийде з допомогою, вони здадуть місто ассирійцям.
«Не добре було те слово, — протестує Юдита, — що ви сказали того дня перед народом, та що ви поставили клятву між Богом і собою, кажучи, що видасте місто ворогам, коли Господь у ті дні не прийде нам на допомогу. Отож, хто ви такі, щоб спокушати Господа нині та щоб виноситись між людськими синами понад Бога? Та й ось тепер ви випробовуєте Господа Бога Вседержителя! Повік не збагнете ви нічого! Коли ви не можете вивідати глибини людського серця і розібрати думок його розуму, то як же вам зглибити Бога, який створив усе, як спізнати Його розум, як збагнути Його задуми?.. Не гнівіть Господа, Бога вашого. Якщо Він не захоче за цих п’ять день допомогти нам — Він має змогу захистити нас, коли Йому завгодно, або вигубити нас перед лицем ворогів. Тож не устрявайте в замисли Господа, Бога нашого, бо Бог не є як люди, щоб Його можна налякати погрозами, ані як син чоловічий, що він приймав умови. Ось чому чекаймо терпляче від Нього рятунку, прикличмо Його собі на допомогу, і Він голос наш почує, якщо Йому завгодно» (Юдт 8, 11‑17).
Юдита не прикидалася слугинею Істинного Бога, її безмежна довіра до Бога не була голослівною. Свідчить про це її поведінка — як палка молитва, так і те, що вона відважилася на вчинок, що перевищував сили, а подекуди навіть уяву звичайної людини.
Про таку довіру й практичний розум у хвилину випробовування варто молитися вже тепер, перш ніж це випробування надійде. «Його знаходять ті, що Його не спокушають» (Мудр 1, 2). Він є Богом; це Йому можна випробовувати нас.
Постава засудження Бога, крім того, може знайти свій прояв в осуді Євангелії та Божих заповідей. «А коли ти Закон осуджуєш, то ти не виконавець Закону, але суддя», — каже апостол Яків (Як 4, 11). Якщо ти виконуєш тільки ті заповіді, які вважаєш слушними, то не виконуєш жодної, а йдеш за своїм людським розумом, який навіть не намагається довіритися Богові, а сам тільки привласнює собі Божу непомильність. Євангелісти не раз згадують, що люди випробували Ісуса (напр. Мт 19, 3; 22, 18 і 35). А все тому, що вони поводилися як судді й привласнили собі право вирішувати, чи Його вчення слушне. Іноді навіть були ласкаві визнати, що Він має рацію. Отож, якщо людина, яка вірить у Христа, Сина Божого, в такий спосіб слухає Євангеліє, — можна мати побоювання, що її «Вірую в Ісуса Христа» насправді є взиванням Бога надаремно.
3. Взиванням Бога надаремно є, окрім того, різні спроби використати Його для досягнення тієї чи іншої мети. Щоб показати суть цієї позиції, досить придивитися до найпростіших біблійних прикладів. Не мусимо вдаватися до прикладів великих і загальновідомих зловживань у цій сфері, що траплялися й напевно знову траплятимуться у суспільному чи політичному вимірі. Написи «З нами Бог» на пасах та прапорах завойовників, п’ятдесят із зайвим обов’язкових і контрольованих урядом богослужінь на рік за добробут царського двору, посилання захисників суспільної несправедливості на порядок, встановлений Богом, енергійне сприяння французьких міністрів-атеїстів загальному навчанню релігії, аби після повалення Паризької Комуни використати самого Господа для втихомирення суспільного незадоволення — усі ці великі й незаперечні взивання Господа Бога надаремно мають, із погляду наших міркувань, такий недолік: ідеться тут про гріхи, вчинені іншими, а тому легко їх засуджувати з позиції вболівальника.
Тож пригадаймо собі найпростіші біблійні приклади. Можливо, вони допоможуть нам побачити суть цього зла, яке може спіткати кожного з нас і яке полягає у намаганні примусити Бога служити нашим планам. Ось моляться облудники. Але не для того, щоб відновити в собі Божу любов, не для того, щоб зачерпнути у молитві завдаток вічного життя. Вони моляться, «щоб їх бачили люди» (Мт 6, 5). Адже це не тільки облуда! За цією поставою криється спотворений образ Бога. Вони Господа Бога мають за одного з ідолів, від якого можна приховати те, що діється у мене всередині.
Коли людина не замикає Бога в своєму тісному уявленні про Нього, коли намагається розкривати свою душу на Істинного Бога, то вона поводиться зовсім інакше. Навіть тоді, коли це дається надто дорогою ціною. Наводжу тут приклад біблійної Сусанни. Її поставлено перед альтернативою: вчиниш зло, якого ми жадаємо від тебе, і ніхто про це не дізнається, або ж будеш приречена на смерть і згинеш у ганьбі, невинно засуджена навіть рідними. Проте Сусанна знає, що Бог є і що все ми чинимо перед Його обличчям. Отож вона не має сумніву щодо того, як поводитися в цій пекельній пастці. «Волію, не зробивши цього, потрапити у ваші руки, ніж согрішити перед Богом!» (Дан 13, 23). Ось приклад живої віри в Істинного Бога! Перспектива використання Бога (наприклад, «вчиню це зло, а потім благатиму в Бога милосердя») навіть не спадає Сусанні на думку.
У гріху Симона Мага видно ще виразніше, що людина тоді намагається використати Бога, коли вважає Його рівним божкам. «Як побачив же Симон, що через накладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші, і сказав: Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого» (Діян 8, 18-19). Ця людина, без сумніву, поклоняється ідолові, ім’я якому «гроші». Йому здається, що за гроші можна купити все, навіть Божу силу. Гроші й Святий Дух для Симона — цінності приблизно еквівалентні: одну можна виміняти на іншу.
Симон хоче мати Святого Духа, щоб могти зцілювати. Звісно, лише тілесні хвороби. Йому навіть на думку не спало, що Святий Дух є особовою Любов’ю Отця і Сина, є Даром, якого Отець виливає там, де проголошується віра в Христа; що Він зцілює душі і що саме проявом цього є зцілення тіл. Але не дивуймося! Треба спочатку по‑справжньому повірити в Бога, щоб у християнській вірі все побачити.
Варто виробити в собі такий рефлекс. Коли я зловлю себе часом на взиванні Бога надаремно, нехай відразу спробую запитати самого себе: яка деформація в моїх поняттях про істинного Бога допровадила мене до цього гріха? Візьмімо найбанальніший приклад. Ось сусіда, який протягом довгих років псував мені нерви, зустріло нещастя. Я тихо собі радію: «Ну звичайно, Господь Бог покарав його за мою кривду». Істинного Бога я роблю месником за мої малі кривди й запорукою мого доброго самопочуття.
З яких перекручень у моїх поняттях про Бога з’явилася ця нерозумна думка? Певно, до мене ще й досі не дійшла як слід та новина, що Бог є Любов. Вже у Старому Завіті Бог наказував допомогти ворогові, коли заблукав його віл чи осел; а я, що живу за законом Христа, не вмію по‑справжньому перейнятися (так, щоб не було навіть місця на різні дурні думки) тим, що його самого спіткало нещастя! Певно, тоді, коли він мені докучав, мене ніколи не огорнув жаль, що він, якщо справді чинить зло, тяжко кривдить також і себе самого. Окрім власної кривди, я нічого в наших стосунках не бачив. Мабуть, мені навіть ніколи не спало на думку, що Євангеліє про Доброго Пастиря, який шукає загублену вівцю й жаліє її, стосується не лише мене, грішного, а й цього нестерпного сусіди. Я, мабуть, бачив у ньому не таку ж саму загублену вівцю, а образ самого диявола.
Сказане щойно мною комусь може видатися настирливою моралізацією. Але тут міститься одне дуже важливе спостереження. А саме: особливо дієвим методом перемогти схильність до використовування Бога є справжня любов до ближнього, також до того ближнього, якого нам важко любити. Взагалі між Другою заповіддю та заповіддю любові до ближнього існує глибокий зв’язок. Бо чи я взагалі здатний утриматися від того, щоб ставитися до моїх ближніх як до предметів, якщо намагаюся використовувати самого Бога?
Й друге також риторичне питання: якщо я свавільно «перетягаю» Господа Бога на свій бік, то чи я ще здатний пам’ятати про те, що я грішний? Чи я не схильний так думати про своїх противників, ніби вони є істотами родом із пекла?
Справді, важко перебільшити практичне значення другої заповіді.
4. В обидвох біблійних редакціях, як у Книзі Виходу, так і в Книзі Второзаконня, Перша і Друга заповіді присвячені забороні творити сакральні «різьби та усякі подоби». Юдеї, католики й лютерани вбачають у цій забороні доповнення заповіді «Не матимеш інших Богів крім Мене». Натомість у кальвіністській течії, а також у кількох радикальних протестантських угрупованнях цю заборону розглядають (слідом за Філоном Александрійським, великим пропагандистом Старого Завіту серед стародавніх поган) як окрему заповідь.
Заборона творіння «різьби та усякої подоби» становила логічний наслідок відкинення ідолослужіння. Але, крім того, вона захищала правовірних ізраїльтян від уявлення собі Істинного Бога на зразок сил цього світу. Особливо настирливо переслідувала люд Божий спокуса уявити собі Бога у вигляді бика. Бик, найсильніший з‑поміж домашніх тварин, із якими вони мали справу, здавався ідеальним символом сили Істинного Бога.
Прочитаймо основні біблійні свідчення на цю тему. Народ, стривожений відсутністю Мойсея, вимагає від Аарона: «Зроби нам богів!» (Вих 32, 1). «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю», — гукають вони після спорудження бичка, — «і принесли цілопалення, і привели мирну жертву» (Вих 32, 4. 8). «І змінили вони свою славу, — дивується з глупоти та безбожності цього народу псальмо співець, — на образ вола, що траву пожирає» (Пс 106, 20).
У Північному царстві таке уявлення Бога на зразок земної сили запровадив цар Єровоам: «І зробив два золоті тельці, і сказав до народу: Досить вам ходити до Єрусалима! Оце, Ізраїлю, боги твої, що вивели тебе з єгипетського краю. І поставив він одного в Бет-Елі, а одного в Дані. І була та річ на гріх, бо народ ходив до одного з них аж до Дану» (1 Цар 12, 28‑30).
Просто засліплення. Щоб служити Істинному Богові в такий спосіб, треба взагалі не помічати того, що Він трансцендентний стосовно всього земного. «Відкинув теля твоє Я, Самаріє! Мій гнів запалився на них» (Ос 8, 5). Бо й чим же відрізняються такі служителі Істинного Бога від ідолослужителів, які також — як твердить апостол Павло — «славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотироногих, і гадів» (Рим 1, 23).
Часи сакрального ідолослужіння минули без вороття, й ніхто сьогодні не відчуває бажання поклонитися Всемогутньому Богу у вигляді статуї «вола, що траву пожирає». Але як подібно сьогодні нам загрожує несакральне ідолослужіння, тобто поклоніння грошам, кар’єрі чи сексу, — так само ми наражаємося на небезпеку творення собі уявлень про Істинного Бога, котрого намагаємося замкнути у нашому земному світі.
Й так намагаємося вчинити Бога запорукою нашого земного добробуту, ворогом наших недругів, месником наших кривд, компенсацією наших невдач, тимчасовим поясненням того, чого не встигла ще пояснити наука тощо. Отож ці уявні образи мусимо послідовно розбивати. В іншому разі чим же ми відрізняємося від тих, хто, у захваті від того, що Істинний Бог є Богом Могутнім, намагалися поклонятися Йому у подобі бика? Нашим призначенням є Бог Живий та Істинний, котрий перевищує усі наші уявлення та образи.
Особливу увагу потрібно звернути на той образ Бога, що його ми формуємо у наших дітей. Дитина надзвичайно тонко відчуває правду про Бога. Усією своєю дитячою душею вона зуміє зрозуміти, що Бог любить, що усе бачить і що Він є нашим щастям. Тим часом ми страхаємо наших дітей Господом Богом. Якщо дитина нечемна, лякаємо її: «Дивись, бо Господь Бог тебе покарає!», а нехай‑но маля на додаток поріже собі палець, то почує: «А бачиш, Бозя тебе покарала!» З самого початку, коли дитина ще абсолютно беззахисна, ми формуємо в неї неправильний образ Істинного Бога. Тим самим робимо нашим дітям велику кривду.
Тому що людина не повинна втискати Бога у свої образи; вона радше повинна не саму себе дивитися як на образ Божий. Глибоко пише на цю тему отець Анджей Клочовський: «Бог створив нас на свій образ та подобу. Коли, як ото Авраам, ми полишаємо країну наших звичок і стабільності, — ми не кидаємося в обійми когось чужого, ворожого. Знаходимо там Того, Хто є найглибшою правдою про нас самих. Дай мені пізнати Тебе, щоб я міг пізнати себе — волав святий Августин. І знав, що говорить, бо його душа була неспокійна, доки не відпочила в Господі, знав це з власного, дуже болісного досвіду».
5. Натомість великим непорозумінням є робити із старозавітної заборони творення «різьб та подоби» висновок, буцімто не можна вшановувати образів Господа Ісуса, Божої Матері та святих. Ми вже пояснили, що заборона ця була наочним знаком бездонної різниці між культом Істинного Бога й культом різноманітних сил, яким не слід поклонятися. Заборона ця полегшувала юдеям захист від ідолослужіння. Але, крім того, нагадувала, що нескінченний Бог перевищує усе те, що ми здатні висловити. Й більше: що нескінченний Бог перевищує навіть наші можливості сприйняття. «Ти не зможеш побачити лиця Мого, — бо людина не може побачити Мене — і жити» (Вих 33, 20).
І ось майже дві тисячі років тому сталася річ неможлива: Бог об’явив людям свій Образ, і ми не тільки від цього не померли, а ця подія стала для нас джерелом життя. Образом Бога є Єдинородний Син, котрий задля нашого спасіння стався людиною. «Він є образ Невидимого Бога, роджений перш усякого творива» (Кол 1, 15). «Він був сяйвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили своєї, учинив собою очищення наших гріхів, — і засів по правиці величності на висоті» (Євр 1, 3).
Отож Найістинніший Образ Божий для того зійшов до людей, Єдинородний Син для того показав нам своє тілесне, людське обличчя, щоб цілій землі надати обличчя Боже. Відтоді тіло й матерія не повинні бути перешкодою в нашому прямуванні до Бога. Більше того, тіло й матерія також відкриваються на перетворювальну силу, що плине від Христа. Матерія, яка раніш служила творенню мерзенних ідолів, у Христі може стати знаряддям наближення до Бога. Матеріальною водою нас охрещено для вічного життя; матеріальні їжа та напій перетворюються на Тіло та Кров Божого Сина; матеріальні образи й статуї допомагають нам єднатися з Богом і наближають нам Його присутність. Рятівна сила Христа може проникати усе, вона здатна ущерть наповнити своїм світлом навіть темряву матерії.
Зрештою, багато хто з нас із власного досвіду знає, як сильно святі образи допомагають нам відкритися на світло Христа, щоб воно нас наповнювало. Як же добре, що Церква, читаючи Старий Завіт, передусім намагається відкривати його дух! Адже Старий Завіт є справжнім Божим словом, а отже, переповнений духом Христа. Однак треба читати його вже з перспективи Євангелія. Виявляється, що навіть ті тексти, які (якщо сприймати їх буквально) втратили вже свою актуальність, а навіть викликають обурення — наприклад, наказ знищити ханаанські племена, — сповнені Христового духа. Бо Христос прийшов не усунути Старий Завіт, а його виконати.
6. І ще суттєвий погляд на другу заповідь Божу. Він випливає з факту, що в Новому Завіті християнська віра де‑не‑де названа кликанням Імені Божого (див. Діян 9, 14. 21; 1 Кор 1, 2; 2 Тим 2, 22). «Бо коли устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся». Бо «кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний» (Рим 10, 9. 13). Отож, аби осягнути спасіння, достатньо визнати Ісуса як Господа, що Він воскрес, що є Божим Сином і Спасителем. Ідеться, зрозуміло, про визнавання «в духові й правді», цілим собою. Певним зразком такої постави є Сусанна з книги пророка Даниїла, яка воліла бути вкиненою в безодню горя, аби лиш могти в духові та правді взивати Бога. Але коли вона, опинившись у небезпеці, покликала Бога, — її волання було відразу почуте, й Бог неначе був змушений її визволити. Погляньмо уважно на це формулювання: християнська віра є окликом Господнього Імені. Чи ж могло б воно перетворитися на кликання Господнього Імені надаремно, взивання, що не приносить спасіння? На жаль, так може статися. Він сам нам про це сказав: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! — увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт 7, 21).
Більше того, коли ми сповідники Господнього Імені, то з цього виникають досить негативні суспільні наслідки. Бо ми даємо нашому Господові антисвідчення. Вже у пророка Єзикиїла Бог скаржиться на своїх сповідників, що постійно знеславлюють Його Святе Ім’я (Єз 36, 16‑32). Спочатку чинили зло у своїй вітчизні, а коли їх спіткала кара вигнання, зневажають Боже Ім’я серед поган.
Особиста відповідальність за Божу справу повинна стати предметом іспиту сумління кожного християнина. Важливе є як питання, чи я намагаюсь якось сприяти поширенню віри в Христа, так і питання, чи я своєю поведінкою не відштовхую від віри тих, хто знає, що я католик.
Католик, який не дуже переймається заповіддю любові до ближнього, порушує цю заповідь, але порушує і також і Другу заповідь Декалогу. Людей бо обурюють такі віруючі; поведінка таких християн нікого до Христа не наблизить. Замість того, щоби своїм життям славити Боже Ім’я, Його доброту й велич, ми зневажаємо це Ім’я перед невіруючими. Нас стосується те, за що Ісус докоряв фарисеям: самі не входимо до Царства й заважаємо іншим увійти.
Опрацював о. Павло Куницький ОР
За матеріалами: propovidnyk.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
