Останнім часом деяких російськомовних співгромадян серйозно плющить від того факту, що в багатьох українцях прокидається самоповага. Цей процес має багато проявів – зокрема, українці все менше соромляться ставити «незручні» питання, коли відчувають дискомфорт у різних проявах суспільного життя та міжособових комунікацій. Це стосується і мовного питання, на одну згадку про яке російськомовні часто-густо реагують надто неадекватно.
З одного боку, підґрунтя такої реакції цілком зрозуміле. Після двох Майданів і початку російської агресії в Криму та на Сході українці вперше поставили під сумнів негласний паритет, за якого українська мова, попри її статус єдиної державної і декларативну державну підтримку, більшістю російськомовних традиційно вважалася таким собі парадно-фольклорним атрибутом, розмовляти якою було не лише необов'язково (а навіщо, #итакпоймут), але й непрестижно через її низький соціальний статус. Російська ж мова залишалася мовою соціально «вищою», неподільно пануючи у владних коридорах, бізнесі, на телеекранах та в модних гарадскіх тусовках. Про цю «вищість-нижчість» відкрито ніхто не казав, але так було, і саме тому тисячі україномовних «х@хлів», намагаючись зручніше влаштуватися у теплих соціальних ліфтах, ще на вокзалі шляхом до Києва хутенько перестрибували на общєпанятний.
Тепер же бачимо, як цей негласний паритет руйнується. Українська мова починає змагатися з російською і подекуди, нехай локально, але бере гору. Недарма ж притомні російськомовні батьки всіляко заохочують дітей опановувати й вчитися українською, та й самі хвацько розмовляють солов'їною на турецьких курортах, із задоволенням спостерігаючи кислі пики бувших «братів» із Тамбова.
З другого боку, бачимо спроби реваншу і надії (марні), що нинішня активність українців – це явище тимчасове, а далі буде знову «как всєгда». Хочу засмутити тих, хто на це сподівається – так, як було, вже не буде, і українці ніколи не повернуться до тієї уявної «толерантності», з якою раніше терпіли ущемлення своїх законних прав. І не допоможуть тут жодні маніпуляції на кшталт «єдність важливіша, ніж мова», «скажіть це російськомовним бійцям АТО», «ви розколюєте країну» і т.п. Процес пішов, як казав М.С. Горбачов, і його вже не спинити.
Інша справа, що у цьому процесі потрібно триматися певних цивілізованих норм. Це дозволить зберегти і нерви, і репутацію.
Особисто я у мовному питанні є більшим прихильником юридичних та економічних, а не просвітницьких, дій (хоча останні не відкидаю). Якщо коротко викласти мої нинішні правила, то починаючи з 2014 року вони полягають у наступному:
1.
Якщо хтось хоче мені щось продати і робить це російською, він однозначно програв – я у нього нічого не куплю, або, якщо немає альтернативи, відмовлюся купляти при першій же нагоді. Виняток становлять хіба ті, хто вчасно виправить свою помилку і надалі пропонуватиме свій товар/послугу зручною мені мовою.
2.
Якщо хтось, кого я обираю або чию зарплату виплачують з моїх податків, звертається до мене російською – він «попав». Я за нього, як мінімум, не проголосую, не підтримаю, напишу скаргу чи буду інакше вимагати дотримуватися закону. Можливо, колись матиму більше часу і моральних сил, щоб цілком конкретно подавати до суду, як це робить Святослав Літинський (Svyatoslav Litynskyy), але поки що – скажу чесно – до цього не готовий.
3.
Якщо хтось просто пише або звертається до мене російською, не будучи представником перших двох категорій («продавців» чи держслужбовців), я не робитиму з того ані трагедії, ані проблеми. Я розумію і вмію говорити російською, але комфортніше мені розмовляти українською, і нею я і розмовлятиму. Винятки з цього правила можуть бути зроблені хіба для іноземців та, ситуативно, нечисленних російськомовних друзів, мою повагу до яких не похитнули ні Крим, ні Рим, ні мідні труби.
4.
Якщо я чую російську з телеекрану (навіть у тих покручених двомовних передачах, коли один ведучий говорить українською, а другий – російською), я переважно перемикаю канал чи вимикаю телевізор. Російськомовні книжки чи пресу я просто не купую.
5.
Дітей російської мови ми з дружиною не вчимо (вони вивчають англійську, а старший ще й німецьку), але я з гумором сприймаю, коли молодша (4 роки), подивившись на планшеті якийсь російськомовний YouTube-канал, кумедно намагається відтворити почуте. У цілому ж вважаю, що діти повинні знаходилася поза межами токсичного російського інфопростору – здоровішими будуть.
На мій погляд, це важливі правила, оскільки мова – це те, з чим людина проживає кожен день, кожну годину і хвилину свого життя. Тому глибоко помиляються ті, хто вважає, що захищати свої права і відстоювати вголос свою позицію щодо української мови «невчасно», «недоречно» чи «неважливо». Ні, це завжди і доречно, і важливо!
Ну і останнє. Впевнений, що саме українська мова і культура є головним об'єднавчим чинником для нашої країни і ті, хто заперечують це, об'єктивно грають проти України. Як би вони не «козиряли» патріотизмом (щиро чи меркантильно), якими би заслугами вони не хизувалися, є один важливий екзамен, скласти який мусить кожен громадянин: «Кажеш, що любиш Україну? Тоді вивчи і люби українську мову»
Костянтин Редченко, Професор Львівського торговельно-економічного університету, партнер групи компаній Nexia DK. Auditors & Consulnants
фінансово.
Щиро дякуємо!
