Це не буде солодкий текст про мої близькі стосунки з Божою Матір’ю, радше про брак цих стосунків. І я не соромлюся цього.
У моїй колекції є кілька розаріїв. Від дерев’яних до зроблених із натурального каменю; червоні, сірі, зелені. На вибір. На них можна натрапити на моєму столі, у шухляді, у кишенях, у сумці. Мені не потрібно їх спеціально шукати. Для цього я маю цілком комфортне місце для молитви. І що з цього? Чи означає це, що я перебуваю в течії якоїсь гіпермарійної духовності? Як би це простіше сказати? — Ні.
Бо з ним я засинаю, дратуюся, відволікаюся, спішу, роблю якісь скорочення (у мене є кілька мовних версій, наприклад. «радуйся» латиною скорочує час майже наполовину!). Як ви вже, напевно, відчули, це не буде солодкий текст про мої близькі стосунки з Божою Матір’ю, а радше відсутність стосунків. І я не соромлюся цього. Тому що я знаю, що я в початковій точці, а переді мною великий шлях і великий досвід на все життя. Але щоб опинитися в цій точці, я мусила багато блукати й зіткнутися з правдою про себе. З чого почалося?
Спочатку була я, наївна гімназистка із сім’ї антиклерикалів. І він, мій єдиний духовний авторитет — духівник, — тому що я була зовсім зелена у вірі. Потім я почула вперше: «будь як Марія». Я подумала: «ОК, добре». Тоді преподобний закінчив свою фразу: «…одягай сукні, декольте тільки на два пальця, без макіяжу і непотрібної біжутерії; крім того, будь скромна». Я прийняла виклик. Думаю, що у мене добре вийшло, бо щоразу, коли я спілкуюся з людьми похилого віку з моєї церкви, вони згадують мене з тих часів як «скромну дівчину».
На жаль, це жодною мірою не наблизило мене до Тієї, на яку я мала стати схожою. Більш того, навіть віддалило мене від Неї, тому що після кількох років я відчула, що мабуть, не хочу бути «як Марія», яку показав мені мій «духовний авторитет». І за цей досвід я досі дякую Богу. Нелегко розбити криві дзеркала уявлень, щоб полюбити справжній образ і подобу Бога в собі. Але це необхідно для того, щоби йти далі.
Потім було прагнення піти до монастиря, «через Марію до Ісуса». Ну… Я вважала за краще «без Неї», бо я не розуміла Її. Габіт прекрасно закрив би від світу мої рани і страхи. Але ж він має іншу функцію. Розуміння цієї мотивації дозволило мені розпізнати своє покликання. І таким чином я пішла іншим шляхом, я стала мамою. Справжнє благословення.
На цьому шляху я відчуваю щось дивовижне, бо бачу в Марії матір! Я ідентифікую себе з Нею. Я шукаю в Ній рішення мого материнства. Я починаю жадати Її присутності у моєму житті. Навіть коли я збиваю гарбузовий крем, то думаю про себе: «Маріє, я не можу переміститися в часі на Твою кухню, але Ти можеш опинитися в моїй! Я запрошую тебе, бо у мене якийсь не такий настрій. Амінь».
Це тільки початок нашого знайомства. Я вірю, що згодом це стане дружбою. Що з часом я не буду думати, якою мовою заговорити з Нею, аби було швидше, тому що я просто хотіла би залишатися з Нею якомога частіше. Я не буду під час наших «розарієвих розмов» перебувати подумки в іншому місці, бо розмова з Нею для мене буде дуже важливою. Я не буду боятися, що, коли засну від утоми з розарієм в руці, Вона образиться й не вислухає мене. Бо знаю, що — як і будь‑яка любляча мама, — Вона погладить мене рукою по щоці, поцілує в чоло й прошепоче до серця: «На добраніч, дорога дитино. Завтра закінчимо». Таку Марію я хочу знати і такою мамою я хочу бути.
Наталія Бялобжеська, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
