Мушу визнати, що Папа мене здивував. Такий сильний і чіткий зв’язок між закликом до ядерного роззброєння і закликом відмовитися від насильства. Ви хочете миру? — не бийте дітей. Ви хочете, щоб люди не страждали в світі? — почніть зі своєї родини.
Перш ніж я поділюся коментарем, рекомендую вам прочитати уривок з послання папи Франциска на 50‑й День миру.
Внутрішнє коріння ненасильницької політики
5. Якщо джерелом, з якого витікає насильство, є серце людей, то дуже важливо слідувати шляхом ненасильства, насамперед усередині родини. Це одна зі складових частин тієї радості любові, яку я представив у березні минулого року в Апостольському посланні «Amoris laetitia» по завершенні дворічних роздумів Церкви про шлюб та сім’ю. Сім’я є життєво важливою ланкою, в якій подружжя, батьки й діти, брати і сестри вчаться спілкуватися і безкорисливо піклуватися одне про одного, й де тертя або навіть конфлікти мають бути подолані не силою, а шляхом діалогу, взаємної поваги, пошуків добра для іншого, милосердя і прощення (16). З родинного середовища радість любові поширюється на цілий світ і випромінюється в суспільство (17). Крім того, етика братства і мирного співіснування між людьми та між народами не може базуватися на логіці страху, насильства й закритості, а тільки на відповідальності, повазі та щирому діалозі. У зв’язку з цим я закликаю до роззброєння, а також до заборони та ліквідації ядерної зброї: ядерне стримування і погроза взаємним гарантованим знищенням не можуть бути підставою цього типу етики (18). З такою ж терміновістю благаю вас зупинити побутове насильство і жорстоке поводження з жінками таі дітьми.
Ювілей Милосердя, який завершився в листопаді минулого року, став запрошенням зазирнути в глибину наших сердець, і допустити туди милосердя Боже. Ювілейний рік змусив нас стати свідомими того, як багато різних людей і соціальних груп розглядаються з байдужістю, вони є жертвами несправедливості й страждають від насильства. Проте вони є частиною нашої «родини», нашими братами і сестрами. Саме тому політика ненасильства повинна розпочинатися в родинних стінах, а потім поширюватися на всю загальнолюдську родину. «Приклад святої Терези від Дитятка Ісус закликає нас до практики маленького шляху любові, щоб не згайнувати можливість добрим словом, усмішкою, будь-яким невеликим жестом сіяти мир і дружбу. Всеохоплива екологія також складається з простих повсякденних дій, у яких ми розбиваємо логіку насильства, надмірної експлуатації природи, егоїзму» (19).
Мушу сказати, що Папа мене здивував. Такий сильний і чіткий зв’язок між закликом до ядерного роззброєння та закликом відмовитися від домашнього насильства.
Проте чуємо: «Батьки мене били, тому я виріс хорошою людиною». А Папа — ні. Він пов’язує насильство, що веде до війни, з насильством удома. Сьогодні часто критикують Конвенцію проти насильства. Папа не боїться сказати, що ми згодні на війну тому, що погоджуємося на насильство вдома.
Він має рацію? Зрештою, з розпещеною дитиною іноді не можна інакше, як ременем. Якщо розпустимо дітей, то вилізуть нам на голову і не будуть поважати.
Це папське співставлення (війни і побоїв удома) дуже повчальне. В іншому уривку свого послання Франциск захищає релігії, заявивши, що це не вони є джерелом війни. Проте під «маскою» релігії іноді люди виховуються до війни. І виховання здійснюється насамперед у сім’ї.
Биття змушує підкорюватися. Тому потім легше зробити з людей «гарматне м’ясо», що мільйонами приноситься в жертву на вівтар «царя, Вітчизни, честі…» Той, кого били в дитинстві, легше і «природніше» стане гвинтиком машини для вбивства. Це довели не тільки світові війни, що розвивали «мистецтво» геноциду. Не завжди й не скрізь, але часто, солдати розглядалися як раби‑вбивці, бо інакше їм загрожувало покарання, аж до смертної кари. Сьогодні достатньо просто подивитися на дітей‑солдатів.
Звісно, є і воїни, які вбивають охоче. Вони переконані, що так треба. Вони навіть вважають, що це спосіб бути справжнім чоловіком, і таке вбивство приносить їм честь.
Я не хочу знецінювати військову службу. І Папа не вимагає повного роззброєння. Озброєння та військо — потрібні. Однак ми повинні так виховувати людей, аби вони знали, що багато конфліктів можуть бути вирішені без насильства. Що справжні герої це ті, хто поважає свого супротивника, намагається зрозуміти спосіб його бачення і діяти «no violence», без насильства, а не ті, хто навіть якщо не вбивають, то можуть лякати, що вб’ють. Недарма Франциск наводить, як приклад, у своєму посланні мирний і солідарний прорив у Східній Європі.
Зараз багато говорять про виховання. Де люди повинні навчитися жити без насильства, як не в сім’ї?
Ви хочете миру? Не бийте дітей. Ви хочете, щоб люди не страждали в світі? Почніть зі своєї родини.
Протягом нашої історії ми не раз були змушені боротися (Іноді й ми змушували). Ми прославляємо героїв, що захищають свободу зі зброєю в руках. (Ті, хто зробив це без насильства, хоч і ефективно, тепер забуті. Така іронія історії.)
Звісно, ми щиро хочемо навчити молодих людей жертовності, навіть до смерті, якщо потрібно. Але подумаймо про етику офіцера. Це він відповідальний за форму боротьби. Часто повинен жертвувати собою заради солдатів. Але насамперед він зобов’язаний піклуватися про них. Офіцер повинен дбати про те, щоби вони не гинули без необхідності і не вбивали без необхідності, щоби не стали військовими злочинцями. Навіть коли солдати потрапляють у полон, то й там він повинен піклуватися про них. Таким повинен бути справжній офіцер.
В іншому разі це просто кривавий полководець, який не має нічого спільного з героїзмом і честю.
Франциск наводить багато прикладів ефективного героїзму і самопожертви без насильства. Вони стали наслідком виховання: релігійного і сімейного. Вони також виникли з поваги до життя. Оскільки ми сьогодні так багато говоримо в Церкві про повагу до життя від його початку до кінця (або, як колись казали, від з’єднання душі з тілом аж до їхнього роз’єднання), то чи ми можемо дозволити собі насильство в сім’ї?
Ким я хочу виховати свою дитину, яким «героєм»? Нехай це питання встигне у нас виникнути перш, ніж ударимо…
Яцек Сєпсяк SJ, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
