Схоже, що політика підтримки національного кіна, яку останні два роки проводить держава, почала давати цілком конкретні результати.
Згідно з попередніми планами, цього року в прокат вийде не менше десятка українських картин — це тільки ті, дати показів яких уже узгоджені з кінотеатрами. Ще більше проектів запущено у виробництво, в тому числі — ко-продукцій із потужними західними кінематографіями.
Нижче я пропоную огляд найбільш цікавих, на мою думку, прем’єр. Для зручності текст розбитий на три частини: жанрові фільми, авторський кінематограф і проекти на стадії завершення.
1. Жанрові
«Правило бою» (режисер — Олексій Шапарев), чи не перша за останні роки спортивна драма вітчизняного виробництва. Згідно з опублікованим синопсисом сюжету, колишній олімпійський чемпіон із боксу Карпов готує сина Ігоря до чемпіонського бою і бере як спаринг-партнера звичайного хлопця з вулиці — Тараса. В останню мить Тарас силою обставин має замінити сина тренера і виступити у фінальному поєдинку проти грізного противника. В ролях — відомі виконавці: Станіслав Боклан, Олексій Горбунов, Дмитро Ступка, Ахтем Сеітаблаєв і справжній боксер, чемпіон Олександр Усик.
Прокат у Києві почнеться 26 січня.
«Червоний» (Заза Буадзе, Україна — Литва), екранізація однойменного роману Андрія Кокотюхи. Це історія про двох українців — бійця УПА Данила Червоного і радянського льотчика Віктора Гурова, які воювали за різні ідеали, але опинилися в одному таборі в Сибіру. Червоний — із заходу, Гуров — зі сходу України, та Батьківщина в них одна. Зрозумівши це, двоє українських в’язнів змогли протистояти як начальнику табору, так і касті злодіїв, і зробили відважну спробу вирватися на волю, піднявши справжнє повстання. Судячи з трейлеру, «Червоний» може бути професійним і видовищним зразком гостросюжетного кіна.
Початок прокату — з 1 березня.
«Давай танцюй!» (режисер — Олександр БЕРЕЗАНЬ). Ще один, поки що рідкісний для нашої кіноіндустрії, жанр — танцювальна драма. Головний герой — юнак на ім’я Микита. Він залишає рідне місто і вирушає до столиці на танцювальний турнір, але не заради слави, а щоб допомогти братові зібрати необхідні кошти на операцію.
Початок прокату — з 2 березня.
«DZIDZIO контрабас» (режисер — Любомир Левицький). Сюжет цього проекту зберігається в таємниці. Левицький — чи не єдиний наш режисер, хто регулярно випускає розважальні україномовні фільми. Робить він це, старанно копіюючи штампи опрацьованих у Голлівуді жанрів: комедії, трилеру, хоррору. Мабуть, цього разу буде комедія, адже головного героя грає фронтмен популярної рок-групи DZIDZIO Михайло Хома, який, подейкують, заради ролі навіть підстриг свою знамениту бороду. А втім, такий поворот може спричинити і фільм жахів.
Початок прокату — з 7 березня.
2. Авторські
«Січень — березень» (міжнародна назва — Ugly, режисер — Юрій РЕЧИНСЬКИЙ, Україна — Австрія). Фільм, на який чекали три роки. Речинський став відомим у 2013-му з документальною картиною «Хворісукалюди». Ugly — його повнометражний ігровий дебют. Світова прем’єра фільму відбудеться за півтора тижні на Роттердамському фестивалі в конкурсі повнометражних дебютів Bright Future.
«Січень — березень» знімався у 2014-15 рр. у Кривому Розі та Відні. Українському режисерові істотно допоміг його іменитий колега, австрієць Ульріх Зайдль — його компанія Ulrich Zeidl Filmproduktion виступила співвиробником Ugly. Оператори «Січня — березня» — номінанти минулорічного «Оскара» австрійці Вольфганг Талер та його син Себастьян Талер, а одну з головних жіночих ролей у стрічці зіграла зірка фільмів Зайдля, видатна європейська акторка Марія Ґофштеттер. Оригінальну музику написав композитор Антон Байбаков («Українські шерифи», «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Крамниця співочих пташок», «Хворісукалюди»).
«Січень — березень» розвивається двома паралельними сюжетами. В Україні молоде подружжя потрапляє в автомобільну аварію. Чоловік на ім’я Юрій (Дмитро Богдан) змушений проводити час у лікарні в Кривому Розі біля своєї дружини, австрійки Ханни (Ангела Греговіч), яка одужує тяжко й повільно. Водночас у Відні мати Ханни, Марта (Марія Гофштеттер), поступово занурюється у розпад особистості, спричинений хворобою Альцгеймера. Слабке місце фільму — нерівний сценарій. Але й криворізькі, й віденські сцени зняті досконало, і вже зараз можна спрогнозувати, що низку призів обом операторам гарантовано. Не менш яскраве враження — від роботи Гофштеттер. У ролі розгубленої людини, на яку насувається забуття самої себе, вона болісно переконлива. Тож назва Ugly — знак спільності неблагополуччя. Потворою вважає себе Юрій, який твердить, що розучився відчувати. Потворність хвороби виснажує Ханну, Марту та їхніх чоловіків. Та все ж надія в цій історії є: любов і співчуття пробиваються крізь відчуження.
Вочевидь, українські глядачі побачать фільм улітку, на Одеському фестивалі.
«Рідні» (Віталій Манський, Україна — Німеччина — Латвія — Естонія). Це документалістська спроба осмислити немислиме — війну. Манський робить це через підкреслено особистий ракурс. Він приїздить з операторкою до своїх українських родичів, розкиданих по всій країні, також і на окупованих територіях, — людей різних соціальних станів і фахів і, головне, геть різних переконань. Є фільми, де автор залишається відстороненим; тут же він постійно вступає в дію: запитаннями, коментарями, навіть сам з’являється у кадрі. Режисер не розслідує причин протистояння, не шукає винних. Натомість він намагається вловити момент розвалу звичної картини світу в свідомості пострадянських людей, відобразити, як вивихнута епоха руйнує одну конкретну родину. Інакше кажучи, прагне показати «свою особисту трагедію», про яку прямо говорить в останньому епізоді. Але його фільм — про рідних, які стали чужими.
Прем’єра в Києві відбудеться 27 січня в кінотеатрі «Жовтень», початок прокату — з 2 лютого.
«Головна роль» (Сергій Буковський) — простий проект. Режисер знімає фільм про свою матір, актрису Ніну Антонову, яка прославилася в чотирисерійному телефільмі «Варчина земля» (1969, режисер — її чоловік і Сергіїв батько Анатолій Буковський). Спогади, звісно, слугують основою історії: про батька, про розпорядок дня, про методи виховання, про минулі зйомки, про охолодження в стосунках сімейних пар. У дні сьогоднішньому — побутові клопоти: підбір суконь для публічного виступу, копання в фотографіях, у старих блокнотах, у родоводі, панічні пошуки батьківських орденів, репетиції вітальної промови на ювілейному вечорі в Будинку кіна. Буковський підкреслює роль-життя, зводячи до мінімуму ролі як роботу. Прямі відсилки до минулого матері — чорно-білі фото її юності, фрагмент із «Варчиної землі» — він заглушує шумом дощу, який, будучи цілковитою банальністю в будь-якому іншому місці, тут співзвучний загальній інтонації: тихому, але безперервному драматизму.
Ніна нарешті їде до Будинку кінематографістів, аби перед залом показати себе — актрису до кінчиків усе ще красивого волосся. Але головна роль — тут і зараз, створюється на наших очах за допомогою підступно невимкненої камери. Балаканина між справами, запалені з інстинктивною елегантністю сигарети, розмови з чоловіком на кладовищі й дитяче передражнювання з іграшковим хом’яком у квартирі, одним словом — досвід. Партія, грати яку неможливо і необхідно, яка почалася і скінчиться за межами оповіді, за межами титрів.
Фільм Буковського унікальний цією делікатною позачасовою оптикою, в якій сімейне стає видовищем, а приватні хроніки — заворожуюче ємним висловом. І в фільмографії самого режисера, і загалом в українській документалістиці це — безумовно, видатна картина.
Дата початку прокату поки що не визначена.
3. У роботі
«Її серце» (Ахтем Сеітаблаєв, Україна — Грузія) в основі сюжету має неймовірну історію Саїде Аріфової, яка під час нацистської окупації Криму врятувала 90 єврейських дітей. Як наголосив Ахтем Сеітаблаєв: «Особливість описаної у фільмі історії полягає в тому, що Саїде врятувала понад 90 дітей-сиріт, більшість із яких була євреями, двічі. Спершу — від нацистів, видаючи дітей за татар, а вдруге — від військ НКВД, які здійснювали депортацію кримських татар у 1946 р., довівши, що діти — євреї».
Зйомки фільму відбувалися в Україні, Грузії та Ізраїлі (Єрусалим). Акторський склад також інтернаціональний. Згідно з планами режисера, прем’єра фільму має відбутися на річницю депортації кримських татар — 18 травня.
«Припутні» (Аркадій Непиталюк) — повнометражний дебют Аркадія Непиталюка, який із короткометражною трагікомедією «Кров’янка» отримав минулого року приз за кращий фільм Національного конкурсу на фестивалі «Молодість». «Припутні», згідно з задумом, — лірична комедія про звичаї нашої глибинки. На одній з автобусних зупинок Ніжина таксист Юра випадково натрапляє на молоду дівчину Свєту. Дівчина та її мати спокушають Юру певною сумою грошей на поїздку в далеке село Припутні. Цей короткий візит до Свєтиної бабці Зіни для жінок — щорічний обтяжливий обов’язок. Через неймовірний збіг обставин Юра змушений залишитися у селі. Жінки, зайняті з’ясуванням стосунків, нічого про це не знають. Режисер обіцяє «сімейні таємниці, одвічний конфлікт поколінь та… несподівану правду». Прем’єра очікується восени.
Дмитро Десятерик, «День»
фінансово.
Щиро дякуємо!
