Попри неабиякі історичні випробування, комуністичний режим та його репресії, що випали на долю України у ХХ ст., слід сказати, що нашій землі у певному сенсі дуже пощастило, адже серед темряви переслідувань та безнадії тут народжувалися справжні духовні велетні.
Одним із них безперечно можна назвати Генріха Мосінга, визначного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Тоталітарний режим вів криваву боротьбу із Церквою; саме у той період любов, яку заповів нам Христос, була піддана випробуванню, якого багато хто пройти не зміг. Тим не менш, були й ті, хто не лише залишився вірний сам, але й допомагав тривати у вірі іншим.
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших. У центрі його наукової діяльності були дослідження висипного тифу та виробництво вакцини проти цього захворювання. Завдяки його дослідженням висипний тиф до 1963 року був повністю ліквідований в усій Україні. Видатні досягнення Генріха Мосінга в галузі мікробіології були відзначені на найвищому державному рівні. Також він провадив лікарську практику, мав власний метод лікування епілепсії, завдяки якому люди, що страждали від цієї недуги, могли без страху вийти на вулицю та жити повноцінним життям.
«Такої радості, як після цих свячень, я ніколи не відчував»
Як священик, Генріх Мосінг досягав найвіддаленіших закутків Радянського Союзу, уділяв таїнства та проголошував Євангеліє. Він також був прекрасним педагогом, виховав численне гроно молодих людей у дусі християнської любові; зокрема, заснував Інститут помічників Церкви під покровительством св. Лаврентія. Отець користувався великою повагою серед своїх учнів, чия подальша діяльність у житті Церкви та світу, безсумнівно, є найкращим доказом унікальності постаті священика Генріха Мосінга та його педагогіки любові.
Модель християнської любові включає у себе безліч аспектів, кожен з яких чітко проявився у життєвій позиції отця. Ту любов відчували усі, кому пощастило з ним зустрітися. «Пригадуючи сьогодні той час, коли я мав нагоду часто бути поруч з о. Павлом [він прийняв це ім’я для душпастирської діяльності. — Ред.], я наново усвідомлюю, яка це була глибоко релігійна, потужна людина. В різних життєвих ситуаціях він проявляв себе мужньою, чесною, відкритою, щирою людиною. Вивчаючи Святе Письмо та вчення Церкви разом з о. Павлом, я переконувався, що моральні норми та цінності, які я відкривав для себе, були не просто теорією, а реальністю, частиною життя Г. С. [Генріха Станіславовича. — Ред.] Мосінга», — згадує Андрій Ястремський.
Найнижчий священицький він Мосінг отримав у неповні 50 років, а остаточно висвятився на священика ще по трьох роках зусиль. Таке порівняно пізнє рукоположення було обумовлене тим, що тоталітарний режим відрізав усі офіційні дороги до священства, знищивши структуру Церкви у Львові. Рішення стати священиком саме у Львові, який після ІІ Світової війни увійшов до складу Радянського Союзу, атеїстичної держави, він прийняв після того, як відчув, із якою ненавистю тоталітаризм бореться проти Церкви. Генріх Мосінг хотів тримати своє священство в таємниці, бо вважав, що для служіння Господу Богу не треба питати дозволу у влади, адже це не належить до її компетенції. Тому він відкинув можливість прийняття Таїнства Священства від єпископів у Литві та Латвії, що були зобов’язані передавати органам державного апарату інформацію про висвячених ними пресвітерів. Таїнство священства уділив йому кардинал Стефан Вишинський. Згодом він розповідав: «Я уділяв багато рукоположень, але ці свячення пережив найдужче; і такої великої радості, як після цього висвячення, ніколи не відчував».
«А як мікробіолог може бути невіруючим?»
Генріх Мосінг діяв як не зареєстрований радянською владою священик, однак волею Провидіння уникав конфліктів із державним апаратом. Тим не менш, він ніколи не боявся визнавати свою віру та свідчити про Божу любов. Одна подія, що ілюструє силу його віри, сталася під час перебування у Львові делегації мікробіологів з усього Радянського Союзу. Доктор Мосінг проводив гостям екскурсію найчарівнішими і маловідомими широкому загалові куточками Львова. Проходячи повз одну із замкнених церков, за звичкою зняв капелюха і перехрестився. Коли один з учених запитав його із подивом, чи він віруючий, отець відповів ствердно. На звинувачувальне: «Товаришу!? Як мікробіолог може бути віруючим?» доктор Мосінг спокійно відповів: «А як мікробіолог може бути невіруючим?». Також лікарі, які брали участь у наукових з’їздах, згадували, що протягом дня вони робили перерву, оскільки ведучий конференції доктор Мосінг ішов до найближчого храму, аби помолитися.
Одна з таких конференцій відбувалася ще в період сталінізму, коли на кафедру мікробіології, де працював доктор, прийшли двоє офіцерів КДБ. Доктор, тоді ще не священик, зустрів їх дуже люб’язно. Під час розмови один із них звернувся до Мосінга з питанням, чи правда, що він віруючий. На що учений відповів: якщо вони прийшли сюди з чужого наказу, це не повинно їх стосуватися. Але якщо це цікавить їх особисто, то як людина совісті Мосінг почувався зобов’язаним відповісти «так». Як сам згадував пізніше, боявся, що на нього донесуть, адже наслідків зазнав би не лише доктор, але і його близькі, яких він працевлаштовував на своїй кафедрі, щоби захистити від репресій.
Крашанка у подарунок
Станіслав Нагорняк, органіст кафедрального собору свв. апп. Петра і Павла у Кам’янці-Подільському та довголітній співпрацівник єп. Яна Ольшанського, також розповів, що одного разу вдалося запобігти замахові на о. Павла: «В одному будинку з отцем Мосінгом жив хлопець, син господині тоді ще о. Яна Ольшанського у Маниківцях. Його звали Юрій. В отця Мосінга був дуже слабкий зір, тому, як тільки хтось із сусідів чув, що він повертається додому, то виходили у під’їзд, щоб йому допомогти. Саме тоді вийшов Юрій. Чоловік, який слідкував за отцем аж до цього моменту, вдав п’яного, а потім вийшов із під’їзду. Сам отець мені це розповідав».
Як людина віруюча, Генріх Мосінг багато черпав з особистого контакту з Богом у молитві. Навіть у дні небезпеки, хаосу і непевності щодо завтрашнього дня доктор шукав у ній спокою та духовної підтримки. Молитва була для нього фундаментальною річчю. До індивідуальної молитви він закликав своїх учнів, особливо перед прийняттям якогось рішення. Трохи складніше було зі спільною молитвою, тому що в той історично‑культурний період, на який випадає початок пастирської діяльності отця Мосінга, проводилася примусова атеїзація молоді, і відвідування церкви каралося законом. Тому священик почав організовувати таємні зустрічі по приватних будинках. Спогади про ці глибокі переживання назавжди залишаться в пам’яті людей, що брали в них участь.
Одна з таких зустрічей відбулася на Великдень на початку 1960‑х. Отець Мосінг запросив близько тридцяти чоловік до свого помешкання при кафедрі на вулиці Зеленій для спільного цілонічного чування і молитви. Великодня Меса, відправлена вночі, читання Святого Письма, Літанія до всіх святих, відновлення обітниць хрещення, Євхаристія, спів великодніх пісень — усе це залишило глибокий слід у душах учасників, серед яких не всі були тісно пов’язані з Церквою, однак усі були гідні довіри. Чування завершилося спільним сніданком, після чого кожен отримав від священика крашанку в подарунок.
«Те, що я працюю з хворим, мені молитви не перериває»
Отець Генріх Мосінг усім своїм життям неустанно давав свідчення непохитної любові до Бога, яка полягала у виконанні Його заповідей, Його волі, об’явленої нам у Ісусі Христі. Він навчав, що повною мірою любить Бога той, хто кожен свій вчинок старається виконати згідно з бажанням Небесного Отця. Також він був свідомий того, що любов до Бога виражається не лише через молитву, відданість Провидінню чи визнання віри та правди в кожній життєвій ситуації, але також через відносини з іншими людьми. Постійно живими в серці священика залишалися слова Ісуса: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили» (Мт 25, 40).
У життєвій позиції отця Мосінга любов до ближнього була помітна, втілена у словах і вчинках. Він приходив на допомогу кожному, хто потребував, аби, як лікар, зцілити тіло, і як священик — душу. Вихованці отця Павла згадують, що його називали львівським святим Миколаєм, бо часто в дуже бідних пацієнтів, або в сім’ях, які відвідував, лікар залишав гроші під подушкою. Про нього говорили: «свята людина», «ангел, а не людина»; росіяни ж називали його «праведник». Пацієнтів приймав або у своєму помешканні, або йшов із візитом до їхніх домівок. Часто він у будинку пацієнта служив Месу, на якій також були присутні інші члени сім’ї. Іноді траплялося, що пацієнти приходили, коли Мосінг із вихованцями молилися Розарій. Тоді він закінчував почате «Радуйся, Маріє…», приймав пацієнта і повертався, щоб продовжувати молитву. У таких ситуаціях повторював: «Те, що я працюю з хворим, мені молитви не перериває».
Ніколи не відмовляв у допомозі, навіть у тих випадках, що їх інші лікарі називали безнадійними. Багато хто з пацієнтів, маючи досить природне бажання віддячити лікарю, запитували, скільки треба заплатити або без будь‑яких питань вручали йому певну суму. Проте, на превеликий їхній подив, лікар відмовлявся прийняти гроші, просив лише про молитву. Ставалося так, що гості, вже покидаючи квартиру лікаря, залишали гроші на столі або на стільці, а отець Генріх через поганий зір не помічав їх відразу. Однак коли знаходив зоставлену готівку, казав вихованцям наздогнати гостей і повернути їм гроші.
Несподівані Божі зустрічі
Одного разу лікаря викликали на консультацію у справі малого бездомного хлопчика, який потрапив до лікарні з підозрою на тиф. Оглянувши пацієнта, лікар ствердив, що це була алергічна реакція. Порозмовлявши з хлопчиком, Генрих Мосінг дізнався, що малого звати Толик, і він — сирота. Дитина голодувала, тому й жебракувала під церквою св. Єлизавети неподалік від залізничного вокзалу у Львові. Оскільки був Великдень, люди давали хлопцеві переважно яйця, після чого у нього з’явився висип. Доктор щодня відвідував малого в лікарні, аж до повного одужання. Якось запитав, чи хлопчикові нічого не треба. Толик відповів: «Олівці!». Тоді священик приніс йому кольорових олівців, а хлопчик швидко намалював «портрет» доктора, який отець Мосінг зберігав протягом багатьох років. Пізніше саме цей хлопчик, Анатолій Бичков, і ще один хлопчик‑сирота Владислав Лукашевич були усиновлені священиком.
У роки свого апостольського служіння отець Мосінг зустрічав багато різних людей, що потребували допомоги. Ці зустрічі переживав дуже глибоко, бо ставився до них як до особливої Божої ласки, як до знаку того, що добре зрозумів своє священицьке покликання. З великим ентузіазмом він очікував на виїзди з пастирською допомогою до парафій в Україні, зокрема на Вінниччині та Хмельниччині, або навіть до більш віддалених місць, таких як Сибір, Кавказ, Грузія і Казахстан.
Траплялося, що ці зустрічі мали дуже несподіваний характер; деякі з них він згадував усе життя. Так під час чергового виїзду Мосінга з вихованцями до Сибіру їхній автобус зламався; був 40‑градусний мороз. Усі думали, що напевно замерзнуть, однак їх підібрав… уповноважений у справах релігій у цій області і погодився підвезти їх до міста. Під час розмови з’ясувалося, що його мати вже понад 40 років не сповідалася. Священик не вагався, хоч і усвідомлював ризик, і вже згодом опинився в домі старенької матері та її сорокарічної доньки, яку мати сама охрестила «з води». Дочка розповіла: «Від народження я — каліка, моя мати навчила мене молитися, говорила про Господа Бога, Церкву, молитви, Меси… Я ніколи не сумнівалася, а вчора подумала: “Чи Бог насправді є, адже минуло стільки часу, а я ніколи не бачила священика і не мала змоги прийняти таїнства?”. І сьогодні сталося диво: священик у нашому домі, сповідає, відправляє Месу і причащає». Отець Мосінг говорив, що це був момент, коли він почував величезну вдячність Богу за дар священства.
Віра в Бога сприяє розвиткові людського в людині
Любов, якою отець Мосінг оточував ближніх, принесла плоди в серцях і думках усіх, хто його зустрічав. Плоди цієї любові — це, насамперед, дар тривання у вірі у важкі часи гонінь і боротьби проти Церкви; дар поглиблення віри, а для багатьох — дар покликання за прикладом самого отця. На нього рівнялися як на священика, як на вченого, а передусім як на людину. Згадуючи доктора, вчені, які мали нагоду з ним співпрацювати, підкреслювали безкорисність його лікарської практики, його турботу і вразливість, якими у повоєнні роки він оточив безпритульних дітей. Завдяки йому багато з них знайшли домівку, здобули освіту та професію. До цього дня вражає також той факт, що Генріх Мосінг завжди мав мужність стати на захист ближнього, навіть ризикуючи власним життям, ніколи не приховував своїх релігійних переконань і часто говорив, що віра в Бога сприяє розвиткові гуманістичного ставлення до іншої людини, а також розвиткові життя на землі.
Попри слабке здоров’я і загрозу втрати зору, він зміг дати іншим дуже багато. Варто відзначити, що чимало з вихованців отця Мосінга стали священиками, продовжуючи справу свого вчителя, пам’ять про якого жива досі. Згадуючи про отця Павла, учні говорять, що був дуже вимогливий у питаннях науки. Не зважаючи на втому, опрацьовував запланований матеріал, а коли хтось чогось не розумів, то спокійно пояснював. Багато часу присвячував на індивідуальні зустрічі з кожним зі своїх вихованців, умів слухати, ділився своїм досвідом, до кожного ставився дуже тепло. Розмовляв із людьми і діяв таким способом, аби це могло служити їхньому розвитку і впроваджувало у світ добра, правди і краси. З ним можна було розмовляти про все: навіть якщо хтось вчинив погано, то знав, що священик ніколи не осудить.
«Побачити велику людину»
Отець Мосінг до кінця залишився вірним своїм ідеалам. Ніколи не приховував свою віру і свої погляди, але й ніколи нікому їх не нав’язував. Дивився на своїх ближніх крізь призму любові Христа, таким чином втілюючи в життя модель абсолютної любові. Станіслав Нагорняк так згадує зустрічі з отцем Генріхом: «Я бував у отця двічі на місяць, напевно, за дорученням отця Яна [Ольшанського]. Завжди приходив до нього, як до своєї родини. У його помешканні був постійний рух: до нього приїжджали хлопці, які хотіли готуватися до священства. Він був надзвичайно простий у побуті, наприклад, готували для отця самі хлопці. Отець Мосінг та о. Ян Ольшанський були великими друзями. Кажуть також, що саме Ян Ольшанський запропонував Генріху Мосінгу стати священиком, адже той був надзвичайно освіченою і доброю людиною, знав добре латину, не створив родини, а священиків дуже бракувало. (…) Особливо запам’яталася мені така історія. Як на мене, дуже важлива. Отець часто їздив на міжнародні наукові симпозіуми. Згодом — мабуть, з огляду на те, що він став священиком, — йому вже не так часто дозволяли їздити за кордон. Також, наприклад, не пустили на наукову конференцію Кристину Кремінську, його ученицю. Отож, отець приїхав на симпозіум до однієї зі скандинавських країн. Був жовтень. Він затримався у свого приятеля, вченого, який також працював у парламенті. У домі панувала тепла і родинна атмосфера, його дуже гарно приймали. Але у певний момент цей приятель сказав йому, що вони залишать його самого на деякий час. У його розпорядженні був телевізор і багато журналів. Коли отець запитав, чим приятель та його родина займатимуться, той відповів: “Ми — католики, а зараз жовтень, місяць Марії. Через симпозіум ми сьогодні не змогли піти на Месу та взяти участь у розарієвому молебні, тому будемо молитися удома”. Здивуванню господаря не було меж, коли вчений, який прибув з атеїстичної країни, витягнув із кишені розарій і запитав: “Чи можу я до вас долучитися?”. Він розповідав, що після цієї ситуації, його авторитет як ученого також зріс в очах цих людей. Я часто розповідав цю історію під час катехиз. Як на мене, це дуже сильне свідчення: така вчена людина (його дуже переслідували) не соромилася і не боялася вийняти розарій та визнати свою віру. Ми ще досі згадуємо отця із тією нашою молоддю. Один знайомий нещодавно згадував, як возив своїх маленьких дітей до отця Мосінга (він уже не підводився з ліжка), щоб вони побачили таку велику людину».
фінансово.
Щиро дякуємо!
